— Мамо, поясни! Що це за папери? Що це за юридичні дії? Ти навіщо це робиш? Навіщо ти на нас подала до суду? — Голос мого сина, Олега, був напруженим, у ньому звучали ноти обурення, змішані зі справжнім здивуванням. Він тримав у руках конверт, на якому червонів штамп юридичної фірми.

Я сиділа у своєму улюбленому кріслі, огорнута теплим пледом, і абсолютно спокійно дивилася на нього та на мою доньку Ірину, яка стояла поруч, схрестивши руки.

— Олеже, заспокойся, — мовила я, роблячи ковток трав’яного чаю. —  Я просто вирішую питання свого майна. Я хочу повернути собі повне право власності на свою квартиру. Це мій дім, і я хочу сама ним керувати.

— Але, мамо! Це ж наш дім! Ми тут виросли! — вигукнула Ірина. Її обличчя почервоніло від емоцій. — Ми думали, це вирішене питання! Ти просто… Ти вибиваєш ґрунт у нас з-під ніг! Куди нам тепер іти? Ти розумієш, які це для нас фінансові витрати?

— Ви дорослі люди, Іринко, — відповіла я, м’яко, але рішуче. — У вас є стабільна робота, достатній дохід. Я знаю, що ви зможете знайти собі комфортне житло в оренду, поки не вирішите питання з придбанням власного. Я не залишаю вас без засобів до існування. Я просто хочу… відокремитися.

Олег присів на край дивана, не зводячи з мене важкого погляду.

— Відокремитися? Тобі майже вісімдесят, мамо! Ти маєш бути з нами! Ми маємо про тебе піклуватися! А ти ти вирішила відсудити у нас дах над головою, щоб поїхати куди? На Балі?

Я посміхнулася, і ця посмішка, здавалося, ще більше їх розлютила.

— Не на Балі, Олеже. Просто жити. Жити для себе. Я не прошу піклування, я прошу свободи. Усе своє життя я робила вибір на користь ваших потреб. Настав час мені зробити вибір на користь своїх. Не турбуйтеся. У заповіті все залишиться вам. Але не зараз. Зараз я хочу відчути легкість.

— Легкість? Ціною нашого спокою і наших планів? Це егоїстично, мамо. Дуже егоїстично! — повторила Ірина, і в її голосі прозвучала гіркота.

— Можливо, Іринко, — погодилася я. — Але спробуй зрозуміти, що це мій перший егоїстичний вчинок за майже шістдесят років.

Ця розмова, така гостра і незручна, була лише початком мого власного, довгоочікуваного «третього акту».

Знаєте, як буває у житті старих людей? Вони раптом починають шкодувати про те, що сталося. Раптом розуміють, що могли прожити набагато краще, а натомість витратили її на речі, які тепер здаються неважливими. Вони часто шкодують про це і просять своїх нащадків не повторювати їхніх помилок.

Я вирішила «зламати шаблон». Замість того, щоб розповідати дітям про мої гіркі роздуми, я вирішила просто змінити їхнє життя, а заразом і своє. Мені вже під восьмий десяток, але здоров’я, дякувати долі, дозволяє вести вільне і незалежне життя. І мені не соромно. І не може мені бути соромно за те, що я так живу і поводжуся, адже вся моя історія була завжди для інших людей.

Я пам’ятаю той час, коли я, юна, сповнена нереалізованих мрій, тільки-но почала відчувати смак молодості, і одразу ж вийшла заміж. Чому я це зробила? Швидше, під тиском обставин та наполягань родини.

— Віолетто, тобі вже вісімнадцять! Дівчині в твоєму віці не личить блукати світом, — говорила мені моя мати. — Ось Петро — надійний, працьовитий. З ним ти будеш, як за кам’яною стіною.

Я не сперечалася. Мій шлюб із Петром був добрим, приніс багато приємних і світлих моментів, народилися наші чудові діти. Але все одно це було не зовсім те, що мені потрібно. Я була дружиною, матір’ю, кухаркою, прибиральницею, бухгалтеркою, але ніколи не була просто Віолеттою, молодою, безтурботною Віолеттою.

