– Мар’янко, яка ж ти талановита! Твої малюнки просто зачаровують, бабусі буде так радісно милуватися твоїми шедеврами! А що ж твої батьки принесли в подарунок? – раптом запитала моя подруга Ольга, не стримуючи цікавості, і її голос пролунав у кімнаті, наче несподіваний грім.
Я застигла, дивлячись на свою дочку Ірину та її чоловіка, які сиділи за столом з усмішками, але без жодного пакунка в руках. Атмосфера святкування мого 65-річчя раптом стала напруженою, і я відчула, як сльози зрадницьки підступили до очей від несподіваного розчарування.
Вони просто прийшли з порожніми руками, ніби це звичайний візит, а не ювілей. “Ми зараз намагаємося заощаджувати, мамо, ти ж знаєш про наш кредит,” – тихо сказала Ірина, опустивши очі, але в той момент ці слова тільки посилили мою образу.
Чому вони не подумали про щось просте, душевне? Я так багато роблю для них, а тут нічого.
Мене звуть Софія, і я вже п’ять років на пенсії. Живу в маленькій квартирі на околиці міста. Моя історія почалася багато років тому, коли я ще працювала на фабриці, шиючи одяг для великих магазинів.
Тоді життя здавалося простішим: я мала стабільну зарплату, друзів і мрії про майбутнє. Але все змінилося, коли народилася моя дочка Ірина. Вона була моєю єдиною дитиною, і я вкладала в неї всю душу.
— Мамо, ти найкраща в світі! – часто говорила вона в дитинстві, обіймаючи мене після школи.
Я пам’ятаю, як ми разом пекли пиріг на її день народження, і вона сміялася: “Це буде наш секретний рецепт, тільки для нас двох!”
Коли Ірина виросла, вона зустріла свого чоловіка, Андрія. Він був інженером на будівництві, надійний хлопець з добрим серцем.
— Мамо, Андрій запропонував мені вийти за нього! Ми будемо щасливі разом, – радісно повідомила вона по телефону одного вечора.
Я була рада за неї, але вже тоді помітила, як вони почали планувати великі покупки. Спочатку машина, потім мрії про власне житло.
— Ми хочемо купити квартиру, мамо. Це буде наша інвестиція в майбутнє, – пояснював Андрій під час сімейної вечері.
Я кивала, розуміючи їхні амбіції, бо сама завжди мріяла про стабільність.
Але реальність виявилася жорсткішою. Вони взяли кредит на житло і щомісячні платежі були досить високими.
— Це важко, але ми впораємося, – казала Ірина, коли приходила в гості.
Я бачила, як вони економлять: купують продукти на акціях, відмовляються від подорожей.
— Мамо, може, ти допоможеш нам з Мар’янкою? Я хочу повернутися на роботу, щоб внести більше в бюджет, – попросила вона одного разу, коли внучка була ще зовсім маленькою.
Мар’янка з’явиась на світ три роки тому, і з першого дня стала моїм сонечком. “Бабусю, дивись, як я танцюю!” – пищала вона, крутячись по кімнаті в своїй рожевій сукенці.
Я погодилася без вагань.
— Звичайно, доню, я буду сидіти з Мар’янкою. Ти ж знаєш, як я її люблю, – відповіла я, обіймаючи онуку.
З того моменту мій день починався рано: я годувала Мар’янку, гралася з нею, читала казки. “Розкажи про принцесу, бабусю!” – просила вона, і ми проводили години за книгами.
Я відмовилися від ідеї підробітку, бо хотіла допомогти родині. Мої подруги дивувалися: “Софія, ти ж могла б наприклад, шити на замовлення. Чому ти все віддаєш їм?” – запитувала Ольга під час наших зустрічей у парку. “Бо це моя сім’я, Ольго. Вони потребують мене,” – відповідала я, намагаючись не показувати втоми.
Життя на пенсії не було легким. Моя пенсія – 3 200 гривень на місяць, і з них доводилося платити за комуналку, продукти, а решту розподіляти на дрібниці.
Я купувала одяг в секонді, готувала прості страви. “Бабусю, чому ти не купуєш нові черевики? Твої старі вже зношені,” – якось помітила Мар’янка, дивлячись на мої туфлі.
“Ой, сонечко, бабуся любить ці, вони зручні,” – усміхнулася я, ховаючи сум. Інші пенсіонерки, яких я знала, мали кращу підтримку. “Мій син щомісяця привозить продукти,” – хвалилася сусідка Марія.
“А мої діти організували мені поїздку до моря минулого літа!” – додавала інша подруга.
Я ніколи не скаржилася Ірині. Навпаки, завжди намагалася допомогти. На свята я відкладала гроші, щоб купити подарунки. “Доню, ось нова сукня для Мар’янки, я її сама пошила,” – говорила я на Різдво.
“Мамо, ти не мусила, але дякую!” – відповідала Ірина, обіймаючи мене. Андрій теж дякував: “Ви – наша опора.” Але глибоко всередині я чекала на взаємність, особливо на свій ювілей.
