— Мамо, ти серйозно? Квартиру братові віддати? А ми з сином куди? — голос мій тремтів, як осінній лист.

— Та не переживай, щось придумаєш, — вона навіть не глянула на мене, а я відчула, як земля під ногами зникає.

Чому мати так легко вирішила віддати мій дім іншому? Яке таємне рішення ховається за її словами? І що за лист від бабусі, який може змінити все?

Я стояла на порозі кухні, тримаючи пакети з продуктами, коли мати кинула фразу, що перевернула мій світ:

— Звільняй квартиру, доню, я її братові віддам.

Я навіть не одразу збагнула сенс сказаного мамою.

— Що значить «віддам»? Мамо, ти серйозно? — я дивилась на неньку в усі очі. Такого я від неї точно не чекала.

— А що такого? — вона не відвела очей від плити, де варився борщ. — Тарас повертається. Йому ж десь треба жити.

— А ми з Олексійком? Нам що, на вулицю? — я відчула, як світ іде обертом від дивної логіки матері.

— Та не маленька ти, щось вигадаєш. Можеш у мене пожити тимчасово, місця, звісно, не багато, але, — мати продовжувала готувати, наче мої слова розчинялися в пару від каструлі.

Пакети вислизнули з рук. Яблука покотилися по підлозі, одне зупинилося біля дверей, ніби вагаючись: залишатися чи тікати.

— Мамо, я ж тут п’ять років живу! Ремонт зробила, меблі купила. — я намагалася вхопитися за щось реальне.

— Меблі забереш, — відмахнулася вона. — Ти ж тимчасово тут була, не забувай. Квартира моя, бабуся мені її залишила.

Я опустилася на табурет, ноги підкосилися. П’ять років! Я думала, це мій дім. Тут Олексійко робив перші кроки. Тут я плакала ночами, коли чоловік пішов. А тепер, так просто?

— А Тарас знає? — мій голос став ледь чутним.

— Що Тарас? Він твій брат. Йому потрібна сім’я, дім, — мати різко глянула на мене.

Ці слова були гіркою іронією. Сім’ю будувати. Мій молодший брат, якого я водила до садочка, коли мама була на роботі. Тарас, який кликав мене на «покривалки», коли прогулював школу. І тепер він — причина, чому мій дім відбирають?

— Мамо, а пам’ятаєш, як він рік тому, — я спробувала нагадати.

— Не хочу чути! — вона махнула ополоником, наче відганяла привидів. — Він був молодий, не розумний. Ця ситуація його змінила. Подивися, які листи писав!

Листи. Три сухі рядки за рік. А я бігала на пошту, відправляла мамині посилки, які він навіть не забирав.

— Завтра сама Олексійка до садочка відведеш, — мати вимкнула плиту. — Я зранку повинна документи оформляти.

— Які документи? — я намагалася зібрати яблука, щоб хоч чимось зайняти тремтячі руки.

— Прості. Тараса прописати треба.

— А нас із Олексійком випишеш?

Мати мовчала, лише гриміла посудом. Це мовчання було гучнішим за всі її слова.

— Мамо, давай хоч поговоримо? — я підвелася. — Тарас повернеться, сядемо разом.

— Нема про що говорити! — вона відрізала. — Я вирішила, і крапка. Ти ж не дитина, роботу маєш, орендуєш квартиру.

Я ледве стримала гіркий сміх. Моя зарплата бухгалтера ледь покривала потреби сина. Без оренди ми хоч якось трималися на плаву.

— Знаєш, — я випрямилася, — бабуся була проти.

— Яка бабусі? — мати напружилася.

— Наша. Вона казала, що мені з Олексійком потрібен свій куток.

Мама відвернулася до вікна.

— Мало що вона казала. Заповіт на моє ім’я, тож квартира моя. Що хочу, те й роблю.

— А лист пам’ятаєш? — я підійшла до серванта й дістала пожовклий конверт. — Той, що бабуся просила тобі передати.

— Не треба! — мати різко підвелася. — Не хочу чути! Все вирішено. За місяць речі збереш.

Я застигла, тримаючи конверт. Світ навколо став чужим.

— Мамочко, а чому бабуся плакала? — Олексійко раптом прибіг із кімнати.

Я заплющила очі. Як же прикро.

— Коли, сонечко? — я ледве стримала сльози.

— Щойно! Вона пішла, а я бачив — у неї сльози.

Я міцно обійняла сина. На душі було так важко.

— Бабуся просто втомилася, — відповіла я, ховаючи емоції. — Ходімо гуляти.

