Мамо, – говорила Наїна із явною образою в голосі, – Ти себе чуєш? Таке враження, що світ тобі клином на тій Владиславі став. Нас у тебе троє, мамо, а ти все одній залишити вирішила? – Наїна говорила так, ніби ота Владислава не я – її дитина.
Я до п’яти років і не розуміла, чому маю одразу дві мами. Одна була поруч завжди, добра і усміхнена мама Зіна, а друга приїздила інколи і чомусь я мала бігти до неї і горнутись, хоч добре відчувала, що їй те не потрібно зовсім.
Вже коли я підросла і у мене з’явився братик який жив у місті, я зрозуміла у чім річ. Ота, друга жінка яку звали Наїна і була мені мамою рідною, а Зіна – моя двоюрідна бабуся, яка погодилась “наглянути” за малим дитям доки мама не влаштує своє життя.
Бабуся Зіна була одинокою жінкою. Вірніше, стала одинокою, адже колись її великий будинок було наповнено сміхом і любов’ю. Її сім’я і досі дивилась на нас із фото що щедро були розвішені стінами.
— Я ж уже ледь до них не пішла, – з гіркотою у голосі казала мама Зіна і погладжувала одне з яскравих фото на якому були дві її донечки із малими дітками, – Все запитувала у Всевишнього: чому лишив мене тут, на землі? Не знаходила я відповіді, аж поки Наїна до мене не приїхала із тобою. Ти – моя рятівниця, – горнула мене до себе.
Мама Зіна ніколи не забувала, що я маю рідну маму, хай і називала саме її ненькою. Вона телефонувала до Наїни, просила приїхати, коли та особливо довго не навідувала мене:
— Вона теж твоя дитина, – чула я її слова у такі дні.- Те, що ти заміж вийшла і маєш сім’ю, не звільняє тебе від обов’язку бути мамою Владиславі. Я її люблю, більше життя люблю, але її мама – ти.
Однак, Наїна лиш головою хитала, тицяла мені чергову дешеву і не завжди нову іграшку і тікала якнайшвидше із нашого дому у своє нове, щасливе життя, до чоловіка і сина.
Напевне, саме те, що колись було пережите мамою Зіною так її підкосило і рано забрало у мене. Вона настояла на тому, аби я ще з 9 класу пішла у медичний навчатись, хоч уже тоді я бачила, що тій не надто добре.
Уже коли я до інститут вступила і заміж зібралась, мамі Зіні був ювілей – 70 років. Пам’ятаю, як за святковим столом Наїна дивлячись на свою змарнілу тітку назвала її своєю рятівницею і справжньою “мамою”:
— Мамо, все що я маю нині завдяки тобі, – говорила ніби й щиро, – Дякую, що ти в мене є і що стала справжньою бабусею для моєї донечки Владислави.
Смішно було слухати і дивно. Того дня моя мама Наїна чи не вперше в житті назвала мене “донькою”. Всі присутні за столом переглянулись не розуміючи на кого розрахована була та дешева вистава. Кожен на власні очі бучив, що Зіна була мені мамою, навіть кращою за рідну. І вже точно, не бабусею, як назвала її Наїна.
Саме тоді і сказала мама Зіна, що все що в неї є, вона залишає мені:
— З понеділка займусь уже документами, й так відкладала довго. Владислава нічого і нікого у цьому світі не має, то хай хоч дім буде їй.
Тоді Наїна кинула ображено:
— Ніби вона у вас одна, мамо? А я, а Валерій – онучок ваш? Ми ж теж ваші діти.
Та от у понеділок Наїну вже й відспівали. Я займалась організацією прощання, готувала із сусідками обід, Наїна приїхала уже коли всі розійшлись:
— Робота, – пояснила коротко.
Наїна успадкувала дім, хоч добре знала, що мама Зіна для мене його хотіла залишити.
— Я не така заможна, аби будинками розкидатись. Ти на третьому курсі, спеціальність така, що за рік заробиш більше, ніж той дім коштує. А в мене в житті такої Зіни не було, ніхто не підтримав, освіти не дав. Тому й мушу сама дбати про себе і свого сина.
Спочатку, Наїна той дім в оренду пробувала здавати, адже місце прекрасне, та якось довго не затримувались квартиранти. Уже пізніше, вона виставила його на продаж. Хвалилась сусідам, що будуть розширятись:
— Ось, дім продам і придбаємо квартиру більшу. Тісно нам у двох кімнатах.
Та от, вже п’ятий рік ніхто того будинку не купує. Приїжджають, дивляться і не купують, хоч місце і сам дім – неймовірні.
А я заміжня, маю донечку Зінаїду. Разом із чоловіком придбали будиночок на тій же вулиці де і мій рідний дім. Приїжджаємо на вихідні відпочити, у мене тут сад і грядки на яких росте зелень і трішки картоплі.
— Бач, як любила тебе мама Зіна? – каже мені сусідка, – Навіть з того світу дім свій для тебе береже. Ніякого зиску Наїні від нього. От і не вір у такі речі.
Я й сама не раз пропонувала Наїні викупити той дім, але вона стоїть на принципі: “Тобі він не дістанеться”.
А я, щоразу коли проходжу біля рідного двору, відчуваю, що ще повернусь у ті стіни. Будуть мої діти бігати рідним подвір’ям, скуштують плодів із саду, який ми із мамою Зіною садили.
А якщо дуже чогось хотіти, все буде, правда ж?
Головна картинка ілюстративна.
