– Мамо, ти могла б попередити, що не прийдеш?

Ірина подивилася на повідомлення від сина. Воно надійшло о 18:42. За ним – фотографія святкового столу, за яким сиділи її чоловік, двоє дорослих дітей і невістка. На столі стояв торт із написом “З ювілеєм, тату!”.

Ірина попередила. Ще в понеділок сказала, що в п’ятницю її не буде. Потім нагадала вчора за вечерею.

Їй стало цікаво, коли саме вони зрозуміли, що вона говорила серйозно: коли довелося самим купувати продукти чи коли гості запитали, де господиня.

Вона поклала телефон у кишеню й повернулася до швейної машинки.

У майстерні пахло нагрітою тканиною і кавою. За сусіднім столом Галя закінчувала підшивати темно-синю сукню. Ірина прострочила останній шов, підняла виріб до світла й обережно зрізала нитку.

– То як там ювілей? – спитала Галя.

– Судячи з фотографії, торт купили.

– Велике досягнення.

Ірина засміялася. Тихо, щоб не відволікати клієнтку за ширмою.

Про Галин маленький цех удома знали давно. Ірина приходила сюди після основної роботи двічі на тиждень: допомагала з терміновими замовленнями й заробляла собі на те, про що не хотілося звітувати. Наприклад, на нові окуляри. Або на поїздку до моря з подругою, яка вже третій рік лишалася в їхніх розмовах словами “може, цьогоріч”.

Тиждень тому Галя запропонувала їй узяти постійне замовлення від ательє: шити вечірні сукні за викрійками, які Ірина колись так любила робити сама. Умови були хороші. Робота вимагала кількох вільних вечорів на тиждень і двох субот щомісяця.

Ірина три дні ходила навколо цієї пропозиції, мов навколо зачинених дверей. Удома кожен її вечір уже комусь належав, хоча ніхто про це не домовлявся. У понеділок чоловік звик до готової вечері після тренування. У середу син приїздив із невісткою й залишав їй пакети з білизною, бо в їхній орендованій квартирі пральна машина давно ламалася. У суботу донька приводила малого, щоб на кілька годин поїхати у справах. Справи часом затягувалися до недільного ранку.

Ірина любила їх усіх. Онукові дозволяла висипати на килим цілу коробку ґудзиків – тих великих, яскравих, які тримала спеціально для нього. Доньці сама казала: “Їдь, я побуду”. Синові пропонувала забрати чисті сорочки разом із контейнером голубців.

Колись це були окремі прохання. Потім вони перетворилися на розклад.

У неділю, коли всі зібралися за обідом, чоловік згадав про свій ювілей.

– У п’ятницю посидимо в нас, – сказав Сергій. – Без ресторану. Мама щось приготує, замовимо торт.

Слово “мама” пролунало так буденно, ніби йшлося про назву місцевого кафе.

– Я в п’ятницю працюю до восьмої, – сказала Ірина.

Донька підвела очі від телефону.

– То можна все зробити в четвер.

Сергій усміхнувся:

– Ми ж багато не просимо. Для своїх.

Ірина поклала виделку. “Для своїх” вона пекла торти, коли діти хворіли. “Для своїх”» роками брала вихідний, якщо майстер мав прийти полагодити кран. Вона не шкодувала про ті дні. Їй лише захотілося, щоб хтось за столом хоча б запитав, чи може вона зараз.

– У четвер я теж працюю, – відповіла вона. – Ювілей влаштовуйте, але готувати цього разу я не буду.

Сергій глянув на неї здивовано, а потім повернувся до сина:

– Чув? У нашої мами тепер щільніший графік, ніж у президента.

Усі засміялися, крім Ірини. Вона теж усміхнулася б раніше, щоб не псувати обід. Цього разу дочекалася, поки вони перестануть сміятися, і сказала:

– Торт, справді, можете замовити в кондитерській. Там добре печуть. а їжу замовити.

Розмову перевели на інше. Сергій пізніше запитав, чи вона образилася через жарт. Ірина сказала, що ні. Її мучив сам обід, під час якого вона почувалася єдиною людиною, чиї плани можна посунути, навіть не запитавши.

У понеділок вона подзвонила Галі й погодилася на замовлення.

Вдома Ірина повідомила про новий графік. Сергій запитав, навіщо їй стільки роботи, син нагадав про свою білизну, а донька – про суботу з малим. Ірина вислухала їх і відкрила календар.

– У суботу можу побути з Назаром до обіду. Далі я в майстерні. А пральну машину вам треба або полагодити, або замінити.

– Там дорогий ремонт, – сказав син.

– Знаю. Ти мені вже пів року про це говориш.

Він насупився. Ірина мало не додала, що випере цього разу, як завжди. Зупинила себе на півслові.

У п’ятницю о шостій вечора вона сиділа в майстерні. Галя вмикала праску, клієнтка приміряла сукню, а в телефоні один за одним з’являлися дзвінки з дому. Ірина вийшла в коридор і передзвонила.

