Я лежала на ліжку в своїй кімнаті, не в силах поворухнутися. Сусідка Галина зайшла зранку позичити солі й раптом побачила мене – в теплій куртці, в чоботах, наче я щойно повернулася з двору. Вона підбігла, її очі розширилися від тривоги.
– Оксано, що з тобою? Тобі зле? Давай я викличу швидку! – вигукнула вона, торкаючись мого плеча.
Я не відповіла, лише повернулася на бік, дивлячись у стіну. В голові крутилися думки про зраду, про те, як Василь пішов до іншої, залишивши мене після стількох років.
Чи встану я колись на ноги? Чи побачу, як моя донька Марія радіє за мене? Ця мить здавалася вічністю, і я не знала, чи вистачить мені сил.
Усе почалося раніше, з дзвінка Марії. Я мила посуд після обіду, коли задзвонив телефон. Це була моя донька, яка жила в місті, працювала бухгалтером.
– Мамо, завтра я приїду не сама, а з нареченим, – сказала вона радо. – Я виходжу заміж!
Я застигла з тарілкою в руках.
– Як заміж? Так швидко? Де ти його знайшла? – перепитала я. – Ну, приїжджайте, чекатимемо. Добре, що попередила, я скажу батькові.
Поклавши слухавку, я вийшла на ганок. Свіже повітря трохи заспокоїло. Василь лагодив паркан у городі, міняв старі дошки.
– Василю! – гукнула я. – Кидай усе. Завтра Марія приїде з нареченим! Будемо знайомитися!
Він підвівся, витер піт з чола.
– Ого, це серйозно, – усміхнувся він. – Треба підготуватися як слід.
Той вечір минув у метушні. Ми крутили м’ясо на фарш, ліпили вареники з картоплею, я пекла пиріжки з вишнями та млинці з медом.
– Оксано, давай ще салат зробимо, – запропонував Василь, миючи підлогу. – Хай усе буде по-людськи.
До півночі я поралася біля плити, а він вичищав хату. На ранок дім сяяв чистотою, стіл у вітальні ломився від страв: холодець, салати, свіжі овочі з городу. Я розставляла вази з варенням і цукерками, а Василь підмітав двір.
– Виглядає, як на весілля, – пожартував він, оглядаючи стіл.
Нарешті гості приїхали – на блискучому авто, з гучною музикою. Марія вийшла першою з букетом червоних троянд. За нею – струнка жінка в елегантному пальто. Молодий хлопець вискочив з-за керма, відкрив багажник і подав їй коробку з тістечками. Гостя оглянула двір і будинок.
– Добрий день, – усміхнулася вона. – Маріє, познайом нас.
Марія нервувала, її голос тремтів.
– Мамо, тату, це Ірина Петрівна, мама Сергія, – сказала вона. – А це Сергій, я вам про нього розповідала.
Я запросила всіх до хати, але щось підказувало: Ірина не в захваті від вибору сина. Вона трималася чемно, але холодно.
– Поки що так, – подумала я. – Подивимося.
За столом усе прояснилося. Ірина заговорила про плани молодих.
– Я думаю, дітям не потрібна велика церемонія, – сказала вона, тримаючи чашку чаю. – Навіщо витрачати зайве? Нехай розпишуться і посидять удома. Я не люблю галасливих свят. Марія має диплом, знайдемо їй роботу в місті. Через пів року вони візьмуть кредит на квартиру. Ми можемо допомогти – я дам Сергію трохи грошей, які відкладала. Не 1000000, а вдвічі менше, але краще, ніж нічого.
Вона подивилася на нас із надією. Василь відповів:
– Якщо так, то й ми не відстанемо. У нас є заощадження, віддамо Марії, коли вони вирішать купувати житло.
Я кивнула, намагаючись усміхнутися, але відчувала напругу.
Після весілля Марії з Сергієм ми з Василем узялися допомагати молодим. На подвір’ї жили кури, вівці, корова з телятком. Взимку ми вирішили допомогти молодим, частину м’яса Василь відвіз у місто – розділив між сім’єю Марії та Іриною. Він затримався там на кілька днів. Я дзвонила щогодини.
– Василю, як справи? Коли повернешся? – питала я.
– Гостюю в Марії, усе добре, – відповідав він спочатку. Потім вимкнув телефон.
