— Оксана, ти мусиш зрозуміти, що ми твоя сім’я, і ти не можеш просто так відвертатися від нас! — голос матері в телефонній трубці тремтів від напруги, ніби вона стримувала сльози, але я чула в ньому нотки докору, які завжди з’являлися, коли йшлося про мого брата.

— Мамо, я вже все пояснила. Я не збираюся купувати Роману квартиру в місті. У мене свої діти, свої витрати. Чому я маю платити за його вибір? — відповіла я, намагаючись тримати голос рівно, хоч серце калатало.

— Бо ти успішна, маєш хорошу роботу, а він ледь кінці з кінцями зводить! Він же твій брат! Якщо ти не допоможеш, то хто? Ми з батьком вже старі, не можемо вічно тягнути все на собі. А ти там у своєму великому місті живеш, як королева, і навіть не думаєш про нас!

Батько втрутився, його голос був грубим і наполегливим:

— Дочка, або ти даєш йому гроші на переїзд, або відмовися від своєї частини будинку. Нам потрібно розширюватися, бо в цій тісноті всім тільки гірше. Роман з сім’єю не може так жити далі. Ти ж не хочеш, щоб нам було тісно?

— Тату, це несправедливо! Я працювала роками, щоб мати те, що маю. А Роман? Чому він не шукає кращу роботу? Чому не намагається сам? Я не відмовлюся від спадщини просто так, бо це буде для моїх дівчаток. Якщо він хоче допомоги, нехай попросить нормально!

— Ти завжди була егоїсткою, Оксана, — зітхнула мати. — Місто тебе зіпсувало. Ми думали, ти зрозумієш.

Я кинула слухавку, серце стиснулося від образи. Як вони могли? Це був той момент, коли я зрозуміла: зрада приходить не тільки від чоловіків, а й від тих, кого вважала найріднішими. Але давайте я розповім усе з початку, щоб ви зрозуміли, як я опинилася в цій ситуації.

Моє життя з Віктором почалося як казка з романтичного фільму. Ми познайомилися в маленькому містечку, де виросли, — він був амбітним хлопцем з великими мріями, а я — дівчиною, яка вірила в любов і спільне майбутнє.

Ми одружилися молодими, повні ентузіазму. Разом планували переїзд до великого міста, де можливості були ширшими, а життя — яскравішим. Віктор працював на місцевій фабриці, я — в офісі, і ми відкладали кожну копійку на мрію про власний дім.

— Оксана, уяви: наша квартира в центрі, з видом на парк, — казав він увечері, обіймаючи мене. — Ми будемо щасливі, без усіх цих обмежень маленького містечка.

— Так, любий, — відповідала я, посміхаючись. — Головне, щоб ми були разом. Я готова працювати скільки завгодно, аби тільки досягти цього.

Народження першої доньки, Мар’янки, додало нам радості, але й відповідальності. Вона була такою милою, з великими очима, що дивилися на світ з цікавістю.

Потім з’явилася менша, Софійка, і наше життя заповнилося дитячими сміхами, але й втомою. Я доглядала за ними, поєднуючи з роботою, а Віктор старався забезпечувати сім’ю.

Але час минав, і я помічала зміни. Мої форми стали м’якшими після появи дітей, обличчя — втомленішим від недосипів. Він же залишався таким самим привабливим, і я пишалася ним.

— Ти найкраща мама в світі, — шепотів він, цілуючи мене в скроню. — Я пишаюся тобою.

Але одного дня все змінилося. Я дізналася, що у Віктора з’явилася інша жінка — молода колега з роботи, без дітей і турбот. Вона була вільною, як птах, і пропонувала йому легкість, якої в нашому житті бракувало. Розлучення було болісним процесом, повним сліз і розмов до глибокої ночі.

— Чому, Вікторе? — запитувала я, намагаючись стримати емоції. — Ми ж були щасливі. Діти, наш дім.

— Оксана, я не планував цього. Просто все стало рутиною. Вона дає мені свіжість, розумієш? Але я не покину вас, обіцяю допомагати.

Він залишив нам квартиру, яку ми купили разом, і пішов. Місяці минали, як у тумані. Я намагалася знайти когось нового, ходила на побачення, але кожного разу згадувала зраду і відступала.

— Мамо, а тато повернеться? — запитувала Мар’янка, дивлячись на мене великими очима.

— Ні, сонечко, але ми впораємося самі. Ми сильні, — відповідала я, обіймаючи її.

Самотність не лякала мене. У мене були доньки, робота і дім. Я вирішила спрямувати енергію на кар’єру. Почала вчитися новому, відвідувала курси онлайн.

— Оксана, ти така наполеглива, — казала колега Ірина під час обідньої перерви. — Як ти все встигаєш з двома дітьми?

— Просто ставлю цілі. Хочу, щоб дівчатка мали все найкраще. А для цього потрібно рости професійно.

Моє старання помітили. Мене підвищили до старшого спеціаліста, зарплата зросла на 30%. Я почала ходити в спортзал, щоб підтримувати форму, і в салон, щоб почуватися впевненіше.

— Дивіться, яка красуня! — вигукувала Софійка, коли я поверталася з перукарні. — Мамо, ти як принцеса!