– Ти де? – спитав Сергій. На тлі голосно говорили гості.

– На роботі.

– Я думав, ти прийдеш.

Ірина притулилася плечем до стіни.

– Я казала, що закінчую о восьмій. Прийду після роботи, якщо ви ще святкуватимете.

Сергій помовчав.

– Слухай, тут усі питають, чому тебе немає.

– Скажи, що я працюю.

Вона повернулася до машинки, але руки трохи тремтіли. Їй зовсім не подобалося, що Сергій святкує без неї. Ще менше подобалося, що останні дні вони обоє говорили лише про гостей, торт і час її повернення. Він не запитав, яке замовлення вона взяла, чи радіє йому, чи впорається. Вона теж не розповіла, що давно хотіла знову шити сукні.

О пів на дев’яту Ірина зайшла додому з маленьким пакетом у руках. У вітальні все ще сиділи гості. Сергій підвівся їй назустріч, поцілував у щоку й одразу повів до столу.

– А ось і наша невловима майстриня.

Ірина привіталася, вручила йому подарунок – гарний годинник, який вибирала ще місяць тому, – і сіла поруч. На тарілці перед нею лежав шматок торта.

– А ми вже думали, ти від нас утекла, – пожартував Сергіїв приятель.

– Сьогодні я була на роботі, – відповіла Ірина.

– Правильно, – сказав той. – Хай Сергій трохи сам покрутиться.

Сергій голосно засміявся:

– Куди я без неї? Я навіть свічки для торта ледве знайшов.

За столом знову засміялися. Ірина подивилася на свічки: кілька різних кольорів, явно куплених у найближчому магазині. Їй стало шкода Сергія – він хотів гарного свята. Шкода було і себе: попри гостре бажання працювати, частина її весь вечір думала, чи вистачить усім тарілок.

Коли гості розійшлися, Сергій знімав зі столу келихи, а Ірина складала їжу в холодильник.

– Ти могла б сказати, що тобі таке важливе те замовлення, – озвався він.

– Я сказала. Кілька разів.

– Мені здавалося, ти підробляєш для задоволення.

Вона повернулася до нього.

– Так і є.

– То я не розумію, чому не можна було поміняти вечір.

Ірина зачинила холодильник. Відповідь була проста, але Сергій досі не хотів її чути.

– Бо я пообіцяла закінчити сукню сьогодні. І ти вирішив за мене, що твоя домовленість із гостями важливіша.

Сергій поставив келих на стіл.

– Ти ж сама раніше любила все організовувати.

– Любила. І зараз іноді люблю. Але ти вже в неділю сказав усім, що я приготую вечерю. Я сиділа поруч, Сергію.

Він опустив очі. Ірина почекала, поки він щось скаже. Сергій узяв інший келих і поніс на кухню.

У суботу зранку вона спустилася до онука. Донька привезла Назара рівно о дев’ятій із рюкзаком і пакетом змінного одягу.

– Я заберу о першій, – сказала вона. – Не затримаюся.

Ірина помітила, як донька наголосила на часі. Може, образилася. Може, просто нарешті перевірила свої плани. Розбирати це зараз не хотілося.

Вони з Назаром вирізали паперовий корабель. Він наполіг, щоб у корабля було три димарі й кермо, яке вміє повертати праворуч. Ірина ніяк не могла приклеїти кермо так, щоб воно трималося, а Назар терпляче пояснював їй, де саме помилка.

– Давай ще один зробимо, – попросив він, коли перший був готовий.

Ірина глянула на годинник. До обіду вони встигали. Вона дістала новий аркуш.

Пізніше, уже в майстерні, їй подзвонив син. Ірина подумала, що він знову питатиме про прання, але той сказав:

– Я майстра викликав на середу. Він думає, що зможе полагодити машину.

– Добре.

– Якщо ні, купимо іншу. Я не розумів, скільки ми тобі білизни возили.

Ірина пригадала пакети, які він лишав у передпокої. Зверху майже завжди лежала одна шкарпетка без пари.

– Багато, – сказала вона.

– Так. Вибач.

Після розмови вона якийсь час підбирала тканину до нової сукні. Не тому, що вибачення все виправило. Просто було приємно, що син нарешті побачив ті пакети її очима.

Сергій у неділю приніс із крамниці рибу й запитав, чи хоче вона повечеряти разом. Ірина сказала, що хоче. Поки він чистив картоплю, вона розповіла про замовницю, яка вибрала для сукні незвичний зелений шовк. Сергій попросив показати фотографію.

За вечерею вони знову посперечалися – цього разу через заплановану на середу зустріч його друзів. Сергій хотів запросити їх додому, Ірина в середу мала працювати. Обоє замовкли. Потім Сергій написав друзям і домовився зустрітися з ними в кафе.

Ірина не відчула, що перемогла. Вона доїла рибу, похвалила картоплю й дістала свій календар. На наступні два тижні там стояли три вечори в майстерні. У вільні дні вона хотіла бути вдома. Тепер їй було легше говорити, які саме дні вільні.