— Ти хоч розумієш, що ти робиш? — голос моєї матері дзвенів від роздратування, хоча вона навіть не дивилася на мене, а лише нервово перебирала край своєї дорогої сукні. — Третя дитина? В орендованій, по суті, оселі? Ви з Сергієм зовсім розум втратили?

— Мамо, ми не просимо в тебе допомоги. Ми самі даємо собі раду, — я намагалася говорити спокійно, хоча всередині все стискалося від образи. — Сергій працює, у нас є все необхідне. Хіба це не щастя — ще одна дитина в родині?

— Щастя? — вона нарешті звела на мене очі, і в них не було ні краплі тепла. — Для кого? Для мене це — тягар. Я думала, ви нарешті звільните бабусину квартиру, щоб я могла отримувати з неї пасивний дохід. Мені скоро на відпочинок, я хочу жити для себе, а не спостерігати, як ви там розширюєте свій дитячий садок. Якщо ти не зрозуміла, то скажу прямо: або ви купуєте власне житло негайно, або шукайте собі нові стіни. Мені набридло чекати.

Я стояла посеред її вітальні й відчувала, як світ навколо стає крижаним. Моя мати, жінка, яка мала б першою купувати пінетки, виставляла свою вагітну доньку за двері через кілька папірців, які вона могла б отримати від чужих людей.

Я з дитинства знала, що в моєму домі завжди буде галасно. Можливо, це була реакція на моє власне самотнє дитинство. Я була єдиною дитиною, і на всі мої благання про братика чи сестричку батьки відповідали холодно: «Нам тебе цілком вистачає. Це зайвий клопіт».

Я досі пам’ятаю, як заздрила своєму дядькові. У нього було троє дітей. Їхня оселя завжди нагадувала мені теплий вулик. Вони разом вигадували ігри, допомагали одне одному з уроками, шепотілися про щось своє у кутку.

Там не було ідеального порядку, але було життя. У нас же вдома панувала стерильна чистота та тиша, яка тиснула на вуха.

Коли я зустріла Сергія, я зрозуміла — це доля. Він теж ріс не один, мав брата і сестру, і його погляди на сім’ю повністю збігалися з моїми.

— Олю, — казав він мені ще до весілля, — я не хочу, щоб наша дитина росла самотньою. Двоє, а краще троє — ось це справжня родина.

Я тоді лише щасливо посміхалася, не знаючи, що головним ворогом наших мрій стане моя власна матір.

Невдовзі після весілля ми дізналися, що я чекаю на первістка. Це сталося швидше, ніж ми планували. Ми тоді винаймали житло, відкладали кошти на перший внесок за власну квартиру, сподіваючись спочатку створити фінансовий фундамент. Але доля вирішила інакше.

Сергій зрадів, а ось моя мама…

— Вже? — скривилася вона, коли ми повідомили новину. — Ви ж ще не пожили для себе. Навіщо цей поспіх? Тепер будете все життя по чужих кутках тинятися.

Проте, побачивши наші розгублені обличчя, вона раптом запропонувала:

— Добре, перебирайтеся в квартиру бабусі. Вона зараз вільна. Живіть там, платіть тільки за послуги, а те, що раніше віддавали за оренду, відкладайте. Може, хоч так швидше назбираєте на своє.

Я була на сьомому небі від щастя. Мені здавалося, що це жест неймовірної доброти. Ми переїхали, Сергій працював з подвоєною силою, а я поринула в очікування малюка. Коли народився Максимко, я була найщасливішою жінкою у світі.

— Сподіваюся, ти на цьому зупинишся? — запитала мама під час чергового візиту, холодно спостерігаючи, як я пеленаю онука. — Якщо зараз народиш другого, ви ніколи з цієї квартири не виберетеся. Вона, між іншим, не гумова.

Мене тоді кольнуло її формулювання «цієї квартири». Ніби ми були там непроханими гостями, а не рідними людьми.

Максимку було два з половиною роки, коли я знову відчула ту саму знайому слабкість. Друга вагітність була бажаною для нас із Сергієм, але я до останнього боялася сказати про це матері.

— Ти знову? — вона навіть не намагалася приховати роздратування. — Олю, ви стаєте професійними мешканцями чужого майна. Я взагалі планувала цю квартиру здавати. Нам з батьком теж треба думати про майбутнє, про пенсію. А ви тут обростаєте дітьми, як мохом.

