— Ви що, з глузду з’їхали?! Третя дитина? Вам що, мало клопоту? — Голос моєї матері, Олени Володимирівни, пролунав у слухавці з таким обуренням, наче я повідомила їй про намір відкрити у себе в квартирі притон.
Я вмостилася на кухні, тримаючи гарячу чашку з чаєм, поряд сидів мій чоловік, Артем. Ми обоє були готові до дискусії, але не до такої хвилі чистого, незамаскованого негативу.
— Мамо, ми дорослі люди, — спокійно почав Артем, взявши слухавку у мене з рук. — Це наше рішення. Ми повністю готові до цього фінансово і морально.
— Фінансово! Це не лише про фінанси! — продовжила вона, і я чула, як її голос здіймається. — Це про відповідальність! Ви що, хочете знову нас, старих людей, навантажити? Хто займатиметься тим немовлям?
— Я! — рішуче відповіла я, забираючи телефон назад. — Я збираюся піти у відпустку по догляду і займатися дитиною сама. Нам не потрібна ваша допомога у вихованні цього малюка.
— А як щодо хлопців? — її тон змінився на звинувачувальний. — Замість того, щоб нарешті приділити увагу двом дітям, яких ви свого часу «покинули» на бабусь, ви вирішили завести ще одного? Соромно, Аліно! Соромно!
Я відчула, як у моїй душі підіймається гірка хвиля образи. «покинули». Це слово було несправедливим, але воно влучно описувало причину нашого внутрішнього дискомфорту і бажання мати ще одну дитину.
— Ми нікого не покидали, мамо, — мій голос став тихим, але твердим. — Ми будували майбутнє для них. І ми вдячні вам за допомогу. Але наш вибір — це тільки наш вибір. І я не розумію, чому ви виливаєте на нас стільки негативу.
Наш шлях з Артемом почався рано і досить несподівано. Ми побралися, коли нам ледь виповнилося двадцять. Я була при надії і ми вирішили, що одружитись – це наше майбутнє. Я пам’ятаю, як ми обидва були переповнені почуттями та водночас панікою.
Злі язики та людські упередження не забарилися. Казали, що наша молода любов не витримає фінансових труднощів і побуту. Проте наш шлюб виявився набагато міцнішим, ніж союзи багатьох наших знайомих пар, які одружувалися “свідомо” і “за планом”.
Наше сімейне життя склалося добре. Навіть через п’ятнадцять років ми любимо одне одного. У нас ніколи не було моменту, коли б хтось із нас пошкодував, що став батьком чи матір’ю так рано. Ми були раді появі нашого первістка, а через кілька років, недовго думаючи, вирішили народити і другого сина.
Нашим хлопцям зараз тринадцять та десять років. Вони вже не карапузи. Вони міркують і поводяться майже як дорослі. У них свої інтереси, свої друзі, свої секрети.
Дитинство наших синів пролетіло для нас з Артемом надзвичайно швидко, і ми, чесно кажучи, не встигли ним повноцінно насолодитися. Причина була проста: коли малюки були маленькими, ми з чоловіком перебували у вирі заочного навчання у ВНЗ і постійного пошуку кращої, добре оплачуваної роботи.
Ми намагалися встигати скрізь. Я пам’ятаю наші ночі над підручниками, наш постійний пошук додаткових підробітків. Звісно, без допомоги родичів досягти цього було б неможливо. Нас постійно виручали мої та Артемові батьки, а також моя бабуся, яка на той час була ще з нами.
— Артеме, ми не можемо втратити цю можливість, — казала я чоловікові, збираючись на чергову зміну. — Це підвищення дасть нам можливість відкладати значні кошти.
— Я розумію, Аліно, — відповідав він, втомлено потираючи скроні. — Але так сумно, коли повертаєшся, а хлопці вже сплять. І вони знову цілий день були з бабусями.
Ми жодного разу не «скидали» на рідних повну турботу про дітей. Ми завжди проводили з ними ранки та вечори, але більшість дня, коли малюки потребували активної гри та уваги, вони проводили з бабусями та дідусями. Ми приповзали додому виснажені.
— Не звинувачуйте себе, — говорила нам моя бабуся, мудра і добра жінка. — Ви будуєте майбутнє. Нехай зараз вони з нами, але це для їхнього блага.
