Мамо, що це? Дивиться донька на мене своїми величезними блакитними очима і простягає папірець. Беру до рук зацікавлена, мало що знайти можна у шафі старій? Читаю і повільно осідаю на стілець. Дивлюсь дату – три дні тому

Мамо, що це? Дивиться донька на мене своїми величезними блакитними очима і простягає папірець. Беру до рук зацікавлена, мало що знайти можна у шафі старій? Читаю і повільно осідаю на стілець. Дивлюсь дату – три дні тому.

З Давидом я зійшлась років 25 тому. У нас обох за плечима невдалий шлюб, ні на що вже не сподівались, а тут на тобі – кохання. Я й не вірила собі спершу, бо де у 35 будеш чекати, що тремтітимуть коліна і щоки червонітимуть від одного його погляду.

Довго зустрічались, придивлялись одне до одного, вишукували не бачені мінуси. У мене вже підростала донька і я дуже переймалась, аби Давид був їй татом, а не вітчимом. Повірте, різниця значна, я вам кажу, як дитина що виросла у родині де вітчим терпіти не міг падчерку, тобто мене.

Та от, зорі у нашому випадку співпали і у моєї Христі з’явився тато. Давид був дбайливим чоловіком і прекрасним батьком. Та що там, якщо він легше із малою знаходив спільну мову і вона його слухала швидше од мене.

За роки нашого спільного життя багато чого пройти довелось. Але саме у тих випробуванням і загартовується сім’я. Ти вже знаєш, чого чекати від партнера і віриш у свій тил надійний.

Дім ми побудували спільний. У Давида була ділянка чимала біля міста, а в мене однокімнатна квартира, яку не любила усім єством, бо саме у тих стінах минуло моє не щасливе дитинство.

Продала я квартиру і вже почав рости наш спільний дім у якому все, від фундаменту і до останнього листа покрівлі ми робили своїми руками.

От так у труді і любові при повній взаємній повазі і розумінні, ми прожили 25 років. Я вважала, що маю хорошого чоловіка, вважала, що бачу своє життя наскрізь і до останнього дня, та от той папірець у руках доньки змінив усе.

Давид у стаціонар потрапив і я викликавши доньку гарячково збирала все необхідне для нього і для себе, бо мусила із чоловіком бути перші кілька місяців.

Шукали його картку, я свої капці і халат, збирала бритвине приладдя, аж раптом – заповіт. Мій Давид ще до ось цього всього, ще поки був здоровим і сил сповненим, поки ще планував наш відпочинок у Карпатах, написав заповіт.

Не сам факт того, що я про те нічого не знала – написане там мене вразило. Чоловік після 25 років спільного життя залишав усе не нам із донькою, а своєму брату і його дітям. Ні про мене, ні про Христю там і слова не було. Ніби мені наше життя спільне наснилось, ніби він і не чув “тато” від Христі і “коханий” від мене усі ці роки.

У нас на руках була копія документу, тож оригінал мав брат чоловіка. Ми стояли дивились одне на одного із донькою і не розуміли, як далі бути. Бо де ти чекаєш такого від рідної людини?

Я таки поїхала у стаціонар і поки біля Давида. Чекаю, коли стане йому краще, аби побалакати. Та от години йдуть а я розумію, що мені треба діяти і щось робити, але що? Та й чи час нині?

Раптом згадала, що ми із Давидом так і не одружились. У голові слова подруги колишньої: “нащо ти квартиру продаєш, чи він той будинок побудований на своїй ділянці на тебе запише?”.

Як же мені бути? Невже на старості років залишусь просто неба?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page