— Ти просто не маєш права відмовити мені! Я твоя мати! Я виростила тебе, я вклала в тебе стільки сил! — Голос матері в телефонній слухавці тремтів від образи та відчаю, але я чітко чула нотки звичного маніпулювання.

— Мамо, — мій голос був спокійним і рівним, що, мабуть, дратувало її найбільше. — Нас залишилося двоє. Я покинула коледж заради того, щоб забезпечувати нас обох. Я працювала на двох роботах, щоб ми не голодували, коли ви з твоїм чоловіком просто зникли. Ти не можеш тепер, через п’ять років, вимагати від мене ще й фінансової допомоги на твого нового сина.

— Але він твій брат! І він потребує значних коштів на своє лікування! У нього, — Вона почала перелічувати якісь вроджені особливості малюка.

— Мамо, зупинися. Я не сперечаюся, що йому потрібна допомога, але це відповідальність твого нового чоловіка і твоя. Моє життя і мої плани не можуть бути вічним інструментом для залатування твоїх фінансових дірок.

— А як же твій обов’язок? А як же те, що ти старша? — Її голос набирав обертів. — Хіба ти не пам’ятаєш, як я казала тобі, що ти маєш допомагати молодшим? Я завжди тобі довіряла! Ти не можеш кинути мене!

Я відчула, як у мені підіймається хвиля, але це була не хвиля образи, а хвиля рішучості.

— Кинути? Ти сама кинула мене і Марію напризволяще у порожній квартирі, коли тобі знадобилося «більше грошей»! А потім просто забула про нас. Тепер ти чекаєш, що я кину своє життя і свій заробіток, щоб рятувати твою нову сім’ю? Ні, мамо. Я більше не буду твоїм порятунком.

— Тоді я просто не знаю, як ми впораємося! — Вона майже плакала. — Хіба тобі не шкода свою матір?!

— Шкода. Але мені шкода і своє життя, яке я так довго збирала до купи. Краще нехай тобі допоможе той, з ким ти вирішила народжувати цю дитину.

Я поклала слухавку, і тиша у моїй маленькій квартирі була справжнім благословенням. Мені тридцять років, і лише зараз я почала жити своїм життям.

Я була найстаршою дитиною у багатодітній родині. Я з’явилася на світ, коли моїй матері було лише вісімнадцять років. Вона завагітніла, ще навчаючись у випускному класі, і народила мене, щойно закінчивши старшу школу.

У мене була повна сім’я, і мої батьки чудово ладнали. Мій тато був справжнім героєм. Він не злякався того, що йому доведеться з юного віку забезпечувати родину. Я була б не здивована, якби він залишив маму одразу, дізнавшись про вагітність, але він був іншим. Він був відповідальним.

Проте, моє виховання з раннього дитинства лягло майже повністю на плечі моєї бабусі. Мої батьки, прагнучи забезпечити мені гідне майбутнє, одразу після мого народження почали активно працювати і паралельно здобувати вищу освіту.

Я спокійно ставилася до їхнього вибору. Батьки ніколи не обділяли мене увагою у вихідні, ми весело проводили час, і я завжди вважала, що маю чудову, люблячу родину.

Моє безхмарне дитинство закінчилося, коли я пішла у п’ятий клас. Мій рідний тато пішов з життя через нещасний випадок. Мама залишилася зовсім сама, без жодної підтримки.

Я не помічала, щоб мама одразу заводила нові стосунки після втрати батька. Але трохи пізніше я дізналася, що ще до тієї події вона почала зустрічатися з якимось чоловіком, якого вона ретельно приховувала від мене. Вона знала: я одразу ж усе розповім татові.

Мені було неймовірно образливо від цієї новини. Я вперше побачила маминого нового знайомого, Романа, через два місяці після похорону тата. Я рішуче не бажала з ним контактувати.

— Мамо, як ти можеш? Так швидко? — запитувала я зі сльозами.

— Доню, ти не розумієш, — відповідала вона. — Мені потрібна підтримка. Життя триває, і нам потрібно виживати.

Зрозуміло, моє невдоволення нічого не вирішувало. Мама навряд чи б мене послухала. Вже незабаром ми почали жити з її новим обранцем. Роман, до слова, теж мене не надто любив. Я відчувала себе зайвою в цьому новому, дивному союзі.

Цікаво, що моєму вітчиму, Роману, не дуже хотілося жити з мамою в нашій квартирі, адже у нього було своє житло, і він сам себе забезпечував. Але незабаром мама оголосила про свою вагітність. Це стало ключовим моментом.

Умови життя швидко погіршилися. Нам не вистачало коштів буквально ні на що. Коли на світ з’явилася моя молодша сестра, Марія, моє вільне життя закінчилося.

Я почала цілодобово сидіти вдома з немовлям. Ні в кого іншого не було часу доглядати за нею. Мама і Роман постійно працювали, намагаючись забезпечити сім’ю.

— Ольго, ти маєш допомагати, — наполягала мама. — Ми найближчі люди. Хтось повинен заробляти, а ти, як старша, просто зобов’язана доглядати за сестрою. Ти не можеш відмовити мені у допомозі.