— Мамо, ми ж відкладаємо кошти, — намагалася я виправдатися. — Але зараз ціни на нерухомість ростуть швидше, ніж наші заощадження. Нам треба ще трохи часу.

Вона лише хмикнула і пішла, залишивши після себе шлейф холоду. Коли народилася Софійка, вона трохи потепліла — дівчинка була дуже схожа на неї в дитинстві. На якусь мить мені здалося, що родинний зв’язок переміг її прагматизм. Я помилялася.

Софійці виповнився рік, коли я зрозуміла — у нас буде третій малюк. Цього разу страх був першим почуттям, яке я відчула. Не страх перед труднощами чи безсонними ночами — я була готова до цього. Я боялася її.

Сергій, побачивши тест, просто обійняв мене:

— Все буде добре, рідна. Ми впораємося. Я візьму додаткові зміни. Ми ні в кого нічого не просимо.

Але мама не забарилася з реакцією.

— Ви що, вирішили до кінця життя у мене на шиї сидіти? — вигукнула вона, навіть не зайшовши до кімнати. — Який ще третій? Ви хоч розумієте, скільки коштує утримання такої кількості людей? Ви нічого не зібрали на власну квартиру!

— Мамо, ми не просимо в тебе грошей! — я відчула, як у мені закипає обурення. — Ми самі купуємо продукти, одяг, ми повністю забезпечені. Ми просто живемо в цій квартирі, яка все одно стоїть порожньою!

— Вона не порожня! Вона приносить збитки, бо там живете ви! — розходилась вона. — Якщо вам на все вистачає, то збирайте речі. Шукайте собі інше житло або повертайтеся на оренду. Я більше не збираюся спонсорувати ваш дитячий садок за свій рахунок.

Я дивилася на неї й не впізнавала. Жінка, яка мала бути моїм захистом, моїм тилом, поводилася як суворий кредитор. Їй не були цікаві онуки, їхній сміх чи перші кроки. Їй була цікава лише можливість отримувати додаткові кошти, які вона б витрачала на чергові дрібнички.

Ми з Сергієм просиділи на кухні до ранку. Настрій був важким, але в його очах я бачила рішучість.

— Знаєш, — сказав він, стискаючи мою руку, — можливо, це на краще. Краще платити чужим людям і знати, що тобі ніхто не дорікатиме за кожну тарілку супу. Ми знайдемо варіант. Можливо, візьмемо невеликий кредит, але це буде НАШ дім. Де ніхто не рахуватиме наших дітей.

Я вдячна долі за свого чоловіка. Він не злякався, не почав звинувачувати мене в тому, що я «не так поговорила з мамою». Він просто став для мене тією скелею, якою мала бути вона.

Ми почали збирати речі. Кожна коробка, яку ми пакували, була кроком до нашої справжньої свободи. Так, фінансово нам буде важко. Доведеться багато в чому собі відмовляти. Але в нашому новому домі, нехай він і буде меншим, пануватиме любов, а не розрахунок.

Коли ми виходили з квартири, мама стояла на порозі. Вона не допомогла з речами, лише мовчки спостерігала.

— Сподіваюся, тепер ти зрозумієш, як важко дістаються статки, — кинула вона наостанок.

Я нічого не відповіла. Я просто подивилася на Максимка, Софійку і відчула рух нового життя всередині себе. Я зрозуміла одну важливу річ: статки — це не цифри на рахунку.

Це коли твої діти посміхаються, знаючи, що їх чекали. Це коли вдома тебе люблять не за те, що ти вигідний, а просто за те, що ти є.

Мама отримала свою квартиру. Вона отримала свої гроші від оренди. Але вона втратила щось значно дорожче — вона втратила нашу довіру і можливість бачити, як ростуть її онуки.

Ми почали нову сторінку. Важку, але чесну. І я точно знаю: у моєму домі ніколи не скажуть дитині, що вона «зайвий клопіт». Так, нам не просто, нині все дуже дорого, але я навилась економити, купувати речі аби в них ходив спочатку старший потім донька і ще й меншому залишилось.

Так, оплата оренди, комунальні з’їдають усі наші гроші. я третій рік ходжу у тих самих черевиках. Але… Ми дуже щасливі і це найголовніше.

Головна картинка ілюстративна.