Один період мого життя був повністю присвячений чоловікові. Я допомагала йому в його справах, підтримувала його кар’єру, створювала затишок. Інший період — дітям. Їхнє навчання, їхні проблеми, їхнє дорослішання. Я забула про свої хобі, про свої книги, про свої давні мрії подорожувати. Усі мої рішення завжди були прив’язані до їхнього комфорту і потреб.

І ось настав третій період — для мене.

Петро пішов у засвіти кілька років тому, залишивши мені, окрім спогадів, цю велику квартиру. Діти давно дорослі, мають свої стабільні професії, свій високий дохід. Вони, звісно, були прив’язані до цього житла, але як до гарантованого активу, не як до єдиного притулку. Вони планували, що квартира залишиться у їхньому повному розпорядженні, коли я перестану про неї дбати.

— Мамо, ми вважаємо, що тобі вже не потрібно стільки простору, — говорив мені Олег. — Давай ми тут зробимо ремонт, продамо її, і купимо тобі невеличку, але сучасну студію, а решту коштів поділимо.

— Або, — додавала Ірина, — ми просто здаватимемо твою частину, а ти житимеш із нами, ми ж хочемо про тебе піклуватися.

Їхні плани здавалися розумними, але вони повністю ігнорували мене — Віолетту, яка все ще відчувала себе живою.

— Ні, любі, — сказала я їм одного вечора. — Я не хочу, щоб ви ділили моє житло. Я не потребую, щоб ви мене переселяли. Мені потрібна незалежність.

Це рішення визріло не одразу. Якось уранці я прокинулася і відчула нестерпну тугу. Я витратила своє життя на будівництво чужого щастя, і мені здалося, що якщо я не зроблю цього зараз, то ніколи не зроблю.

Я зустрілася з адвокатом, паном Романом. Це був молодий, енергійний чоловік, який спершу здивовано витріщився на мене.

— Я хочу відновити своє повне право власності, — твердо відповіла я. — Юридично це мій дім, і я хочу сама вирішувати, що з ним робити, і коли. Я хочу мати можливість у будь-який момент продати його, здати чи подарувати, без огляду на чиїсь очікування. Я хочу мати впевненість у тому, що ніхто не прийде і не скаже мені, як мені жити у власній оселі.

— Це викличе дуже сильний опір з боку ваших дітей, — попередив він. — Це може стати тривалим і емоційно виснажливим процесом.

— Я пережила багато, пане Романе. І я готова до цього. Я просила їх зрозуміти. Вони не змогли. Тепер будемо спілкуватися мовою закону.

Я подбала, щоб пан Роман мав достатні кошти для ведення справи. Я не розкривала дітям точні цифри, але запевнила їх, що їхні фінансові можливості дозволяють їм винайняти житло з високим рівнем комфорту і на тривалий термін. Вони не були бідними, вони були просто обуреними тим, що їхні плани були зірвані.

— Їм не подобається, що я руйную їхню усталену картину світу, — пояснила я панові Роману. — Можу їх зрозуміти, адже мої плани колись теж зірвали, коли мені довелося швидко виходити заміж. Але, як бачите, я пережила. І вони переживуть.

Моя мета була проста: отримати повну юридичну владу над квартирою і, що не менш важливо, припинити спілкування з дітьми хоча б на деякий період. Мені не хотілося залежати ні від кого, не хотілося щодня відчитуватись або думати, що я комусь щось винна.

Мене здивувало те, як відреагували мої подруги. Я завжди була «тихонею» у нашій компанії — найбільш поміркованою, найбільш відповідальною.

Коли я розповіла про свої наміри, очі моєї подруги Лідії, яка завжди була емоційною, розширилися.

— Віолетто! Ти що, збожеволіла? Відректись від власних дітей!

— Ні, Лідіє, — засміялася я. — Я, нарешті, знайшла ясність розуму.

Ми зібралися у кафе, моєму новому улюбленому місці, де я дозволяла собі маленькі радощі. Лідія, Ніна та Оксана. Усі жінки на порозі восьмого десятка, з обтяжливими обов’язками щодо внуків і дач.

