Я стояла в маминій кухні, тримаючи в руках папери, які щойно витягла з шухляди. Серце калатало так сильно, ніби хотіло вистрибнути. Мама сиділа за столом, бліда, але з піднятим підборіддям.
– Мамо, поясни мені, будь ласка, що це? – я простягнула їй документи, намагаючись тримати голос спокійним. – Дві квартири на березі моря? Ти їх здаєш, а нам з Олегом весь час скаржишся, що ледь виживаєш?
Вона відвела погляд у вікно.
– Ну і що? Це моя власність. Я мала право не розповідати.
– Право? – мій голос зірвався. – Ми з Олегом оплачуємо твої рахунки, економимо на всьому, діти в старому одязі ходять, а ти… шуби нові купуєш, на море їздиш, і все це за наші гроші? Ні, за гроші від оренди, про яку ми не знали!
– Ви б одразу сказали: продай, віддай нам! – різко відповіла вона. – А я на пенсії. Хочу хоч раз у житті пожити для себе.
– Для себе? А ми тоді для кого живемо? Для іпотеки? Для твоїх рахунків? Олег з дружиною через це постійно лаються, я на всьому економлю… Як ти могла так брехати нам усім цей час?
Вона зітхнула, але в очах не було каяття – тільки вперта впевненість.
– Після мене все одно вам дістанеться. То чого зараз сваритися?
Я відчула, як сльози котяться по щоках. Найбільше боліло не те, що вона мала майно, а те, що роками дивилася, як ми боремося, і жодного разу не простягнула руку допомоги.
Мене звати Олена. Мені тридцять п’ять, і я завжди вважала, що наше сімейне життя – це тиха гавань серед бурхливого світу. Ми з братом Олегом виросли в звичайній родині, де батьки вчили нас бути чесними, допомагати один одному й не чекати легких шляхів.
Після того, як тата не стало багато років тому, ми з Олегом взяли на себе турботу про маму – Світлану Петрівну. Їй зараз за шістдесят, вона на пенсії, живе в просторій двокімнатній квартирі в центрі міста. Ми думали, що це її єдине житло, і що їй справді важко.
Олег старший за мене на два роки. Він завжди був тим, хто приймає рішення швидше, хто захищає. У нього дружина Марина і двоє синів-підлітків. У мене чоловік Андрій і донька Софія, якій одинадцять, та молодший син Максимко, йому сім.
Ми обоє взяли іпотеку на квартири – свої маленькі гніздечка, про які мріяли з молодості. Життя крутилося навколо роботи, школи, продуктів і рахунків.
Іноді ввечері я сідала з Андрієм на кухні й ми тихо підраховували, скільки залишилося до кінця місяця.
– Олено, може цього разу без нового пальто для Софії обійдемося? – питав Андрій, дивлячись на мене з вибаченням.
– Обійдемося, – відповідала я, хоч серце стискалося. – Вона ще з торішнього не виросла, я рука підшию і все буде добре.
А потім дзвонила мама.
– Доню, рахунки прийшли великі. Опалення подорожчало. Допоможіть, бо я не потягну.
І ми допомагали. То я перераховувала, то Олег. Його Марина бурчала:
– Знову? А коли ми собі щось купимо? Хлопці в одних кросівках другий рік ходять!
Олег зітхав і казав:
– Мамі ж важко. Після неї квартира нам дістанеться навпіл. Потерпимо.
Так минали місяці. Мама часто телефонувала, розповідала, як усе дорого, як ліків купити не може, як самотньо. Ми з Олегом по черзі приїжджали: продукти привеземо, приберемо, посидимо з чаєм. Іноді я брала Софію з собою – хай бабусю провідає.
Одного разу мама зателефонувала й сказала, що хоче поїхати до своєї двоюрідної сестри в інше місто – давно не бачилася, скучила.
– Далеко ж, мамо, – здивувалася я. – Ти ж роками нікуди не виїздила.
– От і хочу розвіятися, – відповіла вона бадьоро. – Тільки квиток дорогий. Допоможіть, діти.
У Олега якраз гроші всі пішли на квартплату, тож я заплатила. Мама поїхала на цілих два тижні. Повернулася засмагла, з новими історіями про море й прогулянки.
– Ох, доню, там так гарно, – розповідала вона. – Шкода, що ви не зі мною.
А потім знову почала скаржитися – здоров’я підвело, ноги болять, ліків треба більше.
Ми з Олегом продовжували допомагати. Я возила їй передачі, Олег ремонтував крани. Марина дедалі частіше влаштовувала сцени вдома.
– Ти що, думаєш, я не бачу? Сам собі нові штани не купиш, а мамі все несеш! Ми ж не багаті!
