— А чому ви продаєте хату? — запитав незнайомий чоловік, зупинившись посеред моєї кухні.
Я саме витягувала з духовки деко з картоплею. На столі стояли три чашки, які невістка дістала із серванта, навіть не запитавши мене.
— Яку хату? — перепитала я.
Чоловік розгублено подивився на свою дружину, потім на мого сина.
— Ну цю. Нам сказали, що господиня погодилася на продаж, тільки хоче залишитися тут до весни.
Мій син Роман стояв біля дверей. Він дивився не на мене, а на плитку під ногами.
— Мамо, давай потім поговоримо.
— Ні, Романе. Зараз.
Невістка Ірина швидко підвелася.
— Ви неправильно зрозуміли. Ми просто хотіли показати людям, який тут ремонт.
— І для чого їм дивитися мій ремонт?
Вона не відповіла.
Незнайомий чоловік поставив чашку на стіл.
— Перепрошую. Нам, мабуть, краще піти.
Його дружина вже одягала пальто.
Я провела їх до хвіртки. Жінка на прощання сказала:
— Ви вибачте. Ми справді думали, що все погоджено.
Коли я повернулася до хати, Роман сидів за кухонним столом, а Ірина стояла біля вікна зі схрещеними руками.
— Тепер пояснюйте, — сказала я.
І вперше за багато років син не знайшов, що відповісти.
Мені шістдесят два. Звати мене Галина Петрівна, живу в селі неподалік невеликого районного містечка..
Чоловіка Миколи не стало п’ять років тому. Ми прожили разом тридцять сім років. Збудували хату, виростили двох дітей
— Романа й молодшу доньку Лесю.
Після чоловіка я залишилася сама.
Не зовсім сама, звичайно. Леся жила в Чернівцях, телефонувала майже щовечора, приїжджала з онуками. Роман із сім’єю мешкав у Коломиї, за пів години дороги.
Я мала пенсію, город, кілька курей і невеличку теплицю. Навесні продавала розсаду, влітку — огірки й помідори.
Великих грошей із того не було, але на ліки та домашні потреби вистачало.
Син працював майстром на підприємстві, невістка — адміністраторкою в приватній клініці. Мали двох дітей: дванадцятирічну Софійку й семирічного Дениса.
Жили в орендованій двокімнатній квартирі.
Я знала, що вони відкладають гроші на власне житло. Роман не раз скаржився, що оренда забирає майже половину зарплати.
Тому коли минулої осені він попросив тимчасово пожити в мене, я погодилася.
— Мамо, буквально до літа, — сказав тоді. — Господар квартири продає її. Нам треба трохи часу, щоб знайти щось своє. А платити за нову оренду й відкладати на перший внесок одночасно не виходить.
— А діти? Школа ж у місті.
— Я возитиму. Мені все одно на роботу їхати.
У моїй хаті було чотири кімнати. Дві стояли порожніми.
Я навіть зраділа. Думала, знову буде гамірно, увечері всі сідатимемо за стіл, онуки бігатимуть подвір’ям.
Першого дня я звільнила для них шафи, перестелила ліжка, купила нові рушники.
Ірина привезла коробки з посудом, одягом та дитячими речами.
— Мамо, ви тільки не ображайтеся, — сказала вона, оглядаючи кухню. — Я трохи переставлю все, щоб було зручніше.
— Переставляй, доню. Головне, щоб усім вистачило місця.
Тоді я ще не знала, як дорого мені обійдуться ці слова.
Спочатку все було добре.
Ірина готувала вечерю, Роман рубав дрова, онуки допомагали збирати яблука. Увечері ми дивилися телевізор, а Денис засинав у мене на колінах.
Та приблизно через місяць я помітила, що мої речі почали зникати зі звичних місць.
Спершу Ірина прибрала зі стіни фотографії Миколи.
— Тут надто багато рамок, — пояснила. — Я поклала їх у коробку, щоб не припадали пилом.
Потім із кухні зник старий дерев’яний стіл.
