— Мамо, ти серйозно? Ми стільки старалися, щоб тобі було добре тут, з нами, з онуками, а ти кажеш, що хочеш назад у ту стару квартиру, де сама одна сидиш днями?

— Доню, я тобі вдячна за все, справді. Ви з Тарасом такі добрі, будинок гарний, кімната затишна, хлопчики милі… Але мені тут нудно. Я не звикла до такого життя. Хочу до своїх стін, до подруг, до знайомих вулиць. Там я себе почуваю живою. А тут ніби в гостях постійно.

— Але ж здоров’я твоє! Ми можемо доглядати, лікувати вчасно. А там сестра Ольга з своїм чоловіком знову почнуть приходити, просити гроші на свої забавки.

— Не говори так про сестру. Вона моя донька теж. І я вже вирішила. Відвезіть мене додому. Квартиру не продала – і слава Богу. Там мое місце.

— Мамо, подумай ще! Ми можемо більше гуляти, їздити кудись.

— Ні, доню. Рішення остаточне. Я люблю вас, але додому хочу.

Я виросла в маленькому селищі міського типу, де вулиці вузькі, будинки старі, а люди вітаються один з одним, ніби родичі. Всі знають, хто де працює, хто з ким дружить, хто які новини має.

Там пройшло моє дитинство – школа, подруги, перші мрії про велике місто. Після випускного я зібрала речі й поїхала до обласного центру, вступила до медичного університету.

Навчання було важким, але я старалася, бо завжди хотіла стати лікаркою, допомагати людям.

Закінчила з гарними оцінками, отримала можливість сама обрати місце роботи. Інтернатуру проходила в великій обласній лікарні – там колектив був дружній, досвідчені колеги завжди підказували, підтримували.

Саме там я познайомилася з Тарасом. Він уже працював у відділенні терапії, прийшов туди раніше, мав більше досвіду. Спочатку ми просто спілкувалися по роботі – обговорювали пацієнтів, чергування, нові методи лікування.

Одного вечора після зміни ми затрималися в їдальні, пили чай.

— Софійко, ти сьогодні молодець була з тим пацієнтом, – сказав він, посміхаючись. – Швидко розібралася.

— Дякую, Тарасе. А ти завжди такий спокійний? Я б на твоєму місці вже нервувала.

— Звичка. Давай якось разом повечеряємо? Після зміни.

Так і почалося. Ми почали зустрічатися, гуляти містом, ходити в кафе. Тарас був надійним, розумним, з гарним почуттям гумору. Через рік ми одружилися – тихо, без великого весілля, бо обидва багато працювали.

Життя потекло рівно. Ми обоє старалися на роботі, брали додаткові зміни, потім почали підробляти в приватній клініці – там платили краще.

Його батьки допомогли та й ми не пасли задніх – зібрали на невелику квартиру в кредит, з балконом і видом на парк. Потім, коли хлопчики народилися – спочатку старший, Назар, а через пару років молодший, Тимур – вирішили купити будиночок за містом. Невеликий, з садком, щоб діти мали де гратися на свіжому повітрі.

Я пам’ятаю, як ми з Тарасом обирали той будинок.

— Дивись, Софійко, тут тихо, річка недалеко, – казав він, тримаючи мене за руку.

— І місце для мами є, якщо захоче переїхати, – додала я.

— Звичайно. Сім’я має бути разом.

Хлопчики росли швидко. Назар – допитливий, завжди питав про все, Тимур – тихіший, любив малювати. Ми намагалися проводити з ними час, гратися, читати книжки.

Але мене завжди турбувала мама. Вона залишилася в тій старій квартирі в селищі. Здоров’я її не було ідеальним – вік давався взнаки, тиск скакав, ноги інколи боліли. Як лікарка, я знала, що краще доглядати вдома, а не чекати загострень.

А ще була сестра Ольга. Вона молодша, жила неподалік від мами з своїм чоловіком Петром. Вони не завжди вели спокійний спосіб життя – любили компанії, гучні посиденьки. Коли гроші закінчувалися, часто заходили до мами.

Мама інколи дзвонила мені.

— Доню, все добре, – казала вона.

Але я чула в голосі сум.

— Мамо, а Ольга заходила?

— Заходила. Просила трохи на продукти. Я дала, що мала.

Я сердилася, дзвонила Ользі.

— Ольго, ну чому ви знову до мами? Ви ж обіцяли!

— Сестро, та ми повернемо, просто зараз туго. Не переживай.

Але не повертали. І допомоги від неї мамі не було – ні прибрати, ні купити ліки. Це мене гризло. Тому я й вирішила: треба забрати маму до нас.
Почала умовляти її по телефону.

— Мамо, приїжджай до нас! Будинок великий, кімната для тебе окремо, з вікнами на сад. Онуки раді будуть, ми доглядатимемо, здоров’я контролюватимемо.

