Мені вже повних сімдесят років, а спокою не маю – мій син, мій єдиний хлопчик, якого я виростила сама після того, як чоловік раптово покинув нас і зник з горизонту, не має щастя.

Я так старалася для нього протягом усього життя, віддавала кожну вільну хвилину, працювала до сьомого поту, купувала найкращий одяг, готувала найсмачнішу їжу. Мені щиро здавалося, що я все роблю правильно, що життя нарешті увійшло в спокійне і надійне русло, коли він виріс, здобув гарну освіту і почав самостійно заробляти серйозні гроші. Я бачила в ньому своє майбутнє і свою опору на старість, і ніяк не могла подумати, що все так обернеться і тепер мені лишається лиш виглядати його у вікно.

А почалося все так буденно, я була заклопотана тим, щоб нарешті його оженити, бо вже поза сорок, а він сам як палець. Що не приведу дівчину на чай, то він все носом верне: «Мамо, я сам собі жінку виберу».

– Коли, сину, ти вибереш? Я вже втомилася чекати, а Наталочка дівчина з хорошої родини, гарну освіту має і роботу. Батьки їй вже купили квартиру, а ти зі мною живеш.

– Бо ти мене через кожну дрібницю турбуєш, мамо, мені простіше в тебе переночувати, ніж їхати через все місто, бо тебе закололо в боці.

Я чекала його зі смачною вечерею і фотографією Надійки, їй сорок, є дорослий син і вона не проти мати ще одну дитину. Гарна з себе, привітна і до мене дуже шанобливо говорила.

Але син зайшов до моєї кімнати з таким важким виразом обличчя, від якого мені одразу зробилося не по собі. Досі стоїть перед очима його погляд – колючий, холодний, зовсім не такий теплий, яким я звикла бачити його з самого дитинства. Він зупинився посеред кімнати, важко дихаючи, ніби перед цим біг кілька кілометрів, і довго дивився на мене мовчки, не зводячи очей. Від цієї тиші по шкірі бігали мурахи, і я заніміла біля свого стільця, відчуваючи, як у грудях стискається все від лихого передчуття.

– Мамо, за що ти так зі мною вчинила? – запитав він нарешті дуже тихо, але в цьому простому запитанні було стільки болю, гіркоти і докору, що я ледь не впустила на підлогу чашку з гарячим чаєм, яку тримала в руках.

– Ти про що, дитино? – розгублено запитала я.

– Мамо, я все знаю про Олю, – прошепотів він, стискаючи руки в кулаки так міцно, що шкіра на пальцях геть побіліла, а жили на руках напружилися.

Я зовсім розгубилася від цих слів. Яка ще Оля? У нашому містечку стільки людей, знайомих, сусідів, і що я могла зробити комусь такого, про що він тепер говорить із таким роздратуванням?

– Ти знаєш, де я її зустрів? – його губи тремтіли, а голос зривався на хрипкий шепіт.

Я остаточно зблідла, бо абсолютно не розуміла, до чого він веде і куди хилить. Коли це все було, та і яка це була Оля, скільки у нього взагалі тих знайомих дівчат могло змінюватися за всі роки його студентства та дорослого життя?

А потім він почав розповідати, згадуючи такі деталі далекого минулого, про які я вже давно намагалася забути, вважаючи їх дрібницею, що не варта жодної уваги. Виявляється, колись давно, ще в ті роки, коли він тільки починав своє доросле життя і навчався, до нашого дому приходила молода дівчина. Вона намагалася поговорити зі мною на порозі, просила про зустріч, пояснювала зі сльозами на очах, що у неї буде дитина, що їй потрібна хоч якась елементарна підтримка та порада. А я тоді страшенно розсердилася, бо бачила для сина зовсім інше майбутнє. Та й з її вигляду було зрозуміло, що їй потрібні гроші і ще не знати чия то дитина.

Мені здавалося тоді, що я роблю добру справу, що я захищаю свого єдиного сина від наклепу, від непотрібних ранніх клопотів, від дівчини, яка нічого не має за душою. Я була переконана, що мій хлопчик заслуговує на найкращу долю, на заможну родину з гарними зв’язками, а не на таку бідосю, яка прийшла чіплятися за його кишені. Я щиро вірила, що дію правильно, оберігаючи його плани на велике кар’єрне майбутнє.

Але час ішов дуже швидко, роки минали, а син чомусь довго не одружувався, хоча я все чекала і сподівалася. Я постійно підшукувала йому вигідні партії, мріяла про гарне весілля, про заможну невістку, яка б увійшла в наш дім і привела мені на світ онуків. Та він чомусь усе відкладав особисте життя, жив тільки своєю роботою, був якимось відстороненим, замкнутим і нікого не підпускав надто близько до свого серця. Я постійно тішила себе думкою, що він просто ще не зустрів свою єдину і справжню долю, що все ще попереду і він обов’язково зробить так, як я його вчила.

І от тепер уся ця правда вилізла назовні. Син каже, що зовсім нещодавно випадково зустрів ту саму Олю на вулиці, а поряд із нею був хлопчик – мій рідний онук, про існування якого я навіть не здогадувалася всі ці довгі роки. Виявилося, що дитина росла в неймовірній скруті, бо Оля самотужки тягнула все на собі, працюючи на кількох роботах без жодної копійки допомоги від нас. А тепер сталася халепа: підліток через відсутність елементарних коштів на найнеобхідніші речі зв’язався з поганою компанією, пішов кривою стежкою і накоїв дурниць, що тепер опинився під слідством. Мій син дізнався про все це занадто пізно, але тепер весь свій розпач спрямував просто на мене.

– А я тут до чого? – вирвалося у мене. – Я ж хотіла виключно як краще для тебе! Щоб ти спокійно вчився, щоб не зв’язував собі руки ранніми пелюшками та бідністю!

Він гірко й зневажливо усміхнувся у відповідь, різко розвернувся і вийшов із кімнати, грюкнувши дверима так, що затріщали шибки у старому серванті. Відтоді він майже зовсім не розмовляє зі мною, уникає будь-яких розмов, а весь свій вільний час проводить там, далеко від дому, намагаючись усіма силами допомогти тій жінці та хлопчику, найняти найкращих фахівців і витягнути сина з цього становища. А я сиджу на самоті серед своїх речей, дивлюся у вікно на осінні дерева і думаю про те, чи справді я стала причиною такої долі для онука? Я ж не думала, що він наш, розумієте? І що тепер?