– Мамо, як будете так мені на мозок капати, то поїдете назад до курей.

Де гарній дівчині знайти хлопця для створення сім’ї? Люди добрі, моя онука має двадцять сім років, сидить в хаті і не має ніякого кавалера. А дівчина вона гарна. Та у мене в її роки було три кавалери: один на навчанню, другий в селі, ще один з сусіднього села приїздив під гуртожиток.

Та я мала з кого вибрати і то я не була така гарна, як моя Наталка. А чи мала я такі сукні, як вона? Та де, випрошувала в подруг, в сестри аби мати в чомусь новому вийти. Та то було одне плаття на літо, а інше на зиму і все. Далі лиш спідниці і кофтини. Але кавалерів було море, та в автобусі моргали, на танець запрошували. На вулиці знайомилися. А тут один телефон має і більше ніякого світу не бачить.

Я її просила аби мати її в селі лишала на літо, але ж то Віра моя така, що вона де дитину лишить, каже, що її пильнувати треба, а я лиш за городом слідкую чи що не заросло.

– Віро, та хай дитина з сільськими ходить, та то юність.

– Ні, мамо, то не ваші часи. Тепер в хлопців лиш одне на думці.

– Що ти розказуєш? Твоя Наталя має голову на плечах.

– Ні, я сказала.

А тепер от має, дитина вчилася, книжки читала, а тепер що? На роботі у неї весь жіночий колектив, на вулиці рідко буває, бо то зошити перевіряє, то щось готує на урок, в автобусі нема часу навкруги роззирнутися. І буде моя онучка сама. А все через доньку.

Забрали вони мене до себе, бо вже вік мій такий, а далі Віра й каже:

– Мамо, як будете так мені на мозок капати, то поїдете назад до курей.

– Та мої кури більше мають розуму, ніж дехто. Дитині моїй любій світ зав’язала, а всі твої вже онуків бавлять, а ти сиди та серіал дивися.

Я так за своїми курями сумую, а за хатою, як там сусідка за ними дивиться. Наче лише на зиму їхала, але от вже й весна. А донька все не хоче в село їхати, бо холодно їй, бачте.

– Мамо, чого вам тут не вистачає? Ми всі коло вас, добре їсте та спите.

– Тут нема нічого мені цікавого, – кажу їй, – нема чим серце звеселити.

Та правду кажу, асфальт і машини, от і все, що є в тому місті і вивіски з рекламою. Скільки мені років, а нема де зустріти однолітків, потанцювати, поговорити. Невже люди розучилися спілкуватися?

Єдина радість, то ходити по гіпермаркету та щось купувати. Що то таке?

І от я так собі ходжу по тому величезному магазину і думаю: в нас не було колись нічого, але були навколо люди, а тепер є все, а люди наче один одного не помічають.

Та й на тих хлопців дивлюся: то бородате, то босе, то в підштанках.

Ну з кого то є вибрати такого до життя? Я думаю, що онучка вже момент упустила і вже так далі її життя й складеться. А ви як своїм онукам наречених шукали і в яких місцях, підкажіть бабі, бо геть вже світ крутиться з того всього.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page