Зараз ми з Артемом можемо похвалитися багато чим. Ми обоє досягли успіху на роботі, зайняли керівні посади. Ми купили власну, велику, простору квартиру, про яку мріяли.
Ми сформували значний фінансовий капітал, який забезпечить нашим дітям освіту і стабільність. У нас росте двоє чудових, розумних хлопців. Можна сказати, що життя вдалося.
Але з цим успіхом прийшла і порожнеча. Мені сумно усвідомлювати, що сини — вже майже підлітки. У той момент, коли папа з мамою нарешті досягли всього, чого хотіли, і можуть дарувати свою безмежну батьківську любов, вона їм вже не потрібна.
Наші хлопці мають свої соціальні кола. Вони ходять гуляти без нас, мають свої особисті таємниці та інтереси.
Одного разу старший син, Андрій, сказав мені, коли я запропонувала йому піти разом у парк:
— Мам, дякую, але ми з хлопцями йдемо. У нас там свої справи, тобі буде нудно.
Це було важко. Я, звичайно, розуміла, що це нормально для його віку, але ця фраза викликала у мене такий гіркий осад. Я картала себе за те, що не приділяла їм належної уваги, коли вони були карапузами і шукали моїх рук.
Але що зроблено — те зроблено. Якби я тоді сиділа над ними, як квочка, ми б не досягли таких фінансових висот, і у наших дітей не було б такого забезпеченого майбутнього. Це був вибір, і він був важким.
Щоб хоч якось заповнити цю порожнечу всередині, і щоб знову відчути себе мамою маленького дива, ми з Артемом прийшли до одностайного рішення: нам потрібна третя дитина.
— Нам потрібно знову відчути, що таке маленькі ручки і ніжки, — сказала я Артему одного вечора. — Зараз ми готові дати немовляті все — і час, і увагу, і, звісно, фінанси.
— Я тільки за, Аліно, — його очі засяяли. — Я хочу насолодитися цим періодом, який ми пропустили через постійну метушню.
Ми були переконані, що наші батьки та інша рідня будуть у захваті від цієї новини. Нам здавалося, що вони радітимуть, що ми можемо дозволити собі розширити родину.
Однак вийшло навпаки. Вони вихлюпнули на нас справжній потік негативу.
Першою була моя мама. Наш діалог, сповнений звинувачень, став лише початком.
Потім була розмова зі свекрухою.
— Артеме, ти впевнений? — запитала вона, її голос був м’якшим, але сповненим тривоги. — Вам буде дуже важко. Ви ж так багато працюєте.
— Мамо, я беру відпустку, — пояснив Артем. — І Аліна буде вдома. Ця дитина не буде “нічийною”.
— Але у вас же двоє! — сказала вона, наче це була непереборна перешкода. — Хіба не краще більше займатися Андрієм і Владом? Їм зараз потрібен тато!
— Ми займаємося ними, мамо. Вони великі хлопці, але вони мають усе необхідне. Ми не кидаємо їх, — рішуче відповів Артем.
Рідня, схоже, думала, що третій малюк стане для них обузою, хоча ми з самого початку чітко заявили, що з цією дитиною я збираюся няньчитися сама, насолоджуючись кожною хвилиною.
Вони умовляли нас передумати, соромлячи тим, що ми, мовляв, замість того, щоб дарувати всю свою турботу двом наявним синам-підліткам, хочемо третього.
— Ви повинні повністю зосередитися на їхніх інтересах! — заявляв мій дядько. — Виховувати особистість!
Я не могла цього зрозуміти. Хіба ми кидаємо своїх хлопців? Ми забезпечуємо їх усім необхідним: приватна школа, хокей, репетитори. Вони ні в чому не мають потреби.
— Ми даємо їм усе потрібне. І ми хочемо дати шанс на життя ще одній дитині, — намагалася я пояснити. — І чим більше любові в сім’ї, тим краще. Хіба ні?
Здавалося, що у свідомості наших родичів багатодітність автоматично дорівнювала бідності або безвідповідальності. Вони, певно, вважали, що ми вже досягли «стелі» і тепер маємо лише обслуговувати двох наявних підлітків.
Головна картинка ілюстративна.