Нікого не цікавили мої захоплення, моє бажання відпочити чи провести час із друзями. Моє життя перетворилося на суцільний графік годування, перевдягання та заколисування.

Я буквально стала сприймати свою сестру як тягар із перших днів її появи. Я вічно не висипалася через її нескінченний плач і постійно відчувала втому.

Найбільше мене пригнічувало те, що моя робота була абсолютно безкоштовною. Я була нянею, на яку всій сім’ї було абсолютно байдуже. А відмовити батькам я не могла, інакше на мене одразу обрушувався шквал докорів.

Я почала пропускати уроки в школі або приходила занадто пізно. З ранку до пізньої ночі я проводила час із новонародженою сестрою. Я не встигала навіть робити домашні завдання.

— Ольго, твоя успішність знижується! — лаяла мене вчителька. — Ти маєш більше приділяти уваги навчанню, інакше не зможеш вступити до коледжу!

— У мене немає часу, — відповідала я тихо. — У мене маленька сестра.

На мене сварилися, але мої проблеми нікого не хвилювали.

Час ішов. Я вже навчалася в коледжі, де здобувала спеціалізовану освіту, а моя молодша сестра лише збиралася йти у перший клас. Закінчити коледж мені, на жаль, так і не вдалося.

Мама одного дня оголосила, що змушена виїхати за кордон. Її метою було заробити значні кошти, щоб забезпечити наше існування і покращити житлові умови. Роман поїхав разом із нею.

— Олю, ти доросла. Тобі вже вісімнадцять, — сказала вона мені, поспіхом збираючи валізи. — Ти залишаєшся за старшу. На тобі Марія.

Я була повнолітньою і могла взяти опіку над сестрою. Мене неймовірно дратувало, що ні мама, ні вітчим навіть не поцікавилися моїми планами на життя. Вони поводилися так, ніби я могла постійно відкладати свої справи і присвячувати себе догляду за молодшою сестрою.

Я, звичайно, раділа тому, що мама і Роман регулярно надсилали мені кошти на наше проживання і на утримання сестри. Це давало мені змогу не думати про роботу, а займатися навчанням, хоча і дистанційним.

Але незабаром сталося щось неймовірне: вони просто зникли. Вони перестали надсилати гроші, а потім взагалі не відповідали на мої дзвінки. Я телефонувала їм безкінечно, але у відповідь — лише мовчання. Здавалося, що вони вважають, що тепер я сама повинна забезпечувати і себе, і сестру.

Я була просто шокована такою зрадою від рідної матері. Я затаїла на неї глибоку, пекучу образу. Раніше вона ніколи не чинила зі мною так підло.

Звісно, сидіти склавши руки ми не збиралися. Я швидко знайшла роботу — підробляла прибиральницею та роздавала листівки. Високооплачувану роботу мені знайти не вдалося, оскільки я не мала закінченої освіти.

— Маріє, не переживай. Я щось придумаю, — заспокоювала я молодшу сестру.

Моє життя перетворилося на безперервний марафон. Я працювала, доглядала за сестрою, і мої мрії про власну кар’єру та гідну освіту були відкладені на невизначений термін.

Через кілька років, коли я вже працювала на повну ставку, а Марія вчилася в школі, я випадково дізналася новину від нашої спільної знайомої. Моя мати, виявляється, розлучилася з Романом і вже встигла зіграти весілля з новим обранцем. А незабаром у неї з’явилася ще одна дитина.

— Вона така щаслива! — розповідала знайома. — У неї тепер син! Твій молодший брат.

Я не відчувала нічого, крім порожнечі.

Пізніше мені стало відомо, що мамине здоров’я сильно похитнулося. А ще мій новонароджений брат мав вроджені особливості здоров’я, і на його лікування були потрібні дуже значні кошти.

Звісно, у матері їх не було. І тут пролунав той самий дзвінок, з якого розпочалася моя розповідь. Мати знову згадала про мене, про мій «старший обов’язок». Вона чекала, що я, як завжди, підставлю плече, забуду про своє життя і кинуся рятувати її.

Я подивилася на себе: мені тридцять років. Я самотня. У мене скромна, але стабільна робота. Я нарешті змогла винайняти квартиру, де я можу сама вирішувати, коли і що робити. Моя сестра Марія вже доросла і самостійна.

Я більше не хочу мати своїх дітей. Я витратила більшу частину своєї молодості на виховання чужої. Я не хочу повторювати цю історію.

Я чітко вирішила: я більше не допомагатиму їй. Я не буду втручатися у справи її нової родини. Нехай їй допоможе її новий чоловік, з яким вона вирішила заводити дітей, а не старша донька, яку вона колись покинула.

Я можу припустити, що вона звернеться до мене знову. Вона буде тиснути на почуття провини, на родинні зв’язки. Вона буде використовувати всі свої прийоми. Але я їй просто не відповім.

Я маю право на своє життя. Я хочи нарешті ним пожити, а не бути винною комусь, не нести відповідальність чужу.

Хіба ж не так?

Головна картинка ілюстратвина.