Я скільки інформації корисної знайшла, скільки відео передивилась. Навіть з виробниками спілкувалась. Думаєте то так просто жінці, як4а не мала ніколи із тим діла все зрозуміти одразу.
Але ж таки обрала. Прийшла до свого сина і невістки уже з готовим планом. от тут кажу буде це, от тут, малюю, уде ось це. а як отут клумбу прибрати, той так зробити можна.
— Мамо, ти про що? – каже мені син здивовано. – Тобто, ти без згоди нашої усе те надумала собі? Ти гарно потрудилась, але такого точно не буде, тож усе це ти даремно затіяла.
Мені й мову відняло, бо я скільки вклала у те все душі. що вам і не передати. Недалекоглядність їхня обурила. от такий якийсь до всього підхід байдужий.
Кажу:
— А я вашої помочі і не прошу. сама все зроблю. ви ще подякуєте.
А невістка мені:
— давайте так, мамо. Поруч хата продається. купуйте і робіть як мріяли, але не тут.
От так і сказала мені в очі. Мені, людині яка їм лиш добра бажала і все для них робила. Але давайте я вам розповім із самого початку як було, в два слова і не вкладусь.
Я виросла у селі. Своє дитинство завжди пам’ятаю при роботі, при землі, при господарці. Звісно, як я всі сільські мешканці мріяла виїхати до міста
Професію обрала таку, аби у село точно не повернутися. Ну що, молода була то нерозумна. Де мені було знати, що міське життя тільки на картинках гарне.
Шкодую дуже що дім батьків продали свого часу, не подумала навіть про те, щоб його залишити. Тож і зраділа я дуже коли невістці у спадок перейшла хатина у селі.
Хатка старенька глиняна, але досить добротна. Але не так хата мене порадувала, як земля біля неї. десять соток чорнозему. ще й річка поруч.
Катерина теж дівчина сільська працює в місті, але дуже любить квіти. Зайдеш у квартиру, а там що в оранжереї. Уже скільки зелені що і не віриться. І все у неї гарне, і зелене, і цвіте.
Як тільки вона свій дім успадкувала, то одразу взялася там до роботи. Я тоді була не здорова, не могла туди приїздити, аби щось підказати, чи допомогти ,але коли серед літа туди приїхала то очам своїм не повірила.
Там була така краса, що й не вірилася, що це все можна зробити всього за півроку. Син мій будинком займається щось там ладнає, ремонтує, а невісточка біля своїх клумб із квітами.
І все в неї цвіте і пахне. Декоративні огорожі поставила, фігури різні. Ходи і милуйся мов у казці. Ну але я дуже здивувалася що серед всієї цієї краси не було найголовнішого – грядок.
Як це у селі тримати хату і не посадити ні картоплі, ні цибулі ні моркви? Та й всі люди зараз намагаються вирощувати натуральні продукти, а нею витрачати гроші у магазині за тепличне.
А тут мати таку родючу землю і все під троянди з лавандою? Я чесно кажучи була дуже здивована, і що найцікавіше вона навіть не планувала садити нічого корисного.
Навіть невеликої грядочки зелені в неї не було: всюди клумби, альпійські гірки, декоративні кущі. Ну не дача, а виставка квітів якась.
Я звісно намагалась натякнути що було б добре мати хоч пару грядок. Ну, але хто мене слухав? Катерина жила в своєму вигаданому світі, саджала якісь композиції замість того, щоб приготувати місце для розсади.
Ну я звісно такого терпіти довго не могла, попросила у свого сина аби виділили мені хоч трішки землі. Невістка одразу попередила що допомагати мені на городі не буде адже в неї своїх справ повно.
Але мені що: я посадила і сама за всім доглядала. Ну, майже сама. Я ж не могла допустити щоб урожай пропав коли треба було полити чи проколоти.
Завжди знаходила спосіб натякнути і сину і Катерині що мені дуже важко. Ну ти так я поступово їх підключила до роботи. Вважайте і картоплю ми самі виростили, і огірки і помідори.
Все в мене було полито і доглянуто. Добре, що річка поруч, то ми вручну все поливали відрами. Але яка краса! Я ходила і душа мені співала, що нарешті там був толк усьому.
Коли вже все стало плодоносити я була дуже горда собою. Огірки, помідори, капуста. Все те я з невісткою консервувала і все везли у місто на зиму.
Знаєте, я чекала схвалення, адже такого врожаю ще треба пошукати. Та й мати своє це корисно, і розумно, але що я почула від них на знак удячності?
Мій син сказав, що більше ніяких грядок у них на дачі не буде. Що вони втомилися і що ось той урожай був першим і останнім. Мовляв, дача – для душі. а не для того, щоб наробитись і ледь у місто повзти в неділю ввечері.
Тут тільки-но почали вирощувати, тільки но справа пішла. Навпаки, треба кілька грядок квіток забрати і вже садити те, що потрібно.
Можна ж і кабачки, і кабаки і кукурудзу солодку посадити. Як річка поруч і двоє молодих є. то й кавуни вродять гарні, якщо поливати.
А скільки консервації зробити, якщо тут ще полуниці, суниці і кущі ягідні висадити. Я вже й теплицю замовила, таку. щоб із отопленням, щоб ще й зимою можна було щось вирощувати. так усе розпланувала, але в що вони мені кажуть?
Невістка сказала що того не буде, і що їх цілком влаштовують продукти з магазину. Додала, що якщо я так хочу на городі поратись, то вони мені придбають будинок поруч, але ще раз наголосила що допомагати мені не будуть.
От як їх розуміти га? Тут таке добро до рук прийшло, що вхопи і радій, а вони все під квіти і лиш одне у голові – відпочинок.
от як мені їх переконати, що життя то не тільки квіточки і гамак між деревами? Думаю тут невістка винна, треба якось так може мені над квітами почаклувати, аби місце звільнити під грядки. Правда ж розумно?
Головна картинка ілюстративна.