Його ми купили з чоловіком ще тоді, коли тільки добудували хату.
— Він уже розхитаний, — сказала невістка. — Роман виніс у стодолу. Ми привезли свій, він більший.
Я нічого не сказала.
Пізніше вона звільнила полицю в серванті, де стояв мій святковий посуд.
— Ми тут поставимо дитячі тарілки. Вам же ті сервізи все одно не потрібні щодня.
Я почала ловити себе на тому, що перед тим, як узяти щось на кухні, запитую Ірину, куди вона це переставила.
Одного ранку захотіла посмажити собі яйце. Відкрила шафку, де завжди стояла сковорідка, але там були пластикові контейнери.
— Іринко, де моя сковорідка?
— У нижній шухляді. Я ж вам казала.
— Не пам’ятаю.
— Ну, мамо, я не можу щодня пояснювати одне й те саме.
Слова були звичайні. Але тон — такий, ніби я заважала їй у власному домі.
Увечері я обережно сказала про це Романові.
Він зітхнув.
— Мамо, Іра цілий день на роботі, потім діти, уроки, вечеря. Вона втомлюється.
— Я ж не сварюся. Просто хочу знати, де мої речі.
— То запитай нормально.
Я подивилася на нього.
— А я як запитала?
Роман потер обличчя долонями.
— Ну от. Знову починається.
І пішов у кімнату.
Найважче було не через переставлені меблі.
Мені стало незручно жити так, як я звикла.
Я прокидалася о шостій. Ірина просила не гриміти посудом, бо діти ще спали.
Я любила слухати радіо, поки готувала сніданок. Роман казав, що воно заважає йому збиратися на роботу.
У неділю до мене іноді заходила сусідка Марія. Ми пили чай, обговорювали город, згадували молодість.
Одного разу Ірина сказала:
— Мамо, попереджайте, будь ласка, коли кличете гостей. Ми теж тут живемо.
Я навіть розгубилася.
— Та Марія не гостя. Вона сорок років через дорогу живе.
— Я розумію. Але в нас має бути хоч якийсь особистий простір.
Після того Марія стала заходити рідше.
— Не хочу вам заважати, — казала.
Я запевняла, що вона нікому не заважає.
Але сама вже не була в цьому впевнена.
За зиму Роман із дружиною жодного разу не заговорили про пошуки квартири.
Натомість почали робити ремонт.
Спершу поміняли змішувач у ванній. Потім пофарбували коридор. Я не заперечувала — усе це давно потребувало оновлення.
Та одного вечора Ірина принесла каталог кухонь.
— Ми з Романом подумали, що тут можна зробити зовсім інше планування.
Вона показала, де хоче поставити холодильник, які шафки замовити й яку стіну пофарбувати.
— Гарно, — сказала я. — Але навіщо вам стільки витрачати, якщо ви збираєте на квартиру?
Ірина закрила каталог.
— Романе, я ж казала, що твоя мама буде проти.
— Я не проти. Просто питаю.
Син відклав телефон.
— Мамо, ми хочемо зробити нормально. Для всіх.
— А як же ваше житло?
— Зараз не найкращий час купувати.
— То ви вже передумали?
— Ми ще нічого не вирішили.
Я хотіла запитати більше, але побачила, як Ірина підтиснула губи.
І промовчала.
У березні до мене приїхала Леся.
Вона одразу помітила, що я схудла.
— Мамо, ти нормально їси?
— Та їм, доню.
— А чого така змучена?
Я відмахнулася.
Леся пройшлася хатою, заглянула в кімнату, де колись спала, побачила складені під стіною коробки.
— А це що?
— Романові речі.
— А де твої?
— Частину перенесли нагору.
Вона подивилася на мене.
— Мамо, а ти де тепер спиш?
— У маленькій кімнаті біля кухні.
— А в своїй спальні?
— Там Роман з Іриною. Їм із дітьми так зручніше.
Леся мовчки зайшла до моєї нової кімнати.
Там стояли вузьке ліжко, тумбочка й невелика шафа.
