Наталя перевірила робочу пошту, паралельно гортаючи стрічку в Інстаграмі. Вечір п’ятниці обіцяв бути насиченим: спочатку йога, потім зустріч із дівчатами в новому барі на Подолі. Вона щойно закінчила складний звіт для рекламної агенції, де працювала арт-директоркою, і тепер відчувала приємне спустошення, яке зазвичай заповнювала планами на вихідні.
Екран смартфона спалахнув. Повідомлення у Viber від контакту «Мама». Наталя зітхнула. На екрані з’явилося зображення сяючої чашки кави в оточенні анімованих троянд і напис: «Доброго ранку в сонячний день!». Це було вже третє повідомлення за сьогодні. Вранці був «ангел-охоронець», в обід — відео з порадами, як виводити плями з шовку за допомогою соди. Але улюблене у мами – це розішли молитву тим, про кого ввесь час думаєш і тоді щастя прийде в твій дім. Бррр
Вона швидко набрала відповідь, відчуваючи, як підступає роздратування, накопичене за тиждень дедлайнів.
— Мамо, я ж просила. У мене робота, зустрічі. Ці картинки займають пам’ять, телефон гальмує. Давай так: якщо щось термінове — дзвони. Якщо новин немає — не треба нічого надсилати. Я не маю часу на ці розсилки.
Відповідь прийшла не одразу. Хвилин за десять телефон коротко вібрував.
— Добре, доню. Вибач. Просто хотіла поділитися.
Наталя не відповіла. Вона поклала телефон у сумочку і вийшла з офісу. Вечір з подругами пройшов чудово. Вони обговорювали нові знайомства, плани на відпустку та складних замовників. Світлана Павлівна, мама Наталі, яка жила в невеликому містечку за двісті кілометрів, більше не писала.
Минуло кілька днів. Робочий тиждень закрутив Наталю в звичному ритмі: зйомки, правки, вечірні побачення з чоловіком, який їй дуже подобався, але все ще здавався занадто закритим. Вона звикла, що телефон постійно «дзижчав» від маминих листівок, і перші два дні тиші здалися їй справжнім полегшенням. Нарешті нічого зайвого.
У середу ввечері Наталя готувала вечерю і раптом помітила, що останнє повідомлення в чаті з мамою так і залишилося тим коротким «Вибач». Вона зайшла в профіль. Статус показував, що Світлана Павлівна була в мережі три дні тому. Це було дивно. Мама зазвичай перевіряла месенджери щогодини, боячись пропустити хоч якесь слово від доньки.
Наталя натиснула кнопку виклику. Гудки йшли, але ніхто не відповідав. Вона спробувала ще раз через годину — результат той самий.
— Напевно, образилася, — подумала Наталя, миючи посуд. — Нічого, перегорить. Вона завжди була надто вразливою.
Проте всередині оселилося якесь незручне відчуття, схоже на легкий протяг у порожній кімнаті. Вона згадала, як мама раділа тому вживаному айфону, який Наталя віддала їй минулого року. Як вона довго вчилася створювати групи, як підписувалася на всі підряд канали з рецептами та привітаннями. Для Світлани Павлівни це був вихід у світ, можливість бути частиною життя доньки, не нав’язуючись із розмовами.
Вранці в четвер Наталя знову набрала номер. «Абонент поза зоною досяжності». Тепер тривога стала реальною, відчутною фізично. Вона подзвонила сусідці, Людмилі Іванівні.
— Людо, добрий день. Ви мою маму не бачили? Телефон не відповідає вже добу.
— Ой, Наталочко, — голос сусідки був стурбованим. — Я вчора заходила до неї, хотіла олії позичити, то двері були зачинені. І світло ввечері не світилося. Я думала, може вона до тебе поїхала?
— Ні, до мене вона не збиралася…
Наталя скасувала всі зустрічі. Вона поїхала в рідне місто на власному авто. Дорога здавалася нескінченною. Осінній туман прилипав до скла, а в голові крутилися останні слова, які вона написала мамі. «Не пиши нічого».
Вона приїхала до будинку в сутінках. Хвіртка була прочинена, що зовсім не було схоже на обережну Світлану Павлівну. Двері в будинок виявилися замкненими зсередини. Наталя побігла в сарай і взяла серп аби підважити клямку через шпаринку. Нарешті їй це вдалося і двері відкрилися.
— Мамо! — крикнула Наталя, забігаючи в коридор.
В хаті було холодно і пахло ліками. Мама лежала на ліжку в спальні, вкрита двома ковдрами. Вона була бліда, очі заплющені. На тумбочці стояв склянка з водою і кілька блістерів від таблеток для тиску.
— Мамо, ти що? Мам! — Наталя кинулася до неї, торкаючись чола. Воно було гарячим.
Світлана Павлівна повільно відкрила очі. Вона довго вдивлялася в обличчя доньки, ніби не впізнаючи її.
— Наталочка… Ти приїхала? Щось сталося? — її голос був ледь чутним шепотом.
— Це в тебе щось сталося! Чому ти не дзвонила? Чому телефон вимкнений?
— Так він розрядився… А зарядка під стіл впала, я не могла нагнутися, спину прихопило. І голова так крутилася, що я просто лягла. Думала, полежу трохи і встану. Ти ж просила не турбувати, якщо немає новин… А які в мене новини? Лежу ось.
— Ти могла померти тут сама! — Наталя почала шукати зарядку, її руки тремтіли.
— Я не хотіла відволікати. Ти казала, що в тебе звіт, що ти працюєш. Я все чекала, коли ти сама напишеш. Думала, якщо не пишеш, значить, усе добре.
Їй стало соромно так, як не було ніколи в житті. Весь її «важливий» світ із дедлайнами, кавою на виніс та іронічними сторіз здався раптом картонним і несправжнім.
Вона залишилася в мами на три дні. Готувала бульйон, викликала лікаря, перемила вікна. Вони майже не говорили про те повідомлення, але в повітрі висіла нова, тиха згода.
Коли прийшов час повертатися в Київ, Наталя стояла на порозі. Світлана Павлівна тримала її за руки.
— Ти їдь, доню. Працюй. Шукай свого чоловіка, будуй життя. Я тепер знаю, як телефон заряджати, все буде добре.
Наталя обійняла її міцно.
— Мам.
— Що, золота моя?
— Пиши мені. Кожен день. Хоч котиків, хоч квіти, хоч рецепти.
— Та ти ж казала, що висне…
— Нехай висне. Купимо новий, з більшою пам’яттю. Я хочу знати, що ти прокинулася. Це і є найголовніша новина.
Наталя сіла в машину. Коли вона вже була на трасі, телефон коротко піскнув. Вона пригальмувала на узбіччі й відкрила повідомлення.
Це була картинка з маленьким ведмедиком, який тримає серце. Напис зверху: «Щасливої дороги, моя рідна». Наталя посміхнулася, відчуваючи, як очі наповнюються сльозами. Вона написала: «Мамо, дякую. Ведмедик чудовий. Я вже в дорозі, скоро буду вдома. Обов’язково напиши мені ввечері, як ти там».
Вона поклала смартфон на сусіднє сидіння. Тепер цей звук більше не здавався їй джерелом роздратування. Це був звук життя, що триває десь там, у маленькому будинку з замкненою хвірткою.
