Справжнє диво.
— Мамо, мамочко! — чотирирічний малюк з розгубленістю в очах забіг в батьківську спальню. — Мамо!
— Синку, що трапилося? — підскочила з ліжка Аріна і глянула на годинник. Ще навіть восьмої немає. — Ти чому не спиш?
Мама стривожено обмацувала сина, намагаючись зрозуміти причину такої поведінки. Але на перший погляд все було гаразд. Малюк не плакав, був одягнений і навіть вмитий.
— Антоне! — Арсен заглянув в кімнату і зніяковіло подивився на матір. — Вибач, не побачив. Я тільки відійшов на кухню, какао цьому диву зробити, а він рвонув до тебе.
Старший брат сів навпочіпки поруч з молодшим і суворо сказав:
— Хіба ж я не просив тебе дати мамі виспатися? У неї не так багато вихідних!
— Мамо! — відмахнувшись від похмурого хлопця, Антон схопив жінку за руку. — Це правда, що ви мене в капусті знайшли? Ви мене точно ні з ким не переплутали?
Позаду пролунав дивний звук. Малюк здивовано подивився на брата, який з усіх сил намагався не розсміятися.
— Ну, ви тут… той во… поспілкуйтеся, — видавив із себе хлопець. — Антона я заберу пізніше.
— Малюче, — м’яко звернулася до стривоженої дитини Аріна, — звідки такі думки?
— Я по телевізору зараз бачив! Там розповідали, що дітей знаходять у капусті, а деякі батьки проходять повз, і тому у них дітей немає.
— Ніякої капусти, — важко зітхнула жінка, подумки проклинаючи всі телепередачі, що пудрять дітям голови.
— Тебе нам подарував справжнісінький чарівник.
— Чарівник? — загорілися оченята у Антона.
— Так, найдобріший і могутній чарівник у світі. Коли Арсенчик підріс, — на ходу придумувала розповідь Аріна, — нам з твоїм татом дуже захотілося мати ще одного милого і ласкавого чомусика.
Жінка посміхнулася і погладила сина по шовковистому волоссячку. Зрозумівши, що про сон можна вже забути, вона підняла хлопчика на руки і тихенько вийшла зі спальні, не бажаючи будити чоловіка після відрядження.
— І що ж було далі? — нетерпляче запитав хлопчик, підстрибуючи на дивані.
— Далі ми довго і наполегливо шукали справжнього чарівника. Нам зустрілося, принаймні, четверо дядечок, але всі вони лише розводили руками. Говорили, що на таке диво вони, на жаль, не спроможні.
— Тоді які ж це чарівники? — справедливо обурився малюк. — Навіть таке просте диво зробити не можуть!
— Ну, не таке вже й просте, — посміхнулася Аріна, згадуючи низку закладів, до яких вони зверталися. — Я б сказала, що це дуже складне диво.
— А де живе той справжній чарівник? Як ви до нього потрапили? — продовжував засипати маму питаннями допитливий хлопчик.
— Де живе, я, на жаль, не знаю, ми прийшли до нього на роботу. Він допомагає людям у величезному білому будинку. А про нього нам розповів інший чарівник, якому не вистачило сил нам допомогти.
— Він почаклував і на світ з’явився я?
— Не відразу, — Аріна злегка засмутилася від кількох не найприємніших спогадів. — Потрібен був не один місяць, щоб його чари спрацювали. Але результат того вартий. У той день, коли я взяла на руки неспокійного малюка, туго замотаного в пелюшки, я була на сьомому небі від щастя!
— Круто! — Антон зістрибнув з дивана і помчав на кухню до брата, крикнувши на ходу: — Піду і йому розповім!
А Аріна стояла біля дверей, з посмішкою дивлячись на своїх хлопчиків. Ці двоє найдорожче, що у неї є. І їх поява на світ — справжнє диво…
Фото ілюстративне.
