Оксана Петрівна почувалася не просто втомленою – вона ніби жила «на батарейках», які давно сіли. А звідки їм узятися, тим силам? П’ять днів на тиждень – робота, а вихідні перетворювались на марафон: то син з сім’єю приїде, то донька з дітьми, а то й усі гуртом. Буває, що залишать онуків і гайда у свої справи до понеділка. Хіба це схоже на відпочинок?
Вона сама чудово розуміла: привчила так дітей. Кілька разів намагалася пояснити, що їй, 48-річній жінці, теж хочеться перепочити. Але у відповідь чула:
– Мамо, ти ж після роботи вдома можеш лягти, книжку почитати. А в нас: робота, гуртки, секції, басейн, покупки. У вихідні хочеться хоча б трішки перепочити.
Ситуацію несподівано змінила колежанка. Та жила активним життям і на найближчі вихідні мала куплену путівку. Та несподівано занедужала її літня мама.
– Оксано, слухай, може, ти підхопиш мою поїздку? Путівка вже оплачена, вона не на конкретне ім’я. Гроші віддаш колись, коли буде зручно.
Оксана Петрівна вагалася:
– Та як же я поїду? Діти ж обов’язково приїдуть, онуків привезуть.
– То й що? Вони ж ніколи не попереджають, правда? З’являються в суботу зненацька?
– Ну, так.
– От і прекрасно. Приїдуть, побачать замкнені двері й поїдуть. А ти у п’ятницю ввечері рушай, у понеділок вранці повернешся.
Оксана Петрівна зрозуміла: це, мабуть, перший шанс за кілька років відпочити по-справжньому. І погодилась.
На суботу в неї вже була запланована екскурсія на 11:30. Вона саме збиралася виходити, коли задзвонив телефон.
– Мамо, ти де? – голос доньки звучав суворо.
– Я зараз у санаторії, за хвилину вирушаю на екскурсію, – спокійно відповіла Оксана.
– А то нічого, що ми вже в тебе вдома?! – роздратовано випалила донька.
Уперше за довгий час Оксана Петрівна відчула, як усередині щось «клацнуло». Вона вдихнула і сказала:
– А то нічого, що сьогодні в мене вихідний, і я маю право провести його так, як мені потрібно?
– Ну, могла б хоча б попередити!
– Справді? Доню, а коли востаннє ти цікавилася, чи я щось планую на вихідні? Ти бодай раз подзвонила і запитала, чи мені зручно приймати гостей, чи я хочу сидіти з онуками?
– Але ти ж бабуся!
– Бабуся, так. І щотижня навідую твою бабусю, між іншим. Двічі на тиждень. І не тому, що хочу відпочити, а щоб допомогти. А коли ти востаннє була в неї?
– Ну… вона ж тепер у місті живе, їй легше.
Оксана Петрівна глянула на годинник і вирішила поставити крапку.
– У мене через десять хвилин починається екскурсія, нема часу сперечатися. Але знай: від сьогодні візити – тільки за попередньою домовленістю. І лише тоді, коли я скажу, що мені це підходить. У вас своє життя, у мене – своє.
Вона вимкнула телефон і зітхнула так глибоко, що аж плечі опали.
– От і все. Я сказала це. Нарешті.
Іноді найбільша любов до близьких — це вміння поставити межі й не згоріти в догоду всім. А ви вже навчилися казати «ні» навіть рідним?
