Мамо, що це? Дивиться донька на мене своїми величезними блакитними очима і простягає папірець. Беру до рук зацікавлена, мало що знайти можна у шафі старій? Читаю і повільно осідаю на стілець. Дивлюсь дату – три дні тому.
З Давидом я зійшлась років 25 тому. У нас обох за плечима невдалий шлюб, ні на що вже не сподівались, а тут на тобі – кохання. Я й не вірила собі спершу, бо де у 35 будеш чекати, що тремтітимуть коліна і щоки червонітимуть від одного його погляду.
Довго зустрічались, придивлялись одне до одного, вишукували не бачені мінуси. У мене вже підростала донька і я дуже переймалась, аби Давид був їй татом, а не вітчимом. Повірте, різниця значна, я вам кажу, як дитина що виросла у родині де вітчим терпіти не міг падчерку, тобто мене.
Та от, зорі у нашому випадку співпали і у моєї Христі з’явився тато. Давид був дбайливим чоловіком і прекрасним батьком. Та що там, якщо він легше із малою знаходив спільну мову і вона його слухала швидше од мене.
За роки нашого спільного життя багато чого пройти довелось. Але саме у тих випробуванням і загартовується сім’я. Ти вже знаєш, чого чекати від партнера і віриш у свій тил надійний.
Дім ми побудували спільний. У Давида була ділянка чимала біля міста, а в мене однокімнатна квартира, яку не любила усім єством, бо саме у тих стінах минуло моє не щасливе дитинство.
Продала я квартиру і вже почав рости наш спільний дім у якому все, від фундаменту і до останнього листа покрівлі ми робили своїми руками.
От так у труді і любові при повній взаємній повазі і розумінні, ми прожили 25 років. Я вважала, що маю хорошого чоловіка, вважала, що бачу своє життя наскрізь і до останнього дня, та от той папірець у руках доньки змінив усе.
Давид у стаціонар потрапив і я викликавши доньку гарячково збирала все необхідне для нього і для себе, бо мусила із чоловіком бути перші кілька місяців.
Шукали його картку, я свої капці і халат, збирала бритвине приладдя, аж раптом – заповіт. Мій Давид ще до ось цього всього, ще поки був здоровим і сил сповненим, поки ще планував наш відпочинок у Карпатах, написав заповіт.
Не сам факт того, що я про те нічого не знала – написане там мене вразило. Чоловік після 25 років спільного життя залишав усе не нам із донькою, а своєму брату і його дітям. Ні про мене, ні про Христю там і слова не було. Ніби мені наше життя спільне наснилось, ніби він і не чув “тато” від Христі і “коханий” від мене усі ці роки.
У нас на руках була копія документу, тож оригінал мав брат чоловіка. Ми стояли дивились одне на одного із донькою і не розуміли, як далі бути. Бо де ти чекаєш такого від рідної людини?
Я таки поїхала у стаціонар і поки біля Давида. Чекаю, коли стане йому краще, аби побалакати. Та от години йдуть а я розумію, що мені треба діяти і щось робити, але що? Та й чи час нині?
Раптом згадала, що ми із Давидом так і не одружились. У голові слова подруги колишньої: “нащо ти квартиру продаєш, чи він той будинок побудований на своїй ділянці на тебе запише?”.
Як же мені бути? Невже на старості років залишусь просто неба?
Головна картинка ілюстративна.