— Ти віддала їм свою спальню?
— Вона більша.
— А ти сама цього хотіла?
Я не відповіла.
Донька сіла на край ліжка.
— Мамо, вони ж мали пожити до літа. Ти розумієш, що вже пів року минуло?
— Розумію.
— І що вони кажуть?
— Ще не знайшли квартири.
Леся зітхнула.
— Я поговорю з Романом.
— Не треба. Посваритеся.
— А ти тому й мовчиш, що боїшся сварки?
Я розсердилася.
— Лесю, не починай. Це мій син. Я сама розберуся.
Вона підвелася.
— Добре. Але якщо тобі буде важко, подзвони.
Коли донька поїхала, я ще довго думала про нашу розмову.
Мене найбільше зачепило не те, що вона критикувала брата.
А те, що я не змогла відповісти на просте запитання: чи хотіла я сама переїжджати в маленьку кімнату?
У квітні Роман уперше заговорив про продаж хати.
Ми садили картоплю. Він копав рядки, я розкладала бульби.
— Мамо, а ти ніколи не думала перебратися ближче до міста?
— Нащо мені?
— Тут самій важко. Город, опалення, усе треба доглядати.
— То я ж не сама. Ви тут.
Він замовк.
Потім сказав:
— Ми з Ірою дивилися будинки. Є непогані варіанти під Коломиєю.
— То купуйте, як назбирали.
— Не все так просто.
Я випросталася.
— А що складного?
Роман сперся на лопату.
— Твоя хата велика. Для тебе одної забагато. Якби її продати, можна було б узяти щось менше для тебе, а решту використати як перший внесок на наше житло.
Я дивилася на сина й не могла збагнути, чи він справді говорить серйозно.
— А чого ти вирішив, що я хочу продавати?
— Я просто пропоную варіант.
— Мені тут добре.
— Зараз добре. А через п’ять років?
— Через п’ять років і поговоримо.
Він кинув лопату на землю.
— З тобою неможливо нічого обговорити.
— Романе, я тобі допомогла, коли було потрібно. Але хату продавати не збираюся.
— Я зрозумів.
До вечора ми майже не розмовляли.
Пізніше я почула, як він переказував Ірині нашу розмову.
— Вона навіть слухати не хоче.
Невістка відповіла:
— Ну то нехай потім не каже, що ми нічого не пропонували.
Я зачинила двері своєї кімнати.
Уперше за довгий час мені захотілося, щоб у хаті не було нікого.
За два тижні Роман сказав, що хоче запросити знайомих.
— Вони підшуковують будинок у нашому районі, — пояснив. — Просто хочуть подивитися, як у нас зроблене опалення й утеплення.
Я не побачила в цьому нічого дивного.
Микола свого часу сам проводив опалення, а кілька років тому ми замінили котел. До нас і раніше заходили сусіди подивитися, як усе працює.
— Нехай приходять, — сказала я.
Гості з’явилися в суботу після обіду.
Чоловік років сорока п’яти, його дружина й Романів знайомий, якого я бачила вперше.
Вони оглядали кімнати, питали про площу, дах, документи на землю.
Мені це вже видалося дивним.
Але я подумала, що люди просто цікавляться будівництвом.
Поки Ірина наливала чай, чоловік запитав, чи є під будинком підвал.
— Є, — відповіла я. — Невеликий.
— А ділянка вся приватизована?
— Так.
Він кивнув і щось занотував у телефоні.
Потім запитав, чому я продаю хату.
І все стало зрозуміло.
Коли гості пішли, Роман довго пояснював, що нічого поганого не зробив.
— Мамо, я просто хотів дізнатися, скільки реально можна отримати за будинок.
— Ти привів покупців, не сказавши мені.
— Вони ще не покупці.
— А хто?
— Люди, які цікавляться нерухомістю.
— І ти сказав їм, що я погодилася продати?
Роман мовчав.
Ірина втрутилася:
— Ніхто ж не підписував ніяких паперів.
