— Мамо, ми вже все вирішили. Ми переїжджаємо наступного тижня. Квартира готова, діти радіють новому дому. Ти ж розумієш, правда? Нам потрібен свій простір, своя оселя…

Голос сина лунав спокійно, але для мене ці слова були наче холодний вітер у спину. Я стояла на кухні, тримаючи чашку чаю, і відчувала, як усе всередині стискається .

— Свій простір? — перепитала я тихо, намагаючись не здригнутися. — А я? Я ж завжди була з вами, допомагала з усім… Тепер ви просто поїдете, і я залишуся тут одна в цих стінах?

Він зітхнув, опустив очі.

— Мамо, ти ж знаєш, як ми вдячні за все. Але зараз час рухатися далі. Ти відпочиватимеш, нарешті матимеш спокій. Ми будемо приїжджати, обіцяю.

— Спокій? — я ледь стримувала сльози. — Який спокій, коли весь мій світ — це ви, онуки, цей дім, наповнений вашими голосами? Ви просто забираєте все це з собою…

Ольга, моя невістка, стояла поруч і мовчала, але її погляд говорив усе: рішення остаточне. Я відвернулася до вікна, щоб вони не бачили, як мені важко.

Я — Марія Петрівна, мені вже за сімдесят, і життя моє завжди крутилося навколо родини. Народилася я в маленькому містечку на Київщині, де вулиці були тихі, а сусіди — як рідні.

Батьки мої працювали на заводі, тато — інженером, мама — в бухгалтерії. Вони вчили мене, що найголовніше — це близькі люди, що треба триматися разом, допомагати один одному. Я вийшла заміж молодою за Івана, доброго чоловіка, який працював на будівництві.

Ми оселилися в Києві, в трикімнатній квартирі, яку отримали від його підприємства. Жили скромно, але щасливо.

Коли народився син Дмитро, я була на сьомому небі. Він ріс жвавою дитиною, любив бігати двором, гратися з хлопцями. Я працювала в школі бібліотекаркою, приходила додому, готувала вечерю, перевіряла уроки.

Іван часто затримувався на роботі, але ми завжди знаходили час посидіти разом увечері, поговорити про день.

— Маріє, ти сьогодні втомлена? — питав він, обіймаючи мене за плечі.

— Трохи, але нічого, — посміхалася я. — Головне, що ви вдома.

Після Івана квартира перейшла до нас з Дмитром. Син тоді вже зустрічався з Ганною, милою дівчиною з сусіднього району. Вони побралися, і я запропонувала жити разом.

— Навіщо витрачати кошти на оренду? — казала я їм. — У нас три кімнати, місця вистачить для всіх. Особливо, коли з’являться діти.

Дмитро вагався, але Ганна погодилася швидко.

— Дякуємо, мамо, — сказала вона тоді. — Це дійсно допоможе на початку.

Скоро Ганна завагітніла, і я була в захваті. Народилася перша онучка — Софійка, така маленька, з великими очима. А через рік — ще одна, Вероніка. Я пам’ятаю, як тримала їх на руках і думала: ось воно, справжнє щастя.

Життя закрутилося з новою силою. Я прокидалася рано, готувала сніданки, міняла підгузки, гуляла з коляскою в парку.

— Бабусю, подивися, як я малюю! — пищала Софійка, показуючи свій каракулі.

— Ой, яка ти талановита! — хвалила я, і ми разом сміялися.

Ганна працювала вдома фрілансером, Дмитро — в IT-компанії, зранку до вечора за комп’ютером. Я взяла на себе більшу частину турбот.

— Ганно, ти відпочивай, я з дівчатками погуляю, — казала я.

— Дякую, Маріє Петрівно, ви нас так виручаєте, — відповідала вона з посмішкою.

Коли старшій виповнилось чотири роки, Ганна народила сина — Назарчика. Тепер у домі було троє дітей, і шум стояв неймовірний. Я возила старших до садочка, потім до школи, коли вони пішли в перший клас.

— Мамо, ти знову на батьківські збори? — питав Дмитро ввечері.

— Так, синку, треба ж стежити за успіхами, — відповідала я. — А ти з Назаром пограйся, поки я вечерю готую.

Він сміявся:

— Ти в нас незамінна, мамо. Без тебе ми б не впоралися.

Ганна теж жартувала:

— Маріє Петрівно, ви нам пенсію не даєте спокійно зустріти! Ми ж вас втомлюємо.

— Та ні, любі мої, — віджартовувалася я. — Мені з вами цікаво, я почуваюся молодою.

Ми часто сиділи за столом усі разом, розмовляли про день.

— Сьогодні Софійка в школі вірш розказувала, — хвалилася я.

— А Вероніка в танцях перемогла! — додавала Ганна.

Діти бігали навколо, сміх лунав скрізь. Я думала, що так буде завжди.

