Не знаю, кого хотіла Наталка бачити в ролі свого батька, але не такий вже й був у мене великий вибір.
Тридцять п’ять, нудна робота з восьмої до шостої, мізерний заробіток і бажання ще знайти те сімейне примарне щастя.
Знаєте. Я з самого малку не розуміла для чого батько в родині, бо мій приходив ввечері, сидів перед телевізором, їв, спав і йшов на роботу. Коли я приносила йому щоденник з оцінками, бо мама так сказала. то він казав: «Молодець» і далі втуплювався в екран.
Мама, певно, думала, що так відчитується про свою роботу: діти здорові, гарно вчаться, похвали мене, чоловіче. Але, видно, тато її теж не дуже хвалив, бо скоро вона перестала старатися робити наш дім затишним, а страви смачними. У неї зіпсувався настрій, вона була невдоволена всім – від цін до погоди і такою навіки залишилася.
І ось я виросла і мама мені сказала:
– Треба вийти заміж.
І я подумала про себе – для чого? Адже мені часто хотілося аби батько взагалі додому не приходив, так було спокійніше.
Але раз треба, то й треба і я вискочила за того, хто подобався. Може, тоді й любила я Павла, хто його знає, але не здивувалася, коли він перетворився на копію мого батька – йому було байдуже, що там я чи діти, тому я стала перетворюватися на свою матір.
Якось я навіть заговорила до доньки тією ж мовою і мало язика не прикусила! Невже я стаю нею? Я довго сиділа в кімнаті, не робила нічого, просто аналізувала – для чого все це, адже я знаю, що любов є, то чому чоловік не дає мені це відчути?
Знаєте, коли я зрозуміла, що кохання не порожні слова? Коли взяла на руки доньку і мене просто переповнили почуття, коли я бачила, як вона розквітає, коли я заходжу в кімнату. Ось це справжнє, воно існує, то чому я маю обходитися малим?
Мама була невдоволена, що я прийшла жити до неї.
– Розумнішою і хитрішою треба бути! Там змовчати. Там очі закрити!
– Для чого?, – питала я її.
– Щоб сім’я була.
– Я не хочу такої сім’ї.
– Ти сама не знаєш, що хочеш.
Це було правдою, я хотіла чогось прекрасного, чого в моєму сірому і убогому житті не було, це як приміряти на себе роль героїні якогось чудового фільму.
– Спустися на землю, – казала мати, як і всі навколо.
І я спустилася, оглянулася і зустрілася поглядом з колегою по роботі – Олексієм. Наші стосунки були дружніми, але чом би й не спробувати?
Перше знайомство не вдалося, але я не втрачала надії, що моя донька оцінить Олексія.
Він возив нас на екскурсії, казав, що вихідні треба проводити активно: «Ще встигнемо насидітися вдома».
Він цікавився Наталчиним життям, він питав про мій день, ми щось обговорювали і жартували, ми були разом і я відчула, що щастя ось воно – варто просто простягнути руку.
Проте, донька ніяк не хотіла приймати його присутність, вона так само поставилася з настороженістю, коли ми переїхали до Олексія.
Лід розтопило кошеня. Я не дозволяла тримати тварин в квартирі, вірніше, мама моя не дозволяла, а я цю заборону засвоїла вже на підсвідомому рівні.
Отож, коли донька принесла кошеня до квартири, то я була категорично проти.
– Хто його буде глядіти? хто за ним буде виносити? Тільки не кажи, що ти, бо не повірю.
– Я буду Наталі допомагати, – сказав Олексій і моя донька на очах змінилася. Я її такою радісною давно не бачила.
– Дякую!, – обійняла вона його.
І ось це спільне прибирання і годування кошеняти їх і зблизило. А я що можу сказати – краще вже мати в хаті кота і чоловіка, ніж ні того, ні іншого. А ви як гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