— А якби вони запропонували хорошу ціну?
— Тоді ми б обговорили, — сказала вона.
Я подивилася на невістку.
— Ірино, а ти хоч раз запитала, чого хочу я?
Вона розвела руками.
— Ми ж думаємо про всю сім’ю.
— Про яку саме сім’ю?
— Ну, про нашу.
— А я до неї входжу?
Ірина відвернулася.
Роман підвищив голос:
— Мамо, не треба перекручувати. Ми хотіли як краще.
— Для кого?
— Для дітей! Для нас усіх!
— А я де мала жити?
— Ми ж сказали: купили б тобі менший будинок.
— Де?
— Ще не вирішили.
— На кого оформлений?
— Мамо, ну до чого тут це?
— До того, що ви вже знайшли покупців на мою хату, але навіть не знаєте, куди мене переселити.
Роман потер чоло.
— Ти все одно колись залишиш цей будинок нам із Лесею.
Я відчула, як у грудях щось стислося.
— Колись, Романе. Але я ще жива.
Він опустив очі.
Ірина тихо сказала:
— Ніхто не говорить, що ви не жива.
— Тоді поводьтеся зі мною відповідно.
Я вийшла з кухні, залишивши їх удвох.
Того вечора вперше зачинила свою кімнату на ключ.
Наступного ранку я подзвонила Лесі.
Розповіла все — від переставлених меблів до вчорашніх гостей.
Донька вислухала й запитала:
— Мамо, ти хочеш, щоб вони з’їхали?
Я довго мовчала.
Потім відповіла:
— Хочу.
Це слово далося мені важче, ніж я думала.
Леся приїхала того ж дня.
Ми сіли на кухні, поки Роман із сім’єю були в місті.
— Тобі не треба виправдовуватися, — сказала вона. — Але з братом говорити мусиш ти. Це твій дім.
— Я знаю.
— І ще. Перевіримо документи. Де вони лежать?
Я показала папку в шафі.
Свідоцтво про право власності, витяг із реєстру, документи на землю — усе було на місці.
Леся порадила замовити актуальний витяг із Державного реєстру речових прав, щоб перевірити відомості про власність і можливі обтяження.
Ми зробили це через ЦНАП наступного тижня.
Будинок і земельна ділянка залишалися оформленими на мене. Жодних нових обтяжень у витязі не було.
Я трохи заспокоїлася.
Але справа вже була не тільки в документах.
Я боялася сказати власному синові, що він має піти з мого дому.
Увечері я попросила Романа й Ірину сісти за стіл.
Діти були в кімнаті, дивилися мультфільм.
— Я вирішила, що вам потрібно шукати інше житло, — сказала я.
Роман підняв голову.
— Що?
— Ви просили пожити тимчасово. Минуло понад пів року. Я хочу знову жити сама.
Ірина нервово засміялася.
— Тобто ви нас виганяєте?
— Я прошу вас переїхати.
— І куди нам із двома дітьми?
— У вас є робота й заощадження, які ви збирали на житло. Можете орендувати квартиру, поки шукаєте свою.
Роман мовчав.
Ірина подивилася на нього.
— Ти нічого не скажеш?
Він важко зітхнув.
— Мамо, це через тих людей?
— Не тільки.
Я розповіла, як почувалася останні місяці. Про свою спальню, речі, сусідку, кухню.
Роман кілька разів хотів перебити, але я попросила дослухати.
— Я не кажу, що ви нічого доброго тут не зробили. Ти полагодив котел. Ірина допомагала з вечерею. Я вдячна. Але я більше не хочу питати дозволу, щоб запросити Марію на чай.
Невістка відсунула стілець.
— Я не збираюся це слухати.
Вона вийшла.
Роман залишився.
— Ти могла сказати раніше, — промовив він.
Я подивилася на нього.
— Я говорила. Ти казав, що Ірина втомлюється.
Він опустив голову.
— Я думав, ти звикнеш.
— До чого?
Він не відповів.