Вийшовши з дому, я сунула бабусин лист у сумку. Рішення прийшло само.

На вулиці було тепло. Олексійко радів, чекаючи походу до магазину, а я думала лише про одне: чи правильно я вчинила?

Я набрала номер брата. Гудки. Нарешті відповів жіночий голос:

— Алло? — незнайомка звучала тепло, але здивовано.

— Це я, сестра Тараса. А ви хто?

— Я Соломія, його дівчина. Тарас зараз зайнятий. Ви ж його сестра? Він просив допомогти вам з пошуком квартири.

— Квартири? — я ледь не впустила телефон. — Якої квартири?

— Ну, бабусиної однокімнатної. Тарас сказав, що мама її йому віддасть. Район не найкращий, але якщо продати, на перший внесок вистачить.

Я відчула, як земля йде з-під ніг. Продати? Мій дім?

— Передайте Тарасові, що я дзвонила. Нам треба поговорити. Серйозно, — я вимкнула телефон, тремтячи від гніву.

Увечері я прийшла до мами. Конверт лежав у сумці, важкий, як доля.

— Читай, — я поклала його перед нею.

Мама довго дивилася на конверт, наче він міг вкусити. Потім повільно відкрила й почала читати. Її обличчя змінювалося: здивування, недовіра.

— Це, правда? — вона опустила лист.

— Бабуся не брехала, — відповіла я.

— Чому вона не сказала раніше?

— Може, боялася, що ти не послухаєш?

Мама перечитала лист ще раз. Її очі втратили звичну впевненість.

— І що тепер?

— Подзвони Тарасові. Точніше, його Соломії. Цікава дівчина, вже ріелтора знайшла.

— Якого ріелтора? — мама зблідла.

— Для продажу квартири. Вони вже планують, як купити нову.

Мама схопила телефон і набрала номер. Гудки наповнили кухню.

— Алло! — Соломія відповіла весело. — Здрастуйте, Маріє Іванівно! Ми якраз із Тарасом про вас говорили!

— Здрастуй, Соломіє, — мамин голос тремтів. — Яку квартиру ви шукаєте?

— Двокімнатну в новобудові! — заторохтіла Соломія. — Якщо вашу однокімнатну продати, на внесок вистачить.

— Мою однокімнатну? — мама стиснула лист.

— Так, бабусину. Тарас сказав, що ви її йому віддаєте.

— Дякую, Соломіє. Перезвоню, — мама вимкнула телефон.

Тиша стала нестерпною.

— Продати, — мама розгладила лист. — Ти знала?

— Про Тарасові плани? Ні. Соломія проговорилася.

— А про лист?

— Бабуся дала його давно. Просила віддати, коли час прийде.

— І ти вирішила, що час настав? — мама глянула на мене так, ніби вперше побачила.

— А в мене був вибір? — я відповіла з гіркотою.

Мама перечитала лист утретє. Її руки тремтіли.

— Вона казала, що я гублю Тараса своєю любов’ю. «Не буде йому добра від твоєї жалості», — мама замовкла, наче згадуючи давню сцену.

— Пам’ятаю, — я кивнула. — Ти завжди його захищала.

— Захищала, — мама гірко всміхнулася. — Знищила своєю захистом. А бабуся писала: «Не захищай його від наслідків».

Раптом задзвонив домофон. Сусідка привела Олексійка.

— Вибач, але він не спить, тебе чекає, — сказала вона.

— Зараз, — я підвелася. — Мамо, мені пора.

— Стій, — вона схопила мене за руку. — Ти знаєш, що я мушу зробити?

— Що? — я відчула тривогу.

— Поговорити з твоїм братом. А потім, до нотариуса.

— Навіщо?

— Оформити дарчу на тебе й Олексійка. Як бабуся хотіла.

Я застигла.

— А як же «моя квартира»?

— Бабуся писала: «Власність — це відповідальність. Перед тими, кого любиш».

Наступного тижня мама взялася за справу. Дзвонила Тарасові, бігала до юристів, збирала документи. Я спостерігала, не вірячи, що все змінюється.

У п’ятницю вона прийшла з папкою документів.

— Їдемо до нотариуса, — сказала вона.

— Зараз? — я глянула на Олексійка, який будував замок із кубиків.

— Так. Я домовилася.

У нотаріальній конторі пахло папером і кавою. Жінка в костюмі довго вивчала документи.

— Дарча на доньку й онука? — уточнила вона.

— Так, — мама відповіла твердо.

Нотариус кивнув і застукав по клавіатурі.

