Моя мама вже давно оселилася в затишному будиночку на околиці, де є шматок землі для грядок і кілька курочок, що несуть свіжі яйця. Вона завжди віддавала перевагу такому життю, а не тісній квартирі в місті. Не через брак коштів – просто їй до душі поратися в саду, вирощувати овочі без жодних штучних добавок, і ті яйця з власного подвір’я зовсім не схожі на ті, що в крамницях.
У нас із братом Андрієм уже свої родини, і в обох ростуть донечки – моїй Ані вже дванадцять, вона в шостому класі, а Вероніка, донька Андрія, тільки-но ступить на шкільний поріг в цьому році.
Я перейняла від мами любов до землі: на вихідних беру Аню і їдемо до бабусі, щоб разом полоти, поливати чи збирати врожай. Це для нас як відпочинок, сповнений радості від спільної праці.
А от Світлана, дружина Андрія, геть не уявляє, як підходити до тих грядок. Якщо попросити її нарвати помідорів чи зелені, вона розгубиться, бо все життя провела в міській квартирі, без дачі чи родичів в селі.
Зрозуміло, звідки така безпорадність, але ж можна було б бодай спробувати долучитися. Та в неї й думки такої не виникає. Натомість, коли достигають плоди, вона з’являється першою: без запрошення заходить до комори чи підвалу, набирає, що сподобається, і ще й обирає найкраще.
– Мамо, скільки ще терпіти таке мовчки? Вона й пальцем не поворухне, а хапає все, наче своє, – скаржуся я, бо терпіти не можу цю несправедливість.
– Не переймайся, Маріє, хіба тобі жаль? Це ж для твого брата й племінниці, – лагідно вмовляє мене мама, намагаючись згладити кути.
– Жаль, мамо, бо це наша з тобою праця. Хай би хоч раз допомогла, – не можу я вгамуватися.
Мама ані словом не дорікне Світлані. Не хоче допомагати – то й нехай. А я нещодавно вирішила: якщо вона й надалі уникає роботи в саду та на городі, то й нам з мамою це не потрібно. Андрій і мій чоловік узагалі тримаються осторонь, ніби їх це не стосується, просто спостерігають збоку.
З дівчатками ж іще гірше. Анна й Вероніка ніяк не порозуміються: постійно змагаються за увагу бабусі, ображаються одна на одну, не миряться. Коли Андрій зі Світланою та Веронікою приїжджають, я навіть не виходжу привітатися. І навпаки – вони уникають нас.
Через ці господарські моменти ми з Андрієм віддалилися: рідко бачимося, мало спілкуємося. Мама вже й не пригадує, коли востаннє вся родина зібралася за столом. Навіть на її іменини ми приїжджаємо по черзі, ніби в різні зміни.
Так і живемо: начебто одна сім’я, а насправді – кожен сам по собі.