— Дякую, мила. Це для нас усіх, щоб ми були щасливі.

Аліменти від Віктора надходили нестабільно — іноді 5000, іноді менше.

— У мене нові витрати, Оксана, — виправдовувався він по телефону. — Оренда, подарунки. Ти ж розумієш.

Я розуміла: його нова дружина любила розкіш — поїздки за кордон, модний одяг. Він рідко бачився з доньками, бо нова жінка не любила, коли він витрачав час на “минуле”.

— Тату, чому ти не приходиш? — запитувала Мар’янка, коли він скасовував зустріч.

— Вибач, доню, зайнятий. Наступного разу, обіцяю.

Батьки жили в тому ж маленькому містечку. Спочатку я просила їх допомогти з онуками — привозила дівчаток на вихідні.

— Бабусю, розкажи казку! — просила Софійка, сідаючи на коліна матері.

— Звичайно, золотко. Жили-були…

Але незабаром стало ясно: в їхньому будинку тісно. Мій брат Роман одружився, у нього народилося двоє хлопчиків, і всі жили разом у старому домі.

— Мамо, там так шумно, і місця мало, — скаржилася Мар’янка після поїздки. — Ми не хочемо більше.

Я намагалася переконати їх, але після кількох візитів зрозуміла: постійні непорозуміння через іграшки та простір робили перебування нестерпним. Я припинила поїздки.

Роман працював на місцевому заводі за мінімальну зарплату, ледь утримував сім’ю. Його дружина не працювала, вважаючи, що це чоловіча справа.

— Оксана, ти завжди була щасливчиком, — казав Роман, коли ми випадково говорили. — Тобі все дається легко.

— Ні, брате, я працюю для цього. Чому ти не шукаєш кращу роботу в місті?

— Легко тобі говорити. У мене сім’я, діти. Не можу ризикувати.

Він заздрив моєму життю в місті, але нічого не робив. Кожного разу, коли я приїжджала, привозила племінникам подарунки — цукерки, іграшки.

— Дякую, тітко! — кричали хлопчики, хапаючи пакунки.

— Це дрібниці, — відповідала я, посміхаючись.

Але Роман бурчав:

— Подарунками не нагодуєш. Щось корисніше могла б привезти.

Такі слова були несправедливими. Поступово я рідше відвідувала батьків. Вони любили онуків, але не могли вигнати Романа — жаліли його.

— Дочка, нам нічого не потрібно, — казав батько, коли я пропонувала продукти. — Ми впораємося.

Я почала відкладати гроші для дівчаток — на освіту чи майбутнє житло. Відкрила рахунки, куди щомісяця клала 3000-4000.

Одного дня подзвонив старий знайомий з університету, Петро.

— Оксана, давай зустрінемося. Є пропозиція, — сказав він.

Я нервувала, але пішла.

— Пам’ятаю тебе як найкращу студентку, — почав Петро за кавою. — У нашій компанії потрібен керівник фінансового відділу. Зарплата вдвічі більша, ніж у тебе зараз. Згодна?

— Звичайно! — вигукнула я. — Це мрія!

Ми обговорили деталі до вечора.

— Ти впораєшся, Оксана. Ти завжди була лідером, — заохочував він.

На старій роботі намагалися утримати.

— Оксана, подумай, тут стабільно, — казав шеф. — А там ризики.

— Дякую, але я готова до нового.

Доньки раділи моїй радості.

— Мамо, ти тепер бос? — сміялася Софійка.

— Щось на кшталт того, сонечко.

Я подзвонила батькам, щоб поділитися.

— Тату, мамо, у мене нова робота! Зарплата більша, перспективи!

— Вітаємо, — сухо сказала мати.

— Щось не так? — запитала я.

— Нам нічого, але Роман ледь виживає. Допомогла б йому.

— Як? Племінникам купити щось — залюбки. Але що ще?

— Грошима а не подарунками. Ти їх маєш багато, ми сім’я. Допомагай.

Розмова згасла. Через дні прийшов Роман.

— Оксана, знайди мені квартиру в місті, — сказав він прямо.

— Це коштує мільйони! У мене немає таких грошей.

— Ти можеш узяти кредит, тобі погодять. У мене діти, немає де жити.

— Чому не сам?

— З чого? Це тобі щастить, а ти все собі і собі. Я твій брат у мене діти. Ти повинна допомогти.

Я вигнала його. Ввечері батьки подзвонили з вимогами.

— Або купи йому житло, або відмовися від частини будинку, — казали вони.

Я відмовила. Додам, що після того дзвінка я довго сиділа на кухні, дивлячись у вікно. Думала про дитинство, коли ми з Романом гралися разом, ділилися секретами.

Як він міг перетворитися на такого? Батьки завжди його захищали, бо він молодший. Але тепер це зачіпало моїх дітей. Я вирішила: якщо вони не поважають мою працю, то й я не зобов’язана поступатися.

Може, колись вони зрозуміють, але зараз я зосереджуся на своєму житті. Дівчатка заслуговують на краще, і я дам їм це. А брат, хай сам своє життя розбирає.

Головна картинка ілюстративна.