Ми домовилися, що вони шукатимуть квартиру й переїдуть до кінця наступного місяця.
Роман не обіцяв, що все буде легко.
І я не вимагала, щоб він радів.
Наступні тижні були важкими.
Ірина майже не розмовляла зі мною. Діти помічали напруження, хоча ми намагалися не обговорювати переїзд при них.
Одного вечора Софійка зайшла до моєї кімнати.
— Бабусю, а ти нас більше не любиш?
Я відклала окуляри.
— Чого ти так думаєш?
— Мама сказала, що ми тут зайві.
Мені захотілося негайно піти до Ірини й запитати, навіщо вона говорить таке дитині.
Але Софійка стояла переді мною й чекала відповіді.
— Ти пам’ятаєш, як ви жили у квартирі в Коломиї?
— Пам’ятаю.
— І я приходила до вас у гості?
— Так.
— Я ж любила вас тоді?
— Любила.
— От і зараз люблю. Просто дорослі вирішили, що вам краще знову жити окремо.
Софійка сіла поруч.
— А ми будемо приїжджати?
— Якщо захочете.
— І на канікули?
— Домовимося з мамою й татом.
Вона трохи помовчала.
— А можна я заберу свою чашку з котиком?
— Звичайно.
— І ту книжку, що ти мені купила?
Я засміялася.
— Усі свої книжки забирай.
Софійка обійняла мене й побігла до брата.
Після того, як вона пішла, я довго сиділа на ліжку.
Мені було боляче від думки, що через рішення дорослих діти можуть відчути себе небажаними.
Але ще болючіше було усвідомлювати, що саме через страх засмутити онуків я ледь не погодилася на те, чого зовсім не хотіла.
Наприкінці місяця Роман знайшов трикімнатну квартиру в Коломиї.
Не нову. На четвертому поверсі будинку без ліфта. Зате неподалік школи й роботи.
— Дорожче, ніж ми планували, — сказав він, коли показував мені фотографії.
— Зате дітям буде зручно.
Він кивнув.
Потім несподівано запитав:
— Ти справді думала, що я продам хату без тебе?
Я подивилася на нього.
— Я думала, що ти вже почав домовлятися про її продаж, не спитавши мене.
— Я хотів показати, що є охочі купити. Думав, тоді ти серйозніше поставишся до пропозиції.
— А я вже сказала тобі, що не хочу продавати.
— Знаю.
Він потер долоні.
— Я вчинив погано.
Я нічого не відповіла.
— Мені здавалося, що це найпростіший вихід, — продовжив Роман. — Ми отримали б гроші на свій будинок, а ти жила б ближче до нас.
— Найпростіший для тебе.
Він кивнув.
— Так.
Ми ще трохи поговорили про переїзд.
Він не просив вибачення красивими словами й не обіцяв, що відтепер усе буде інакше.
Але наступного дня сам повернув у мою спальню меблі, які вони переставили.
І виніс зі стодоли старий дерев’яний стіл.
— Поставити назад? — запитав.
— Постав.
Ми разом пересунули його до вікна.
Одна ніжка справді хиталася.
Роман перевернув стіл, підкрутив кріплення й підклав тоненьку дерев’яну пластинку.
— Тепер стоятиме, — сказав.
Я провела рукою по стільниці.
— Тато твій теж його не раз ремонтував.
Роман усміхнувся.
— Пам’ятаю. Я малий був, а він мені шурупи тримати дозволяв.
Уперше за довгий час ми згадали Миколу без поспіху й без сварки.
Переїхали вони в останню суботу травня.
Ірина попрощалася стримано.
— Дякую, що прийняли нас тоді.
— Будь ласка.
Вона трохи постояла біля дверей.
— Я, мабуть, не завжди правильно поводилася.
— Ми всі могли дещо зробити інакше, — відповіла я.
На цьому розмова закінчилася.
Я не чекала, що невістка раптом обійме мене й попросить пробачення за кожне неприємне слово.
Вона залишалася собою, а я — собою.
І нам обом потрібен був час.
