Поїзд запізнювався, а дощ лупив так, що світу білого не було видно. Холодний вітер пробивав під куртку аж до кісток. На пероні зчинився справжній гармидер, люди штовхалися, кожен намагався чимшвидше залізти у вагон, сховатися від цієї негоди. Я стояла трохи осторонь, міцно стискаючи ручки важкої сумки. Пальці задубіли, коліна підкошувалися, а на душі було так темно, що цей дощ здавався мені продовженням моїх власних сліз. Добре, що злива — ніхто навколо не помічає, що я просто стою і реву.
Я сяк-так затягнула торбу у вагон, сіла біля вікна і притисла до очей мокру хустку. Усе думала про те, як Юля зараз там, у лікарні… Сама ж лихо накликала на свою голову, а тепер ми всі спокою не маємо.
Я ж усе життя для сина жила. Коли мого чоловіка не стало, Ігорю всього п’ять років було. Грошей не бачили місяцями. Я працювала на нашій швейній фабриці, хапала будь-яку роботу додому, шила ночами постільну білизну на замовлення, очі псувала. Потім зважилася, поїхала на кілька років на заробітки, а малого на свою матір у селі залишила. Серце стискалося, але знала, що треба копійку заробити.
За ті гроші я купила двокімнатну квартиру в місті, зробила ремонт, меблі нові поставила. Здоров’я, звісно, там і залишила — спина тепер нікудишня, серце постійно коле, тому й вирішила більше нікуди не їхати, побути вдома. І тут Ігор каже: «Мамо, я одружуюся». Обраницею його стала Юля, дівчина з району. Весілля ми відгуляли в міському кафе, її батьки аж світилися від радості, що донька в місті залишається, де є якась перспектива, а не в селі. Я теж тішилася, Юля мені здавалася спокійною, тихою дівчиною. Допомогла їм через знайомих влаштуватися в хорошу торгову фірму, щоб мали свій стабільний заробіток і ні в кого не просили.
Я повністю взяла на себе весь побут. Хотіла, щоб їм легше було. З самісінького ранку на кухні: то суп свіжий зварю, то котлет насмажу, то пирогів напечу. Ігор часто сварився через це, заходив після зміни, забирав у мене черпак.
— Мамо, ну облиш ти ці баняки, — бурчав він. — Нехай Юля вчиться готувати. Ти ж ледве стоїш, знов спину схопить, будеш лежати тижнями.
— Мені не важко, сину, — завжди відмахувалася я. — Ви втомлені з роботи приходите, відпочивайте. А я собі потихеньку все зроблю, мені в радість для вас старатися.
Невдовзі у мене мав бути ювілей — шістдесят років. Сама не вірила, що вже така цифра підкралася. Життя пролетіло, ніякої ласки чи підтримки я не бачила. Колись, ще на заробітках, за мною чоловіки намагалися залицятися, але я від усього відмовлялася. Думала: «Куди мені вже, я стара, син он скоро на побачення почне ходити, треба про нього думати».
За кілька днів до мого свята я випадково почула їхню розмову на кухні. Вони пили чай після вечері, а я йшла по коридору і зупинилася біля дверей.
— Треба матері щось нормальне на ювілей купити, — сказав Ігор, розмішуючи цукор у чашці. — Все-таки дата кругла. Може, якусь сукню гарну чи дублянку на зиму?
Юля так голосно фиркнула, що мене аж пересмикнуло.
— Ой, Ігорю, не сміши мене, — залилася вона сміхом. — Який одяг? Вона з тих заробітків стільки всього навезла, що до кінця віку не зносить, у шафу не влазить. Куди їй ходити в новому? На базар чи в магазин за хлібом? І косметика їй ні до чого, роки вже які, для кого малюватися? Давай просто купимо коробку хороших цукерок, фруктів якихось дорожчих і тортик візьмемо. Самим буде що до чаю поїсти у вечір, і подарунок ніби є, і гроші зекономимо. Нам ще за шафу-купе майстрам віддавати.
Мені наче по серцю. Настільки гірко стало, аж дихати важко. Стою в тому коридорі і думаю: «Господи, я ж її в хату прийняла, як рідну дитину оберігала, слова кривого не сказала, все краще їй віддавала, а вона мені й квітки шкодує».
Нічого я їм тоді не сказала, проковтнула цю образу. Але ходила сама не своя кілька днів. У сам день народження накупила продуктів, зібрала невелику торбу і просто поїхала в село до своєї матері.
Мама моя одразу помітила, що я схудла і з обличчя спала.
— Ти чого така смутна, Любо? — запитала вона, коли ми сіли обідати. — Через роки свої переживаєш? Я в шістдесят теж ридала всю ніч, думала, що старість прийшла. А зараз мені майже вісімдесят, і я дивлюся на ті твої шістдесят і думаю — яка ж ти ще молода.
— Та ні, мамо, не в роках справа, — тихо відповіла я, намагаючись триматися бадьоро. — Напевно, я скоро взагалі переїду до тебе жити. Важко в місті стало.