— Ти все робиш правильно, Віолетто, — несподівано підтримала мене тиха Ніна, яка зазвичай боялася сказати зайве слово своєму чоловікові. — Ми всі про це мріємо. Просто ти єдина, хто наважилася.

— Це і є та сама «молодість», про яку ми всі шкодуємо, — додала Оксана. — Це повернення до тієї, безтурботної дівчинки. Ти наш маяк, Віолетто.

— О, то я тепер «маяк»? — я відчувала приємний приплив енергії.

— Так! Просто ми всі на таке не наважимося, — зізналася Лідія. — Мої онуки не зможуть без моїх пиріжків, а в чоловіка без мене навіть шкарпетки не складуться. Ти сильна. Ти справжній бунтар!

Ці слова були для мене потужним стимулом. Я завжди почувалася «сірою мишею», а тепер, завдяки цьому «егоїстичному» вчинку, відчула себе тією самою дівчинкою, що виділяється з натовпу. Це було надзвичайно приємне почуття, хоча й вкрай не властиве дамам у моєму віці.

Мої дні наповнилися новим сенсом. Я зустрічалася з адвокатом, обговорювала деталі справи, вивчала нові юридичні терміни. Я відчувала себе активною учасницею життя, а не просто його пасивним спостерігачем.

Я почала відвідувати курси іноземної мови, про які мріяла з юності. Я записалася на лекції з історії мистецтва. Я купувала собі яскравий одяг і фарбувала нігті у насичені кольори, які ніколи не дозволяла собі, коли жила під постійним наглядом родини.

З дітьми ми спілкувалися виключно через адвокатів. Їхня образа була сильною. Вони вважали мій вчинок справжньою кривдою.

— Мамо, ти ж не залишиш нас без спадщини! — казав Олег. – Зрозумій, ми не проти твоєї свободи, але ти вже жінка у віці, ми піклуємось про тебе і не хочемо, аби з тобою щось трапилось.

— Я ж вам сказала, — відповіла я своєму адвокату. — Нехай не турбуються. Усі папери на заповіт будуть підписані, як тільки я отримаю свій рік, чи два, чи скільки мені відміряно, повної свободи. Але лише тоді, коли я відчую, що мій час незалежності закінчився.

Я не схибила. Я знала, що їхнє фінансове становище не постраждає критично. Вони можуть орендувати житло, а пізніше, без сумніву, придбають щось власне.

А  я отримаю те, чого ніколи не мала. Відповідальності за них у мене більше не було, адже вони самостійні. Я не була для них «тягарем», але і не була «слугою». Я була просто Віолеттою.

Діти таки виїхали із моєї квартири. Зібрали речі, забрали свої меблі і одного дня у моєму домі нарешті стало тихо і порожньо. Звісно, ображені. бо ж вони мали свої плани на моє житло, на мою подальшу долю і в тих планах і слова не було про те, що я буду вирішувати щось сама.

Ще за мого життя вони обговорювали варіанти: продати квартиру, здати в оренду. Можливо – розміняти. У тих планах були вони двоє, а я була додачею до квартири. Людину яку тренба на деякий час прихистити, аби отримати те, що вни вважали своєю власністю.

Я сиділа у своїй вітальні, і відчувала, як у моїй душі розквітає весняна квітка. Це було відчуття безтурботності, яке я забула ще у вісімнадцять. Мені не потрібен був чоловік, щоб відчути цю насолоду життям, і не потрібні були мої діти, щоб довести свою значимість.

Я вже домовилась із ріелтором і майбутні орендарі прийдуть за кілька днів аби оглянути мою оселю. Кілька днів я поживу у подруги а потім поїду за кордон.

Планів у мене на найближчі три роки купа: круїз, пожити біля океану, побачити зимові світанки у горах. Все життя я жила для когось і заради чиєгось комфорту. Нарешті у мене попереду час для мене однієї.

Все-таки я не шибайголова і навряд чи зможу видати щось карколомне, але відчуття наразі надзвичайно позитивні. Я чекаю на юридичне оформлення моєї свободи, як чекають на найкращу подорож у житті. Подивимося, що буде далі. Я відкрита до нових вражень і готова до всього. І ця готовність, це передчуття, це і є справжня, виборене мною щастя.