— Поглянь мені в очі, Андрію! Це що, якийсь жарт? — голос Олени тремтів, хоча вона намагалася триматися. — Гроші, які ми відкладали роками на нашу мрію… Ти просто взяв і віддав їх Денису?
Андрій стояв біля вікна, не повертаючись. Його плечі були напружені, ніби він очікував на фізичний опір, а не на розмову.
— У нього були проблеми, Олено. Величезні проблеми. Борги, які могли коштувати йому всього. Він мій рідний брат, я не міг інакше.
— А я? Я твоя дружина! Ми мріяли про цю подорож, ми відмовляли собі в усьому! Я ходила в старому пальті, ми навіть на дієту сіли аби не купувати дорогих продуктів, щоб нарешті побачити море! А ти вирішив, що його безвідповідальність важливіша за наше спільне майбутнє?
— Нічого, — кинув він через плече, і ці слова обпекли її сильніше за будь-яку образу. — На дачі відпочинеш. Тиждень на природі, свіже повітря… Хіба це погано?
Олена сиділа на кухні, дивлячись на екран смартфона. Сповіщення від банківського додатка було безжальним. Сума, що зникла з рахунку, була величезною — це були всі їхні заощадження. Ті самі кошти, які мали перетворитися на квитки до сонячної Греції на три місяці, на затишний готель біля самої води та на безтурботні вечори в маленьких тавернах.
Її чоловік, Андрій, завжди був доброю людиною. Але ця доброта мала темний бік — вона завжди спрямовувалася на його молодшого брата Дениса. Денис був людиною-катастрофою. Він постійно змінював роботу, брав сумнівні кредити, намагався «провернути схеми», які закінчувалися повним фіаско. І щоразу Андрій біг на допомогу.
— Ти розумієш, що він ніколи їх не поверне? — тихо запитала Олена, коли чоловік нарешті наважився повернутися до кімнати.
— Він обіцяв. Цього разу все інакше, Олено. Йому погрожували судом. Ти б хотіла, щоб його виставили на вулицю?
— Я б хотіла, щоб він хоча б раз відповів за свої вчинки! Йому вже далеко за тридцять, а він поводиться як егоїстична дитина. А ти… ти його пособник у цьому самознищенні. Ти знову вибрав його, а не мене.
Андрій зітхнув, виглядаючи втомленим і навіть трохи роздратованим. — Олено, не роби з цього трагедії. Гроші — це просто папірці. Ми ще заробимо. А брат у мене один.
— Значить, мої мрії — це порожнеча? Моє терпіння — це щось належне?
Він не відповів. Просто пішов у спальню, залишивши її одну в холодній кухні. В ту ніч вона не змогла заснути. В голові крутилися спогади про те, як вони планували цю поїздку.
Вона вже купила нову сукню, сонцезахисний крем, навіть вивчила кілька фраз грецькою. Тепер усе це здавалося безглуздим мотлохом.
Наступного дня Олена зателефонувала своїй найкращій подрузі Марині. — Марин, я більше не можу. Він знову це зробив. Віддав усе Денису.
— Що?! Олено, ти жартуєш? Після того випадку з машиною?
— Так. І він навіть не спитав мене. Просто поставив перед фактом. Сказав: «Відпочинеш на дачі».
— На тій дачі, де навіть дах протікає і немає нормальних умов? — обурилася Марина. — Це вже занадто. Він просто витирає об тебе ноги.
Олена відчувала, як всередині неї щось остаточно зламалося. Це не було миттєве рішення, це була довга, болюча тріщина, яка нарешті розділила її життя на «до» та «після».
Протягом десяти років шлюбу вона завжди була «тією, що розуміє». Вона підтримувала Андрія, коли він змінював професію, вона терпіла візити його егоїстичної родини, вона закривала очі на дрібні борги брата.
Але зараз… зараз вона зрозуміла, що в цій системі координат для неї просто немає місця. Вона була зручним додатком, який завжди підстрахує, пробачить і зварить обід, поки головні герої — Андрій та Денис — грають у свої нескінченні ігри «рятівник та жертва».
Минуло кілька днів. Андрій поводився так, ніби нічого не сталося. Він обговорював якісь побутові дрібниці, купував продукти і навіть намагався жартувати. Його впевненість у тому, що дружина «перебіситься» і все повернеться на свої місця, була просто вражаючою.
— Я сьогодні затримаюся, — сказав він якось вранці, зав’язуючи краватку.
