– Це добре… – Батько, замість того, щоб починати турбуватися, позіхнув. – Головне, щоб ти остаточно вирішив. А то збираєшся йти вже втретє за півроку. Перед твоєю майбутньою господинею мені навіть заочно незручно. Постійно ти все передумуєш…
– Тепер я точно не передумаю. – Син багатозначно подивився на маму, чекаючи від неї якихось слів, але та зберігала мовчання. – Вирішено все остаточно. І ви знаєте чому.
– Знаємо, знаємо… – посміхнувся батько. – Ти ж тепер сам собі на життя заробляєш. Самостійним хочеш бути. Молодець. Але роботу по дому і саду ще ніхто не відміняв. Але якщо ти так вирішив… Що ж… Тепер у тебе свої справи з’являться, тобі стане не до нас. Зрозумієш, почім фунт лиха, і відразу подорослішаєш,
– Я вже давно дорослий, тату! – нервово поправив батька син. – Мені вже двадцять вісім років. Невже ви думаєте, що я не зможу жити самостійно?
– А що про це казати? – Батько знизав плечима. – Бери валізу і, так би мовити, іди з Богом. Будуй своє життя без допомоги батьків.
– Мамо, а ти чого мовчиш? – Вадик знову подивився на маму. – Ти мені нічого не скажеш?
– А що їй говорити? – відповів за дружину батько. – Знову починати тебе жаліти? Умовляти, щоб залишився?
– Тату, – занервував Вадик. – Чому ти знову наді мною жартуєш? Я хочу, щоб мама сказала, що вона думає щодо цього.
– Синку, може, ти поїш перед відходом? – заговорила, нарешті, і мама.
– Що? – розгубився син, чекаючи почути зовсім інші слова.
– Я кажу, поїж, Вадику, – посміхнулася мама. – Хочеш, я тобі в баночку кашки покладу, з котлетками. На вечерю.
– Однієї котлетки йому вистачить! – вигукнув батько. – Нехай сам починає себе готувати. Або в їдальню ходить, як ми в молодості.
Вадик розгублено дивився на батьків, не розуміючи, чому все йде не за його планом.
– І чого ти застиг? – невдоволено запитав батько. – Я відчуваю, ти так довго будеш йти. Зараз їстимеш, потім душ приймеш, а після тебе на сон потягне. Ти давай не розслаблятися, якщо вирішив.
– Так! – Вадик рішуче підійшов до шафи, всередині якої повинна була ховатися велика валізу. – Зараз зберу свої речі, і піду.
– Можеш не напружуватися. Валіза для тебе вже зібрана, – сказав батько.
– Що? – обличчя у Вадика витягнулося від подиву. – Як це – зібрана? Чому зібрана?
Він швиденько витягнув з шафи важкий чемодан, відкинув його кришку і знову з подивом дивився на батьків.
– А… Як ви здогадалися, що я?.. Буду йти …
– А що тут здогадуватися-то? – Батько іронічно підморгнув синові. – Як тільки ти вчора влаштував нам концерт, що не бажаєш їхати на вихідні в сад працювати, ми відразу зрозуміли – завтра наш синуля кинеться навтіки.
– Я концерт не влаштовував, – загарчав син, – Я просто сказав, що не хочу займатися вашими справами…
– Гаразд, гаразд, – перебив його батько. – Все ж вирішено? Як бачиш, твій чемодан готовий. Ти не сумнівайся, ми туди поклали все, що ти минулого разу в нього вкладав. Але я все-таки пропоную тобі взяти кілька зайвих серветок.
– Навіщо вони мені потрібні? – невдоволено запитав Вадик.
– А чим ти сльози будеш витирати, коли за маминими котлетками плакати будеш? Рушником господині? Вона ж сваритися буде.
– Та ну тебе, батьку, не жартуй над сином, – раптом стала на захист сина мама. – Бачиш, він вже сам не свій.
В очах у Вадика від таких слів тут же з’явилася надія, що зараз мама почне вмовляти його залишитися, але вона замість цього почала говорити зовсім інше.
– Я, ось що, Вадику, пропоную тобі з дому взяти – на всякий випадок – одну каструльку і сковорідку. Щоб у тебе все своє було…
– Мамо! – вигукнув у розпачі син. – Навіщо мені ці сковорідки? – Потім він схаменувся, і зробив серйозне обличчя. – Значить, ви раді, що я йду?
– Ми тобою пишаємось, сину! – вигукнув і батько. – Це ж треба зуміти зважитися покинути рідну домівку і почати самостійне життя.
– І вас не турбує, що я можу щось накоїти? Що-небудь таке, чого ви завжди боялися.
– Та тепер ти сам за свої справи і відповіси, – спокійно відповів батько. – Тепер ти живеш не з нами.
– Стривайте! Але я ж ще не пішов!
– Ти хочеш сказати, що ти ще не вирішив остаточно? – хитро подивився на сина батько.
– Вирішив… Але не зовсім… вирішив… – невпевнено сказав Вадик, намагаючись не дивитися батькові в очі.
– Ну, тоді став свій чемодан назад у шафу, – спокійно сказав батько. – Нехай стоїть там і чекає твого остаточно рішення.
– Але я… – Вадик хотів щось сказати, але батько тут же перебив його.
– Але ти готуйся! У вихідні тебе чекає штикова лопата і п’ять соток землі. Адже поки ми живемо разом – ми повинні ділити і прикрості, і радості, і домашню працю. Правильно я кажу, сину?
Вадику нічого не залишалося робити, як кивнути батькові..
Автор: rozpovidi Anisimova.
Фото ілюстративне.
