Ольга не була доброю людиною, я навіть не знаю, чи вона була доброю до свого першого чоловіка. Вона була моєю сусідкою, тому можу впевнено сказати, що Бог все бачить.
Я її не любила і не тому, що ми не раз на межі сварилися і її кури не раз мої огірки вигрібали. Просто людина така – не знаєш, що у неї на умі, тому й не знаєш, як з нею говорити.
Жила вона зі своїм Мироном добре, він якось гасив оту її замкнутість, бо сам був дуже жартівливим та компанійським. Проте, не стало його рано і їхня донечка Наталочка залишилася сиротою.
Ми з чоловіком між собою говорили, що якби не Ольжича гординя, то прожив би Мирон набагато довше.
Але Ольга хотіла величезну хату і височезний паркан, щоб люди заздрили, але нічого не бачили.
Отак в недобудованій хаті вона й лишилася сама з донькою. Батьки її жили недалеко, тому підтримку вона мала. Не знаю чи планувала вона знову заміж виходити, але через кілька років вона привела на обійстя Петра, підстаркуватого хлопця.
Ми всі дивувалися, що Ольга на таке зважилася, а ще більше дивувалися, як взагалі Петро на таку «привітну» жіночку злакомився.
Ользі було трішки під сорок і всі думали, що скоро вона приведе Петру дитинку, але роки йшли, а діток не було. Проте, Петро працював так, ніби мав їх десятеро.
Ольга тримала дві корови і телицю, мала дві свині, качки, гуси і кури. Те все кукурікало, гелготіло, крякало, квичало і мукало.
Приходив Петро з роботи і тому всьому давав раду, звичайно й Ольга працювала, бо на городі всьому треба було дати раду.
З часом її велика хата дійшла до ладу, вимурувався паркан.
Я напевно вперше побачила її посмішку, коли на хаті замайоріла «квітка», а я живу поруч з нею роки!
Наталочка скоро покинула матір з вітчимом і можу сказати, що вона пішла в Ольгу з характером, така ж похмура та неговірка.
Вона вийшла заміж і Ольга вже готувалася прийняти зятя до хати, але молоді вирішили жити окремо. Ольга це дуже тяжко переживала, бо величезна хата пустувала, а така ж господарка, потребувала рук і здоров’я.
Петро ще був молодим, коли так само тяжко занедужав. Лікарі говорили Ользі, що в чоловіка є шанси, тому він не має тяжко працювати бодай рік. Але ж то Ольга, у неї нема відпочинку.
Спочатку вона дуже злякалася за Петра і навіть сказала, що продасть одну корову, що й зробила. Але далі побачила, що Петро оживає і вирішила, що все ввійде в звичну колію.
Петро ні разу не жалівся, що йому важко, він завжди жалував Ольгу:
– Тяжко їй було, а людина має помагати іншій.
Отаке глибоке почуття до цієї жінки мав Петро, на жаль, не взаємне.
Не думаю, що Ольга діяла навмисно, думаю, вона взагалі не думала, що з Петром все настільки серйозно, тому й не шанувала його.
Того ж року, коли вона поховала Петра, Ольга продала хату, а виручені кошти віддала доньці аби та купила собі квартиру.
Ольга сподівалася, що донька знайде місце в квартирі й для неї, але ж вона пішла в Ольгу, тому сказала:
– Мамо, то для вас велика сума, а насправді ледве на двокімнатну квартиру ми назбирали. Куди ми вас візьмемо – у ванну? Маєте бабину хату і там живіть собі.
Тепер Ольга доживає віку у батьківській старій хаті, яка, певно, ще бачила Австрійську імперію. Характер у неї став ще паскудніший, але вона вже зі мною не межує, тому мені хоч на голову легше.
Часто бачу я, коли працюю на городі, як Ольга дивиться на свою нову хату, де господарюють інші люди.
Цікаво, чи вона розуміє, що ошукалася і ще й погубила нещасного Петра з Мироном за ніщо?
Фото Ярослава Романюка.