Планування 65-річчя почалося за місяць. “Мамо, ми прийдемо з Мар’янкою, буде весело!” – обіцяла Ірина по телефону. Я запросила подруг, спекла торт, прикрасила квартиру. “Ольго, ти ж прийдеш? Хочу, щоб було затишно,” – запросила я подругу. “Звісно, Софія! І принесу свій фірмовий салат,” – відповіла вона.
День настав. Гості приходили з подарунками: подруги – з квітами, сусіди – з солодощами. Мар’янка вручила свій малюнок: “Бабусю, це для тебе! Я намалювала нашу сім’ю.” Я розчулилася: “Дякую, золотко, це найкращий подарунок!” А потім Ольга задала те питання, яке все змінило.
Після того діалогу кімната затихла. Ірина почервоніла: “Мамо, ми не встигли купити. Зараз такі витрати” Андрій додав: “Так, кредит з’їдає все. Але ми принесли любов!”
Я змусила себе усміхнутися: “Нічого, головне, що ви тут.” Але всередині все кипіло. Чому не щось просте? Мій чайник зламався тиждень тому, вони знали.
— Мамо, шкода, що чайник вийшов з ладу, – сказала Ірина, коли я скаржилася. Могли б купити новий за 500 гривень. Або рушники, чи чашки – не дорого, але від серця.
Той вечір тривав, але я вже не могла радіти. Гості розмовляли: “Софія, пам’ятаєш нашу поїздку до озера в молодості?” – згадувала Ольга. “Так, ми тоді танцювали до ранку!” – сміялася я, намагаючись відволіктися. Мар’янка гралася: “Бабусю, давай пограємо в хованки!” Ми ховалися, і її сміх трохи заспокоював.
Наступного дня я залишилася на самоті з думками. Чому вони не подумали про мене? Я сиджу з Мар’янкою, коли вона хворіє. “Бабусю, мені погано,” – плакала вона минулого разу з температурою. Я не спала ночі, доглядала. Ірина працювала, Андрій теж. “Дякуємо, мамо, без тебе не впоралися б,” – казали вони.
Я згадувала минуле. Коли Ірина була маленькою, я економила на її освіту. “Мамо, я хочу на танці!” – просила вона. Я платила 200 гривень щомісяця. Тепер вона має роботу, але забула про прості жести.
З подругами ми обговорювали. “Софія, ти занадто добра. Треба сказати їм,” – радила Ольга. “Але як? Не хочу псувати стосунки,” – відповідала я.
Минуло лише кілька днів після мого ювілею, коли я почула новину, яка наче вилила відро холодної води на мою душу.
— Мамо, ти уявляєш? — захоплено вигукнула Ірина телефоном. — Ми купили Мар’янці новий велосипед! Справжній, з блискучими колесами й дзвоником, аж за 10 000 гривень! Вона так рада!
Я стисла слухавку, і всередині мене щось обірвалося. Велосипед за 10 000. Значить, гроші були. Просто на мене вони не захотіли витратити й сотні.
Ні рушника, ні чашки, ні навіть простого чайника. На своєму святі я чекала хоча б символу уваги, а отримала тільки пояснення про «кредит і складні часи». А тепер ось — велосипед.
— Це чудово, — вимовила я рівним голосом, хоча всередині кипіла образа. — Дитині радість потрібна.
Поклавши слухавку, я довго сиділа біля вікна. Перед очима стояв мій старий чайник із відбитою ручкою та їхній блискучий велосипед. Контраст, від якого стало млосно. Я подумала: «Годі. Досить віддавати все, не отримуючи навіть дрібної вдячності».
Наступного дня я подзвонила Ірині:
— Доню, я хочу тобі сказати. Більше я з Мар’янкою сидіти не зможу так, як раніше. Я вирішила взяти підробіток. Сусідка шукала людину для шиття на замовлення. Я погодилась.
— Мамо, як це — не зможеш? — здивувалася Ірина. — Ти ж завжди допомагала! Ми ж розраховували.
— Я теж розраховувала, — тихо відповіла я. — Але зрозуміла: мої сили й мій час теж мають ціну. Я не кажу про великі речі, але хоча б дрібницю на день народження можна було принести.
На тому кінці запала тиша.
— Ти образилась через подарунок? — нарешті пролунало. — Мамо, ну що за дрібниці? Ми ж пояснювали.
— Для тебе це дрібниці, а для мене — знак уваги, — твердо сказала я. — І якщо цього знаку немає, значить, мені треба думати про себе самій.
Я поклала слухавку й довго дивилась на свої руки. Уперше за довгі роки я відчула полегшення. Так, можливо, Ірина цього не зрозуміє відразу. Але хіба ж не правда: як гукнули, так і відгукнулось?
Я вперше за довгий час подумала, що вчинила вірно. Бо іноді, щоб тебе цінували, треба навчитися цінувати себе.
Головне зображення ілюстративне.
