Антоніна Іванівна зібрала речі онука, підійшла до його ліжечка. Юрчик солодко спав. Його вії трохи тремтіли від рівного дихання. Жінка тихенько заплакала.
Коли дочка із зятем виїхали на роботу до Італії, Антоніна Іванівна дуже зраділа. У дітей налагодиться життя, вони зароблять гроші, куплять квартиру. Вони залишилися вдвох із Юрчиком на цілий рік.
Звісно, було важко. Взимку, Юрчик часто нездужав. Антоніна Іванівна напувала його чаєм із малиною. Навесні вони поралися на городі. Влітку Антоніна Іванівна встановила у дворі басейн, Юрчик з друзями не вилазили з нього. Восени, онук допомагав збирати врожай. У свої шість років він був дуже тямущим хлопцем.
Ось і Новий рік не за горами. Антоніна Іванівна приготувала під ялинку подарунок, залізницю. Запросила Діда Мороза.
Дочка з чоловіком мали повернутися після свят. Все було готове для зустрічі. Вони щодня розмовляли по відеозв’язку, планували відпочинок сім’єю. І ось учора ввечері пролунав дзвінок.
— Мамо, ти вже вибач, але в нас все змінилося, — сказала донька, — Чоловіка підвищили, йому дісталася дуже гарна посада. Ми не приїдемо. Завтра до тебе заїде сестра, забере Юрка. Ми оформили їй довіреність. Тож вона зможе привезти його до нас.
— Ура! – вигукнув Юрчик від щастя. – Ура!
— Як ви з ним? – розхвилювалася Антоніна Іванівна. — Куди ж ви його подінете? Хто ж із ним буде? Ви ж весь час на роботі.
— Мамо, не хвилюйся, — заспокоювала її донька, — Італія, чудова країна. Тут є все. Тим паче, я зараз працюватиму лише півдня.
— А мова? Він нічого не розумітиме.
— Мамо, вивчить. Діти пристосовуються швидко.
Юрчик від щастя бігав по кімнаті і плескав у долоні.
— Завтра я їду до мами з татом! Ура! Бабусю, а там є іграшки? А я візьму з собою велосипед? Потрібно все зібрати, нічого не забути. А Дід Мороз мене знайде?
Питання лилися рікою. Антоніна Іванівна насилу вклала його спати. Цілу ніч збирала онука до від’їзду. На душі було неспокійно. Вона накапала собі капель, але це їй не допомогло.
Вранці Антоніна Іванівна тихенько підійшла до онука, ласкаво скуйовдила волосся і поцілувала в щоку. Юрчик одразу розплющив очі.
— Бабусю, вже пора? — вигукнув він. — Виїжджаємо?
— Прокидайся, зайченя. Незабаром приїде тітка. Тобі треба поснідати.
— А ти чому плачеш? Болить щось? – занепокоївся онук.
— Не плачу, то око засвербіло, — посміхнулася Антоніна Іванівна, — Вночі приходив Дід Мороз, залишив тобі подарунок.
– Де? – схопився Юрчик. — Бабуню, це ж залізниця. Уявляєш, справжня залізниця. — Його очі засяяли. – Ура!
Юрко притис до себе коробку і глянув на бабусю.
— Ти чому сумуєш? – не зрозумів він. — Треба радіти. У мене є залізниця. Я сьогодні поїду до мами з татом. Ну хіба не класно?
— Я тішуся, — відповіла Антоніна Іванівна, — От поїдеш. Зустрінеш Новий рік з батьками. Це чудово.
— А ти з ким зустрічатимеш? – занепокоївся онук. — До тебе теж прийде Дід Мороз?
— Ні, він приходить тільки до дітей, — похитала головою Антоніна Іванівна, — Я зустрічатиму одна, зателефоную тобі. — Вона обійняла онука. — Як же я без тебе житиму?
Юрко притулився до бабусі. Обійняв своїми тонкими рученятами її за шию і тихенько прошепотів на вушко.
— Бабусю, я люблю тебе. Я скоро приїду. Побуду з мамою й татом і приїду. — Потім стрепенувся. — Бабцю, а хочеш я подарую тобі свою залізницю? Ти у Новий рік з нею гратимешся і тобі не буде нудно. А мені Дід Мороз подарує ще.
— А тобі не шкода?
— Шкода, — зітхнув Юрчик, — Але тобі потрібніше. У мене багато іграшок.
— Не треба, зайченя, — знову розплакалася Антоніна Іванівна, — Ти краще дзвони мені частіше. Будь слухняний. І приїжджай у гості. Я чекатиму на тебе.
Настав Новий рік. За вікном гуркотіли петарди та салюти. З вулиці долинала музика та сміх людей. Антоніна Іванівна вимкнула телевізор. Пролунав дзвінок.
— Бабусю! З новим роком! – лементував у слухавку щасливий онук. — Тут тепло та гарно. Тут є море. Бабусю, я люблю тебе! Приїжджай до нас у гості.
Антоніна Іванівна сиділа біля вікна, тихо витирала сльози та дивилася на фотографію онука.
— Я обов’язково до тебе приїду, моє зайченятко, — тихо шепотіла вона, — Обов’язково.
Фото ілюстративне.
