— Мамо, ти серйозно? — голос мого чоловіка тремтів від напруги, коли він тримав телефон біля вуха. — Це наш дім! Ми роки віддавали кожну копійку, щоб його збудувати, а ти просто вирішила там оселитися з якимось чужим чоловіком?

Свекруха на тому кінці лінії відповіла спокійно, ніби обговорювала погоду:

— Синку, а чому б і ні? Дім такий гарний, сучасний, стоїть порожній. Василь мені запропонував руку і серце, ми хочемо нове життя почати разом. Ви ж там, у Європі, добре влаштувалися, гроші заробляєте великі. Навіщо вам поспішати назад?

— Тому що це НАШ дім! — майже вигукнув він. — Ми планували там дітей ростити, сім’ю будувати! А ти… ти просто взяла і привласнила собі все!

— Ну, не драматизуй, — перебила вона холодно. — Я ж стільки сил вклала, доглядала за будівництвом, все координувала. І взагалі, час іде, мені теж хочеться комфорту. Ви молоді, ще заробите.

Він кинув телефон на стіл, обличчя побіліло від обурення.

— Вона нас просто не чує, — прошепотів він мені. — Просто не чує.

Мене звати Олена. Коли ми з Дмитром одружилися, у нас була одна велика мрія — власний просторий дім з садом, де ми зможемо спокійно жити і виховувати дітей.

Але на той момент навіть маленької квартири не було, тож ми вирішили відкласти плани про малюків і спочатку забезпечити собі міцний фундамент для майбутнього.

Вирішили їхати за кордон, щоб швидше накопичити на будівництво.

Спочатку ми поїхали до Польщі. Робота там була важка, але стабільна — ми трудилися на будівництві, економили на всьому. Дмитро завжди казав: “Трохи потерпимо, кохана, і все буде наше”.

Я вірила йому, бо бачила, як він викладається повністю. Але одного дня наш керівник, енергійний хлопець на ім’я Марцин, запропонував перейти до Німеччини з цілою командою.

“Там умови кращі, оплата вища, організація на рівні”, — пояснив він. Ми не вагалися ні секунди. Зібрали речі і поїхали.

Німеччина зустріла нас організованим ритмом життя. Наш Марцин виявився не просто майстром своєї справи, а справжнім талантливим організатором.

Він умів знаходити клієнтів, домовлятися про вигідні контракти, рекламувати нашу бригаду так, що замовлення йшли одне за одним. Ми працювали інтенсивно, але чесно, і незабаром відчули, як рахунки почали поповнюватися суттєво.

Тоді ми й подумали: час починати будівництво дому на Батьківщині.

Виїхати додому ми не могли — контракти тримали нас тут, — тож звернулися по допомогу до мами Дмитра, пані Марії. Вона була єдиною близькою родичкою, яка могла наглядати за процесом.

Ми запропонували їй не просто допомогти, а й пообіцяли підтримати фінансово її власні справи — наприклад, оновити її оселю.

— Звичайно, діти, я з радістю! — відповіла вона по телефону з ентузіазмом. — Я все організую, знайду надійних будівельників, контролюватиму кожен крок. Ви тільки надсилайте кошти, а я вам щодня фото слатиму.

Ми були щасливі. Кожного місяця ми відкладали майже все зароблене, залишаючи собі лише на їжу, оренду маленької кімнати і рідкісні вихідні, коли могли просто погуляти парком чи посидіти в кафе.

Пані Марія тримала слово: фото приходили регулярно — спочатку фундамент, потім стіни, дах, вікна. Вона дзвонила, радилася:

— Олено, Дмитрику, а як ви хочете кухню — відкриту чи з перегородкою? Я думаю, відкрита буде сучасніше.

— Відкриту, мамо, — відповідав Дмитро. — І великі вікна на сад.

— Добре, я скажу майстрам. А колір фасаду — світлий бежевий підійде?

Ми обговорювали кожну дрібницю, і все йшло гладко. Я зберігала всі ті фото в окремій папці на телефоні, переглядала їх перед сном і уявляла, як ми туди повернемося. “Ще трохи, і ми вдома”, — шепотіла я Дмитру, обіймаючи його в нашій тісній кімнаті.