— Доню, а як же моя квартира? І подруги тут…

— Квартиру не продавай поки, здамо чи просто закриємо. А подруг запрошуватимемо в гості!

Мама вагалася.

— Я подумаю.

Думала тижнями. Я дзвонила щодня, розповідала про хлопчиків, як вони ростуть, як питають про бабусю.

Одного разу приїхали до неї всім сімейством.

Хлопчики бігали по квартирі, Назар тягнув бабусю за руку.

— Бабусю, поїдь з нами! У нас сад великий, яблука, груші!

Тимур тихо додавав:

— І малювати будемо разом.

Тарас допомагав мені.

— Тетяно Іванівно, місця вистачить, ми все обладнаємо для комфорту.

Мама посміхнулася.

— Добре, доню. Поїду спробую.

Ми раділи. Зібрали речі, перевезли. Мама оселилася в кутовій кімнаті – світлій, теплій, з великим вікном.

Перші місяці були чудовими. Мама багато часу проводила з хлопчиками.

— Назарчику, ану розкажи, що в школі сьогодні було? – питала вона за сніданком.

— Бабусю, ми малювали дерева! Дивись!

Вона сміялася, розповідала свої історії з дитинства.

З Тарасом вони теж добре спілкувалися.

— Тарасе, ти ж лікар, подивись мій тиск, будь ласка.

— Звичайно, мамо. Все в нормі.

Я водила її до парку, на прогулянки.

— Мамо, дивись, яка краса тут!

— Гарно, доню. Дякую.

Спробувала культурну програму – квитки в театр купила.

— Поїдемо на виставу, мамо? Цікава п’єса.

— Поїдемо.

Але після першого разу вона сказала:

— Доню, не сподобалося. Багато шуму, не зрозуміла всього. Краще вдома посиджу, телевізор подивлюся.

Я не наполягала. Думала, звикне поступово.

Але десь через пів року помітила зміни. Мама рідше виходила з кімнати, сиділа сама, дивилася серіали.

За вечерею мовчала більше.

Я запитала Тараса.

— Бачиш, що з мамою щось не так?

— Бачу. Поговори з нею.

Я вирішила делікатно. Сіла в її кімнаті одного вечора.

— Мамо, як ти себе почуваєш? Щось болить?

— Ні, доню, все добре. Ти мене добре лікуєш.

— А настрої чому сумний? Ми ж стараємося…

Мама зітхнула.

— Доню, вибач. Ви всі чудові, але мені тут некомфортно. Сумно дуже. Я не звикла до такого ритму. Хочу додому, до своїх речей, до сусідок.

Я здивувалася.

— Але ж ми разом!

— Разом – так, але я ніби не своя. Там я вільніша.

Я умовляла.

— Мамо, ще трохи потерпи, звикнеш. Ми більше виїжджатимемо.

Але мама була впертою.

Через кілька розмов дійшло до тієї гострої, коли я не стрималася.

І ось та розмова, яку я пам’ятаю слово в слово.

Ми сиділи на кухні, хлопчики вже спали, Тарас був на чергуванні.

Я не витримала.

— Мамо, ти серйозно? Ми стільки старалися…

І так далі, як на початку.

Після того я ще пробувала говорити з Тарасом.

— Тарасе, що робити? Мама хоче назад.

— Софійко, якщо вона так вирішила, то змушувати не можна. Людина має бути там, де їй спокійно.

Через тиждень ми зібрали речі матері. Дорогою мама мовчала спочатку, потім сказала:

— Доню, не сердися. Я вас люблю, приїжджатиму в гості.

Коли приїхали до її будинку, біля під’їзду сиділи її давні подруги – тітка Марія, тітка Галя.

— Ой, Тетяно Іванівно! Вернулася! – закричали вони.

— Вернулася, дівчата. Не змогла там.

— І правильно! В своїх стінах найкраще. А ми тут стільки новин накопичили!

Мама посміхнулася широко, очі заблищали.

Ми перенесли речі, попрощалися.

Хлопчики обійняли бабусю.— Бабусю, приїжджай до нас!
— Приїду, сонечка.

Ми з Тарасом сіли в машину.

— Бачиш, як вона ожила, – сказав він.

— Бачу. Мабуть, ми помилилися, думаючи, що знаємо краще.

Минуло три місяці відтоді і тут новина, все та ж тітка Галина зателефонувала, сказала щоб я трималась, але матері більше немає. Вона її зранку знайшла у спільному коридорі.

Я не можу собі пробачити того що сталось. Розумію, якби ми були поруч то врятували б маму, допомогли. Відчуваю себе винною. Ну навіщо ж я її відпустила? нащо послухала?

Провина лягла на серце важким каменем. Як тепер жити, я просто не уявляю.

Головна картинка ілюстративна.