Я поралася по господарству: варила сир, знімала вершки, збивала масло – усе для Ірини, сподіваючись завоювати її прихильність.
Але негаразди прийшли несподівано. Василь повернувся, щоб зібрати речі. Стояв у дверях, холодний і байдужий.
– Оксано, я не хочу більше жити з тобою, – сказав він. – Залишаю тобі хату і господарство. Я давно чекав, коли Марія влаштує своє життя, щоб піти. Почуттів до тебе немає вже давно. Відпусти мене.
Я заплакала, вхопилася за його рукав.
– Василю, благаю, не йди! – хлипала я. – Що я зробила не так? Залишся, заради Бога!
Він хмикнув, глянув байдуже і пішов. Я сіла на підлогу, відчуваючи, як світ руйнується. Я вважала себе сильною, але це зламало мене. Я лежала в ліжку дні й ночі, не їла, не пила. Галина знайшла мене в такому стані.
– Оксано, що з тобою? Тобі зле? Давай покличу лікаря! – клопоталась вона.
Я не відповідала, лише лежала на боці. За годину біля хати зібралася чи не вся вулиця.
– Кажуть, від Оксани чоловік пішов, – шепотіли люди.
– Куди пішов? До кого? – питали жінки.
Петро, давній друг Василя, вийшов уперед.
– Пішов до іншої в місті, – сказав він. – Більше не знаю.
Фельдшер оглянув мене.
– Викликаю швидку.
Марія примчалася з міста.
– Мамо, тримайся! Я з тобою! – сказала вона, тримаючи мою руку.
Я пролежала в лікарні два тижні, не могла говорити, лише плакала. Василь відмовився приходити.
– Я подав на розлучення, не повернуся, – сказав він Марії по телефону. – Я не вірю в її недугу. Вона вигадує, щоб мене повернути.
Марія була здивована.
– Тату, як ти можеш так говорити? – не розуміла щиро вона. – Мама ледь жива!
Він навіть зятю сказав:
– Ой, наробила всім клопоту. Хоче, аби довкола неї бігали.
Марія розлютилася:
– Тату, ти взагалі як можеш так говорити?! Як після стількох років разом?
Вона взяла відпустку, перевезла мене до своєї квартири і доглядала: годувала, мила, масажувала ноги. У селі сусіди не кинули господарство – годували тварин, доглядали город.
Найприкріше, що зять мій злився на Марію.
– Це не життя! – сказав він. – Скільки твоя мама так лежатиме? Рік, два? Ми витрачаємо на ліки, догляд. Вибач, але я не розраховував на таке, коли одружувався.
Того ж дня прийшла Ірина, сваха моя.
– Маріє, прости за прямоту, – сказала вона, – але ми з батьком думаємо, що Оксану треба в пансіонат або назад у село з доглядальницею. У тебе сім’я, робота – не можеш усе кинути.
Марія, тримаючи мою руку, відповіла:
– Ірино Петрівно, мама – частина моєї сім’ї. І чому ви втручаєтеся? Зрештою, якби вам було погано, я б вас догледіла.
— Раптом Ірина випроставшись мовила:
— Не дивно, що Василь вирішив жити зі мною. Тепер бачу що ви за люди такі: лиш про себе дбаєте. Але він прозрів, одразу зрозумів, де йому добре.
Донька аж випросталась:
— Це ж до вас пішов тато? Як ви дозволили йому жити з вами? Як ви могли так вчинити із нами?
Ірина сказала ще щось образливе, а потім пішла. Сергій зрозумів, що Марія не поступиться.
– Давай розлучимося, – сказав він. – Це не те, чого я чекав. – Ти не розумієщ, що таке сім’я. Я так не можу.
Того ж дня Марія зібрала мене і відвезла в село. Нині до мене приходить сусідка, допомагає. годує. А мені нічого в житті не хочеться. я втратила будь яку ціль у житті.
Чоловік пішов, донька, замість того, аби підтримати, обрати мене, допомогти, дочекатись, доки я стану на ноги: обрала сина жінки у якої нині живе мій колишній чоловік.
ніяк не можу зрозуміти, як таке могло зі мною статись. Зрадив чоловік, зрадила й донька. От як вони могли, Як тепер даі мені жити?
Головна кратинка ілюстративна.