— Я досі не вірю, — шепнула я мамі.

— Думаєш, мені легко? — вона всміхнулася сумно. — Я не спала весь тиждень. Думала про бабусю, про вас, про свої помилки.

— І до чого додумалася?

— Що пора дивитися правді в очі. Тарас не збирався жити в квартирі. Хотів продати. А я ледь не вигнала вас.

Вона замовкла. За вікном темніло.

— А знаєш, що дивно? — продовжила мама. — Коли я поговорила з Тарасом без «синочку, все буде добре», він став іншим. Сказав, що квартира ваша. І ще, Соломія при надії. Але він не тато.

— Що? — я ледь стрималася.

— Тихіше, — мама глянула на нотариуса. — Він сам усе зрозумів. Сказав: «Мамо, досить мене рятувати. Я сам мушу жити».

Документи підписали. Ми вийшли на вулицю.

— Дочко, поїхали до тебе? Олексійка заберемо, поговоримо, — запропонувала мама.

Удома нас зустрів радісний Олексійко.

— Бабусю! Я замок збудував! Дивися!

— Чудовий замок, — мама сіла поруч, гладячи його по голові. — А хто там живе?

— Ми! Я, мама, ти й дядя Тарас, коли приїде.

Я завмерла. Мама кивнула, наче передала мені таємницю.

— Олексійку, хочеш, розкажу про дядю Тараса? Яким він був маленьким?

— Хочу! — хлопчик заліз до неї на коліна.

Я пішла на кухню, поставила чайник. Телефон задзвонив — повідомлення від Тараса: «Сестро, вибач за все. Приїду за два тижні. Поговоримо?»

Я відповіла: «Приїжджай. Олексійко вже замок для тебе збудував».

Мама зайшла на кухню.

— Про що задумалася?

— Тарас написав. Приїде.

Вона сіла, зітхнувши.

— Я думаю про бабусин лист. Про любов і відповідальність.

— І що вона писала?

— Що любов — це не лише обійми. Це ще й відпускати. Давати право на помилки.

За вікном пішов дощ. Краплі стукали по карнизу, наче змивали усе що відбулось.

— А ще вона писала про тебе, — мама глянула на мене. — Що ти сильна. Що впораєшся. І що Олексійко має рости тут, де живе пам’ять про неї.

— Бабуся була мудрою, — я зітхнула.

— А я, ледь вас не втратила, — мама стихла.

Олексійко заворушився в кімнаті. Ми пішли вкрити його. Він спав, розкинувши руки, поруч стояв його замок.

— Такий великий уже, — шепнула мама. — Пам’ятаєш, як він народився?

— Пам’ятаю, — я всміхнулася. — Ти щодня приходила.

— А тепер ледь вас не вигнала, — її голос тремтів.

— Мамо, досить, — я обійняла її. — Усе добре.

— Завдяки бабусі. І тобі, — вона стиснула мою руку.

Дощ усе йшов, змиваючи старі образи. Ми повернулися на кухню.

— Знаєш, — мама допила чай, — навесні ремонт зробимо. Капітальний.

— Мамо, я сама.

— Ні, дай мені спокутувати провину. Квартира ж тепер ваша з Олексійком.

Я всміхнулася.

— Добре, але почекаємо Тараса. Хай допоможе.

— Обов’язково, — мама кивнула. — Усією родиною. До речі про житло. – мама заговорила скоромовкою. – Я подумала, що буде справедливо щоб і в Тараса був свій куточок. Тому переписала свою квартиру на нього. Дарчу оформила. Прекрасно, правда. Тепер і син і донька мої матимуть власний куточок. Він житиме зі мною знаючи, що там усе його. Зрештою, квартира трикімнатна, там місця і його сім’ї майбутній і мені вистачить. – мама всміхнулась задоволена собою. а мені аж зле стало.

Мій брат ніколи не був ні добрим, ні хорошим. Ці риси у ньому бачила тільки мама і всім нав’язувала своє бачення. У свої тридцять він ма трьох дітей від різних дружин і з жодним не спілкується. Ні роботи, ні освіти, ні планів на майбутнє.

А тепер мама щей квартиру трикімнатну йому дарує. Мені стало так гірко. Скажіть, невже у маючи двох дітей можна настільки любити одного і зовсім не помічати потреби іншого?

Чого мама легко готова була виставити мене на вулицю, а от брата, після всього, що він накоїв, прийняти і віддати йому осаннє?

А може я й справді не така якась? Чого так, поясніть, о я місця собі не знаходжу.

Головна картинка ілюстративна.