Я мала свої маленькі радощі: читала книги в бібліотеці, куди іноді заходила як відвідувачка, вишивала картини, ходила на прогулянки з подругами.

— Маріє, ти така енергійна! — казали вони. — З твоїми онуками не засумуєш.

— Так, дівчата, — відповідала я. — Родина — це все.

Але роки йшли, здоров’я почало підводити. Зір погіршився, ноги боліли після довгих прогулянок, доводилося частіше бувати в аптеках за ліками. Діти росли: вже в старших класах, Назар — у середній школі.

Вони мали свої гуртки — одні танці, інші спорт, третій музика.

Я все одно допомагала: забирала з тренувань, готувала улюблені страви.

— Бабусю, твої вареники — найкращі! — казав Назар, обіймаючи мене.

— Для вас, мій любий, що завгодно, — відповідала я.

Одного вечора Ганна прийшла з роботи радісна.

— Маріє Петрівно, уявляєте, мій дядько залишив мені квартиру в спадок!

Я зраділа за неї.

— О, це ж чудово! Більша оселя, мабуть?

— Так, чотири кімнати, в центрі, з великою кухнею. Він завжди мене любив, дітей в нього було.

Дмитро додав:

— Ми думаємо зробити там ремонт, оселитися.

Я посміхнулася, але всередині щось кольнуло.

— Звісно, це ваша нагода.

Вони почали планувати: накопичили кошти, найняли майстрів, купували меблі, техніку. Я бачила, як вони захоплені.

Одного разу ввечері ми сиділи на кухні.

— Мамо, ми вирішили переїжджати, — сказав Дмитро. — Ремонт майже готовий.

Я завмерла.

— Так швидко? А як же я?

Ганна додала м’яко:

— Маріє Петрівно, ви ж тут матимете спокій. Ми будемо навідуватися часто.

— Спокій? — повторила я. — Я звикла до вас усіх. Дім без дітей — який він?

Дмитро обійняв мене.

— Мамо, ти стільки для нас зробила. Тепер час тобі відпочити.

Але я не могла погодитися.

— Відпочити? Я допомагала вам усі ці роки, няньчила онуків, щоб ви могли працювати, жити нормально. А тепер, коли мені потрібна підтримка, ви їдете?

Вони переглянулися.

— Ми не кидаємо тебе, — сказала Ганна. — Просто хочемо свій дім.

Я намагалася говорити спокійно.

— Пам’ятаєте, як дітки народилися? Я все кинула, щоб допомагати. Ночами не спала, гуляла, готувала.

— Ми пам’ятаємо, мамо, — відповів Дмитро. — І вдячні.

Але рішення не змінили.

Діти теж відреагували по-різному.

Софійка сказала:

— Бабусю, а ми будемо приїжджати до тебе?

— Звісно, сонечко, — обійняла я її.

Вероніка додала:

— Новий дім великий, там своя кімната в мене буде!

Назар просто притулився:

— Я сумуватиму за тобою.

День переїзду настав. Вантажники носили речі, дім порожнів.

Я стояла в коридорі.

— Обіцяйте, що не забудете, — сказала я.

— Мамо, що ти, — Дмитро поцілував мене в щоку.

Вони поїхали. Дім став тихим. Я ходила кімнатами, торкалася речей, які залишилися.

Ввечері подзвонила подрузі Валентині.

— Валю, уявляєш, вони поїхали. Залишили мене одну.

— Маріє, не сумуй, — заспокоювала вона. — Приїдуть, онуки люблять тебе.

Але біль не минав.

Я почала більше гуляти парком, зустрічатися з подругами.

Одна з них, Тамара, сказала:

— У моїх дітей теж так: переїхали ближче до роботи, але часто дзвонять, привозять онуків.

— У вас добре, — зітхнула я.

Інша подруга, Надія:

— А в мене дочка поруч оселилася, з зятем. Допомагають.

Я подумала: в мене буде так само. Але реаліьність виявилась інакшою. Я зателефоную, а вони вічно зайняті. Тільки й чую. що пізніше наберуть.

Потім узагалі почалось ось це:

– Мамо, не десять же разів на день дзвонити. Ну чесно. Я працюю. сиджу в офісі. чого ти набираєш кожні дві години. Що нового я тобі скажу. якщо сиджу перед компом.

А невістка спочатку трубки не барала, а потім узагалі дзвінки скидати почала. Про онуків і мови немає. там три слова: “ба, все в нормі”.

От так і живу я тепер – самотня і нікому не потрібна. Приїжджають щовихідних, побудуть два дні і їдуть. А я все сама і сама. Говорю їм що а вони все більше відмовчуються. або оцего: “У нас своє життя”.

А я? як мені? Невже не заслужила на теплу розмову від сина і невістки? То я для них зайнята не була, а як мені треба, то всі на роботах. От таке наше життя, от така дяка від дітей. Ні поговорити, ні допомогти толком. раз на тиждень на два дні