Минуло кілька років. Робота в бригаді була стабільною, Марцин завжди знаходив нові проекти. Ми навіть дозволили собі невеликі радощі — купили гарний одяг, сходили на концерт. А дім тим часом ріс. Пані Марія повідомляла про прогрес:

— Діти, внутрішнє оздоблення майже готове! Паркет поклали, сантехніку встановили. Залишилося тільки двір упорядкувати.

Ми заздалегідь попередили Марцина, що скоро повертаємося — контракт добігав кінця, і ми мріяли про новосілля.

Останні місяці були найрадіснішими. Пані Марія слала фото з ділянки: молоді туї вздовж паркану, доріжки з плитки, квітники з трояндами і лавандою.

“Все готово, чекаю вас!” — писала вона в останньому повідомленні. А потім… тиша.

Спочатку ми не хвилювалися. “Мабуть, втомилася, стільки клопотів”, — казав Дмитро. — “Або просто хоче сюрприз зробити”.

Але минув тиждень, другий. Телефони мовчали, повідомлення не прочитувалися. Ми почали непокоїтися по-справжньому.

Одного вечора Дмитру подзвонив його давній товариш з рідного міста, Андрій.

— Привіт, Дмитре! Слухай, ти в курсі, що твоя мама з якимось паном Ігорем вже речі перевезли до вашого нового дому? Свято планують, кажуть.

Дмитро зблід.

— Що? Яким паном Ігорем? Ми ж повертаємося!

— Ну, я подумав, ти знаєш… Вони там вже оселилися, меблі розставляють.

Ми кинулися дзвонити пані Марії — без відповіді. Тиждень марних спроб. Серце стискалося від тривоги. Ми вже планували квитки додому, коли нарешті пролунав дзвінок.

Дмитро увімкнув гучний зв’язок, щоб я теж чула.

— Привіт, синочку! Вибач, що мовчала, — почала пані Марія веселим голосом. — Стільки справ накотилося! Я ж ще не така старенька, вирішила влаштувати особисте життя. Познайомилася з Ігорем, він такий турботливий, пропозицію зробив.

— Мамо, вітаю, звичайно, — обережно відповів Дмитро. — Але що з нашим домом?

— А що з ним? Такий красивий, шкода, щоб порожній стояв. Ми з Ігорем вирішили там жити. Нова сім’я, нове гніздечко. Ви ж там добре заробляєте, вам не терміново повертатися.

Я відчула, як земля йде з-під ніг. Дмитро спробував пояснити:

— Мамо, ми ж для себе будували! Роки економили, все тобі надсилали. Ми планували дітей, життя там починати!

— Ой, діти, не поспішайте, — перебила вона байдуже. — Європа велика, можливостей багато. А мені хочеться затишку зараз, поки сили є. Ігор допоміг з останніми справами, він такий практичний.

— Але це наш дім! — Дмитро підвищив голос. — Ти ж обіцяла тільки наглядати!

— Я й наглядала, все зробила ідеально. Тепер логічно там жити. Ви молоді, ще попрацюйте а я тут поживу. Так буде краще.

Розмова тривала довго, але пані Марія стояла на своєму, ніби нічого надзвичайного не сталося. Вона говорила про свої плани, про те, як Ігор допоміг з меблями, як вони вже святкували. Егоїзм лився з кожного слова — тільки її комфорт, її нове життя, її бажання.

Після дзвінка Дмитро сів на підлогу, закривши обличчя руками.

— Вона нас використала, Олено. Роки… все дарма.

Я обійняла його, сльози котилися по щоках.

— Як вона могла? Ми ж їй вірили, як рідній.

Наступні дні ми розпитували знайомих. Виявилося, пан Ігор — чоловік без власного житла, з великою родиною: діти, онуки. Якщо вони офіційно поєднають життя, всі вони матимуть рівні права на все в тому числі на житло моєї свекрухи. А ми — просто в черзі.

Ми говорили годинами ночами.

— Що робити? — питала я. — Їхати, вимагати?

— Вона не виїде звідти добровільно, — сумно відповів Дмитро. — Тільки себе бачить.

Поки ми не можемо повернутись, ще робота, контракт. Ситуація зф свекрухою просто безвихідна якась. Не думайте, нам не шкода для матері чоловіка, хай би жила там. Але той Ігор.

Нещодавно подруга моя зателефонувала, каже що на подвір’ї нашого нового дому гамірно і весело. Діти і онуки отого Ігоря там проводять час так, ніби то їх рідний дім.

Просто руки опускаються. От як бути?

Головна картинка ілюстративна.