— Денис просив допомогти з переїздом, він знайшов дешевше житло.
Олена подивилася на нього і вперше відчула не злість, а дивну байдужість.
— Добре, Андрію. Допомагай.
Коли двері за ним зачинилися, вона почала діяти. Вона не влаштовувала сцен. Вона просто дістала свою велику валізу і почала збирати речі. Кожна сукня, кожна книга, кожен флакон парфумів нагадували їй про життя, яке вона так старанно будувала.
Вона зателефонувала мамі.
— Мамо, я приїду на кілька днів. Ні, нічого страшного не сталося. Просто мені треба побути вдома.
Її мама, мудра жінка, яка завжди відчувала стан доньки, лише зітхнула:
— Приїжджай, сонечко. Твоя кімната завжди чекає на тебе.
Коли Андрій повернувся ввечері, квартира зустріла його тишею. На кухонному столі лежали ключі та коротка записка: «Я на дачі. Як ти й радив. Тільки не на тій, де протікає дах, а на своїй власній дорозі. Не шукай мене поки що».
Олена поїхала до невеликого заміського будиночка, який дістався їй у спадок від бабусі. Там було тихо, пахло чебрецем і старою деревиною. Вона вимкнула телефон і вперше за довгий час дозволила собі просто бути собою.
Вона згадувала їхнє знайомство. Андрій тоді здавався таким надійним. Він був людиною слова. Але з роками ця надійність трансформувалася в гіперопіку над братом і повне ігнорування потреб дружини.
Через три дні вона все ж увімкнула телефон. Десятки пропущених дзвінків, сотні повідомлень. «Олено, де ти?», «Пробач, я був ідіотом», «Давай поговоримо», «Денис сказав, що поверне частину грошей наступного місяця».
Останнє повідомлення викликало в неї гірку посмішку. «Наступного місяця». Вона чула це вже сотні разів.
Вона передзвонила Андрію.
— Ти повернулася? — його голос звучав схвильовано і водночас так, ніби він уже готовий був отримати прощення.
— Ні, Андрію. Я не повернулася.
— Але чому? Я ж сказав, що Денис…
— Справа не в Денисі, — перебила вона його. — Справа в тобі. В тому, що ти зробив мене невидимою у нашому власному шлюбі. Ти віддав не просто гроші, ти віддав мою повагу до тебе.
— Це лише один випадок!
— Ні, це вершина айсберга. Ти пам’ятаєш, як минулого року я захворіла, а ти поїхав витягати його з поліції, бо він встряг у якусь пригоду? Ти пам’ятаєш, як ми скасували ремонт, бо йому треба було «терміново» вкласти кошти в бізнес, який прогорів через тиждень?
Андрій мовчав.
— Я хочу розлучення, Андрію.
Ці слова прозвучали в тиші кімнати як вирок.
— Ти серйозно? Через гроші? Ти така дріб’язкова? — в його голосі з’явилася та сама егоїстична нотка, яку вона так часто бачила у Дениса.
— Якби це було тільки через гроші, я б просто плакала. Але я йду, бо хочу знову дихати. Хочу знати, що мої плани мають значення. Хочу бути з людиною, яка вибирає мене, а не свої комплекси провини перед братом.
Минуло кілька місяців. Процес розлучення був непростим. Андрій намагався маніпулювати, тиснути на жалість, залучати родичів. Його мати телефонувала Олені і звинувачувала її в тому, що вона «руйнує сім’ю через папірці». Але Олена трималася.
Вона знайшла нову роботу з вищою зарплатою. Вона нарешті купила собі те пальто, про яке мріяла. І найголовніше — вона поїхала до моря. Сама.
Стоячи на березі, відчуваючи солоний вітер на своєму обличчі, вона зрозуміла, що цей відпустка була їй потрібна не для відпочинку, а для того, щоб відчути власну силу.
Андрій залишився з Денисом. Кажуть, брат знову потрапив у якусь історію, і Андрій знову його рятує, працюючи на двох роботах. Він став виснаженим, похмурим і самотнім. Його егоїстичне бажання бути «героєм» для брата зрештою залишило його без єдиної людини, яка справді його цінувала.
Олена сиділа в маленькому кафе біля води, писала листа Марині і раптом замислилася. Вона згадала всі ті роки, коли була «зручною». Вона згадала той момент, коли вирішила все змінити.
Головна картинка ілюстративна.