Олег мовчав, але я бачила, як він стомлений.
А потім стався той день.
Я приїхала до мами з Софією – донька просилася подивитися старі фотоальбоми. Поки я на кухні готувала чай, Софія вешталася по квартирі. Раптом вона гукнула:
– Мамо, дивись, яка гарна шуба в бабусі в шафі! І ще одна, і сукні нові!
Я зайшла до спальні й завмерла. Шафа була повна речей – явно недешевих, з бірками, які ще не зрізані. Взуття, сумки, пальта. Я ніколи не бачила, щоб мама стільки купувала.
– Софійко, не чіпай, – сказала я машинально й почала акуратно складати речі назад.
І тоді побачила теку з документами. Відкрила – і світ ніби перевернувся.
Дві квартири. На півдні, біля моря. Одна двокімнатна, друга однокімнатна. Договори оренди, квитанції про оплату. І документ про спадок від якоїсь дальньої тітки.
Я сіла на підлогу, не в змозі повірити. Усе це час ми економили на дітях, а мама мала дохід, про який мовчала.
Коли мама повернулася з магазину, я вже чекала її з паперами в руках.
Так і почалася та розмова, яку я ніколи не забуду.
Після того я зателефонувала Олегу.
– Приїжджай. Треба поговорити. Всі разом.
Він приїхав з Мариною. Ми сіли в маминій вітальні – атмосфера була важка, наче перед грозою.
Олег дивився на документи й мовчав довго.
– Мамо, – нарешті сказав він тихим голосом. – Ти роками казала, що тобі важко. Ми з Оленою все життя економили, щоб тобі допомогти. А ти… мала ці квартири й мовчала?
Мама сиділа прямо, руки складені на колінах.
– Я мала право на своє життя, – відповіла вона. – Ви б одразу почали: продай, розділи. А я хотіла спокою. Хотіла знати, що в мене є щось своє.
Марина не витримала:
– Спокою? А ми тоді що? Ми ж ваша родина! Діти в старому ходять, а ви шуби купуєте!
– Не кричи на мене, – холодно відповіла мама. – Я нікому нічого не винна. Після мене все вам дістанеться. Чекайте.
Олег потер обличчя руками.
– Чекати? Мамо, ти бачиш, що коїться? Марина зі мною через гроші весь час конфліктує. Я вдома слова сказати не можу – одразу: знову мамі поніс? Олена з Андрієм те саме. Ми ж для тебе старалися!
Я додала:
– Ми не просили багатства. Просто чесності. Ти дивилася, як ми боремося, і жодного разу не сказала: діти, в мене є дохід, живіть спокійніше.
Мама знизала плечима.
– Ви молоді, сильні. А я одна. Хотіла хоч на старості мати радість.
Ті слова врізалися в серце. Радість за наш рахунок.
Олег встав.
– Я більше не можу так. Ми з Оленою все життя тебе підтримували. А ти… егоїстично все для себе.
Марина додала:
– І ще брехали. Постійно брехали.
Мама підняла очі – в них була тільки впертість.
– Не брехала. Просто не розповідала.
Ми вийшли з квартири мовчки. В машині Олег сказав:
– Олено, я не знаю, як далі. Не можу пробачити. Вона ж знала, як нам важко, і мовчала.
Я кивнула, сльози котилися по щоках.
– І я не можу. Але вона наша мама.
Минуло кілька тижнів. Ми з Олегом перестали дзвонити першими. Мама теж мовчала. Іноді я ловила себе на думці: може, ми занадто суворі? Але потім згадувала шафу, повну нових речей, і біль повертався.
Одного вечора Андрій обійняв мене.
– Олено, ти ж не винна. Вона сама обрала такий шлях.
– Знаю, – прошепотіла я. – Просто боляче, що рідна людина може бути такою… далекою.
З Олегом ми говорили по телефону.
– Марина досі не може заспокоїтися, – зізнався він. – Каже: більше ні копійки.
– І я так само, – відповіла я. – Хай живе, як хоче. Ми своє життя будуватимемо самі.
З часом біль притупився, але осад залишився. Ми з Олегом стали ближчими – частіше бачилися, допомагали один одному без посередників. Дітям купили нові речі, поїхали на вихідні за місто. Життя ніби видихнуло.
А мама… Вона так і залишилася зі своїми квартирами й мовчанням. Іноді дзвонить, питає про онуків. Ми відповідаємо ввічливо, але вже не поспішаємо бігти на перший поклик, хоч мама і досі просить про допомогу і плаче, що про неї ніхто не думає.
Головна картинка ілюстративна.
