— Мамо, ну чого тобі ще треба? – не може заспокоїтись Надія дивлячись на зарюмсану неньку. – тільки й чуємо від тебе, що “винні і повинні”. То що, мені життя своє не жити бо ти з Італії повернулась, чи як?
Маринка на заробітки поїхала ще, як діти були в 9 класі. Чоловік пускати не хотів, а вона ясно бачила, що дівчатка розумні і освіта їм потрібна.
А що вони із Павлом могли дати? Ні роботи постійної, ні прибутку сталого. Ото і мали гроші, як збудуть ягоди, потім часник, квасолю і насіння гарбузове, та ще восени горіхи.
Павло ще мав які підробітки: чи викосить кому траву, чи город виробить, чи картоплю допоможе саджати. Але хіба то гроші на сім’ю?
Павло й балакати не хотів у переддень від’їзду Маринки, навіть не провів і “бувай” не сказав. Образився. Прикро було Марині, бо чоловіка вона любила, але вже як вирішила, як документи зробила, то чого було лишатись?
Дівчата школу скінчили принцесами. Вже мама їм придбала найкраще вбрання, найдорожчі зачіски зробили. Відгуляли випускний, на фото ще щаслива родина, та наступного дня Павло умову поставив: або повертається додому Маринка, або він іде.
— Так ми тільки жити почали, – не повірила своїм вухам Маринка, – Дивись – дім до ладу лиш привели. Надійка юристом хоче стати, а Ніночка в медичний ітиме. Ну як мені зараз повертатись?
Павло нічого на жінчині слова не сказав. Вже наступного ранку у коридорі стояли зібрані торби його речей. Особливо прикрим було Марині те, що йде він не до іншої жінки, не до матері під крило – іде він саме від неї, і в нікуди.
Замкнула Марина свої почуття, і сльози зронити собі не дозволила. Вона мама, привела у світ двох доньок, то треба їм дати усе, аби жили достойно. Хай Павло не розуміє, головне – у дівчат є вона.
Наступні 20 років минули, як один день. Робота, робота, робота. Спочатку дівчата вчились, потім заміж вийшли. Жодна так і не скінчила інституту з другого і третього курсу вийшли заміж.
Ну а вже, як заміж, то й діти пішли. Вже Маринка дбала у нові сім’ї, вже їй треба було дати оте примарне “все” онукам. А там уже й житло дівчатам потрібно. Добре, хоч свати люди хороші, склались грішми і вже є у її доньок власні квартири у місті.
Приїхала Маринка додому вже коли мала далеко за 65. Сільська хата зустріла її ремонтом 20 річної давнини, який ще Павло робив, і купою нерозпакованих сумок із передачами ще з Італії. Ціла кімната ними була заставлена. Передавала Маринка собі на майбутнє і речі, і взуття, і техніку. З рік тепер усе те розкладати.
— Мам, я знаю, ти ремонт плануєш робити. Але мушу просити про допомогу у тебе, більше немає в кого. Твій онук надумав вступати у ВУЗ за кордоном, але ж сама розумієш, треба предмети підтягнути, аби до того рівня йому дістати що потрібен. Ти б не могла проспонсорувати репетиторів?
Звісно, як могла Маринка пошкодувати гроші онуку? Не змогла вона відмовити і тоді, як друга донька на машину попросила, подарувала онучці комп’ютер омріяний, бо ж як іти навчатись, то повинен бути хороший.
За три роки так нічого Маринка у своєму домі не зробила, бо гроші всі розійшлись на дітей і онуків. Коли ж дах потік мусила просити зятів прийти полагодити, бо де мала взяти кошти на новий, чи на робітників?
Приїхали, зробили. Але ж робили діла не знаючи і так, аби зробити. Краще б і не брались, бо швидко ту роботу перероблювати потрібно було. Коли в доньки попросила гроші на те, аби придбати потрібні матеріали і оплатити труд тих, хто зробить все до толку, ті образились. Мовляв, мамі що не зроби все не так.
Потім паркан попросила полагодити і знову все з рук. Знову Маринка мусила просити і доньок допомоги, бо ліг паркан і за собою ворота потягнув. Та й скільки років мав стояти дерев’яний?
— Мамо, а може вже досить? – раптом сказала старша донька, – Ти себе сама чуєш? Відколи ти приїхала, то й дихнути нам немає як, ти щовихідних нам вигадуєш роботу якусь. Тобі все треба і треба. Нам життя не жити, бо ти з Італії приїхала, чи як?
Паркану так ніхто і не зробив, як не полагодив вікно, що вигнулось у рамі і не підпер піднавіс. Маринка ще побула вдома трішки і поїхала на два місяці в Італію замінити подругу. Гроші потрібні були, роботи багато, як тут вдома залишатись?
У засвіти Маринка пішла за місяць після того, як стала до роботи в Італії. Дівчата навіть не намагались забрати маму додому з чужини, сказали, що не мають грошей.
Дім матері швидко продали, навіть кімнату із торбами не стали розбирати. Отой “непотріб” залишили новим власникам, адже їм у міські квартири не зрозуміло яких лахів не потрібно.
А нещодавно у старшої онучки Маринки було весілля. Гуляли гарно і розлого “по-багатому”. Серед гостей був і Павло із другою дружиною і дітьми. Діда запросили до слова, він говорити не вмів, тож молодим бажала всього найкращого “бабуся”.
Поглянеш зі сторони – щаслива родина. От тільки Маринці на тому святі місця не було, втім, як і в житті доньок заради яких вона свого часу і подалась в Італію на заробітки.
А чи вартувало воно того?
Анна Корольова.
Головна картинка ілюстративна.
