Степанівна — так лагідно називали її сусіди — не могла намилуватися малим Данилком. Хлопчик ріс міцним, рум’яним, з тими кумедними вихрами на потилиці, які вона щохвилини поривалася пригладити. Для Марії Степанівни цей малюк став центром всесвіту, тихим портом після довгих років тривоги за єдиного сина.
А тривог не бракувало. Років десять тому її Андрій, затятий і впертий, як і його батько, грюкнув дверима. Батьки бачили його поважним юристом у районному центрі, уже й місце пригледіли, а він хотів «свого шляху». Поїхав десь на захід країни, зачепився за роботу, і перші два роки від нього не було ні дзвінка, ні звістки. Марія Степанівна тоді виплакала всі очі, щовечора виглядаючи на дорогу, а батько, Петро Васильович, лише похмуро мовчав, хоч і сам здригався від кожного телефонного дзвінка.
Потім Андрій «відтанув». Почалися розмови по відеозв’язку. Син змужнів, голос став впевненим, але додому не поспішав. Аж поки одного вечора, коли яблуні в саду тільки-но почали скидати цвіт, він ошелешив рідних:
— Мамо, тату, я повертаюся. Назовсім. І я не один.
Марія Степанівна готувалася до зустрічі невістки з острахом. Хто вона? Яка? Чи не міська високомірна панянка, якій їх скромне життя буде в тягар? Але коли на подвір’я зайшла Оленка — тендітна дівчина з неймовірно сумними, але теплими очима — серце матері тьохнуло. Вона була не просто вродливою; від неї віяло якоюсь особливою добротою і спокоєм. А коли з’ясувалося, що Оленка при надії, вся образа на сина за довгу розлуку розтанула, як весняний сніг.
Молоді оселилися у батьків на перший час. Оленка виявилася золотою дитиною: і по господарству допоможе, і слово ласкаве знайде. Вона не цуралася важкої роботи, але Андрій оберігав її, як кришталеву вазу. Коли народився Данилко, молода сім’я за підтримки батьків придбала невелику квартиру неподалік. Життя текло спокійною рікою, поки одного дощового вівторка на порозі батьківської хати не з’явився «привид з минулого».
Михайло, колишній колега Андрія, проїздив через їхнє містечко і вирішив заскочити «на вогник». Чоловіком він був галасливим, із тих, хто заповнює собою весь простір, не лишаючи місця для повітря. У квартирі молодих місця для ночівлі не знайшлося, тож Андрій, з почуття ввічливості, привів його до батьків.
Вечеря була напруженою. Михайло забагато говорив, забагато сміявся, а коли господарі натякнули на відпочинок, дістав з сумки “гостинець” Петро Васильович відмовився, посилаючись на тиск, і пішов спати. Марія Степанівна залишилася прибрати зі столу. Саме тоді язик гостя й почав плести брудне мереживо.
— А Андрій ваш — свята людина, — гигикнув Михайло, наливаючи чергову чарку. — Не кожен би взяв жінку з «причепом». Ви ж знаєте, що Данилко йому не рідний?
Марія Степанівна заціпеніла, тримаючи в руках рушник. — Що ви таке верзете? — тихо запитала вона.
— Та що там приховувати! — продовжував той, не помічаючи, як біліють пальці жінки. — Оленка ваша… точно не свята. Прийшла до нього вже «з пузом». Весь відділ сміявся, що Андрійко чужу дитину приймає. Телепень, що й казати.
Марія Степанівна не пам’ятала, як дочекалася ранку. Вона не сказала нічого чоловікові, щоб не доводити до гріха, але як тільки гість поїхав, вона зателефонувала синові. Голос її був схвильований:
— Андрію, приїдь. Сам. Нам треба поговорити без свідків.
Вони зустрілися на лавці в старому міському парку. Син виглядав стурбованим. Коли Марія Степанівна переповіла слова нічного гостя, Андрій не відвів погляду. Він лише важко зітхнув і подивився на верхівки дерев.
— Це правда, мамо. Тільки не та правда, яку привіз цей…
Він розповів історію, від якої у Марії Степанівної запекло десь глибоко в середині.
— Вона жила з цим наодинці, мамо, — голос Андрія здригнувся. — Коли ми познайомилися, вона все розповіла в перший же вечір. Сказала: «Я зрозумію, якщо ти підеш і більше не зателефонуєш». Але я подивився в її очі й зрозумів, що це — моя жінка. І та дитина, яка в ній росла… Хіба вона винна, що не всі люди – люди? Данилко — це її частина. А отже, і моя.
Андрій раптом напружився, в його очах з’явився відчайдушний вогник, який буває у людей, готових захищати своє до останнього подиху. — Мамо, я тебе люблю понад усе. Але якщо ти зараз скажеш мені бодай слово проти Оленки чи малого… я заберу їх і ви нас більше не побачите. Я не дозволю нікому їх образити. Навіть вам.
Марія Степанівна мовчала довго. Вона згадувала, як Оленка вночі вставала до малого, як вона ніжно обіймала Андрія, коли він приходив з роботи, як вона стала для неї ближчою за багатьох рідних.
Вона повільно підвелася, підійшла до сина і міцно притиснула його голову до своїх грудей, як колись у дитинстві. — Дурнику ти мій… — прошепотіла вона, і сльози нарешті покотилися по щоках. — Який же ти в мене дурник, що міг таке подумати. Хіба я виховувала тебе бути боягузом чи підлабузником?
Вона відсторонилася і подивилася йому прямо в очі:
— Ти — справжній чоловік. Я пишаюся тобою так, як ніколи раніше. Оленка — моя донька, а Данилко — мій рідний онук, і нехай тільки хтось спробує сказати інакше. А того «друга» забуть. Немає в ньому ні честі, ні душі. Він не вартий навіть твого розчарування.
Вона витерла сльози краєм хустки і раптом усміхнулася:
— Ходімо до них. Там Оленка певно вже пирогів напекла, а ми тут ляси точимо.
Того вечора в маленькій квартирі було особливо затишно. Марія Степанівна спостерігала, як Данилко тупотить по килиму, і знала точно: рідними стають не через групу крові в медичній картці, а через спільне серцебиття.