Я побула в селі тиждень, трохи заспокоїлася, пораючись біля грядок та господарки. Коли поверталася додому, на душі вже стало легше. Йшла повз наш скверик біля будинку, дивилася на сусідів, які кивали мені з лавочок, на рудого кота, якого ми всім під’їздом підгодовуємо. Думаю: «Ну чого я згарячу мамі наговорила про переїзд? Мені тут все любе. Ну бовкнула невістка дурницю, вона ж молода ще, не подумала. Не варто через це накручувати себе. Зараз прийду, зварю свіжого борщу, діти прийдуть з роботи голодні, пообідаємо разом».
Піднялася ліфтом на наш поверх, підійшла до дверей і вже занесла руку, щоб натиснути на кнопку дзвінка, як почула з-за дверей підвищені тони. Я застигла на місці.
— Ти нічого в цьому житті не вмієш і не прагнеш! — кричала вона на Ігоря найостаннішими словами. — Скільки можна на тій роботі за копійки сидіти? Краще б тебе служити забрали! Хоч би користь якась була! Держава б хоч гроші нормальні виплатила чи пільги якісь мені дали! А так товчешся тут щодня, очі мої тебе б не бачили!
— Юлю, замовкни, що ти таке кажеш? Схаменися! — голос сина так затремтів, що мені стало страшно. Потім почувся стукіт — рипнули балконні двері, він просто намагався піти від цього.
Я не пам’ятаю, як відчинили і штовхнула двері. Я влетіла в коридор, сумка з гостинцями з гуркотом упала на підлогу, звідти покотилися яблука й банки. Я стала перед Юлею, мене всю трясло, обличчя бліде, як стіна.
— Ти що тут влаштувала? — тихо, але так, що вона аж присіла, сказала я. — Ти кому таке бажаєш? Моєму сину? За те, що ти про мій ювілей наговорила, я промовчала, не хотіла сварки. Але за сина я тобі ніколи в житті не прощу. Збирай свої манатки і щоб ноги твоєї тут більше не було.
Того ж вечора Юля поїхала до своїх батьків у село. Ігор сам викликав їй таксі, мовчки допоміг винести дві валізи і закрив за нею двері. Мені він нічого не пояснював, просто ходив цілими днями чорніший за хмару.
Минуло два місяці. Син зовсім замкнувся в собі, приходив з роботи, мовчки вечеряв і йшов у свою кімнату. Я знала від сватів, що в них має бути поповнення в сім’ї, Юля чекала на малого. Але Ігор про це навіть чути не хотів. Він не дзвонив їй, видалив з усіх контактів, заблокував усюди. Образа була надто глибокою. Я вже грішним ділом часом думала — а що, як вона збрехала про дитину, щоб його повернути? Але розпитувати сина не хотіла.
Усе змінилося кілька днів тому. На мій мобільний зателефонувала сваха. Вона так ридала в трубку, що ледве слова можна було розібрати.
— Любцю, у нас біда страшна! — лементувала вона. — Юлька лізла на горище та й полетіла з тієї старої драбини вниз на цемент! Сильно забилася! Потрібні великі гроші на лікування, а в нас нема нічого, все до копійки на ремонт хати пішло!
Я опустила руку з телефоном і подивилася на Ігоря, який сидів за столом і все чув.
— Що робити будеш, сину? — запитала я його.
Він підвівся, обличчя витягнулося, пальці затремтіли.
— А що тут думати, мамо? Давай сюди все, що в нас є вдома, всі заощадження. Якщо не вистачить — позичимо в сусідів, я на роботі аванс попрошу чи перезайму. Там же дитина моя, малий наш… Та й Юля…
Він зібрався буквально за п’ять хвилин і побіг на першу маршрутку до району. У мене в ту ж хвилину зникла вся злість, яка гризла душу ці місяці. Я згадала, як моя мати колись казала: «Не копай нікому яму, бо сама в неї впадеш». Я просила лише про одне — щоб Юля вижила і щоб з дитиною все було добре, так уже хочеться того онука до грудей притиснути.
Вчора ввечері Ігор нарешті зателефонував з лікарні. Голос у нього був утомлений, але вже без того розпачу.
— Мамо, лікарі кажуть, що все буде добре, загроза минула. Юля прийшла до тями, з малим усе гаразд. Вона постійно плаче, кається і дуже просить, щоб ти приїхала. Хоче поговорити з тобою.
Ось тому я зараз і їду в цьому поїзді.
Поїзд раптом різко смикнувся, гальмуючи на якійсь проміжній станції. Хмари на небі почали розходитися, і крізь брудне скло вагона мені в обличчя заглядає яскраве, тепле сонячне проміння. Я дивлюся на своє відображення у шибці і вперше за довгий час посміхаюся. Очі вже не печуть від сліз. Я просто вірю, що ми все зможемо вибачити одне одному і вдома нарешті все буде добре.
А ви якої думки? Є шанс на примирення?
