“Мамочко, ну ти ж моя мама, – хлипа в трубку донька, – Ну то твоя образа особиста, а я тут до чого? Невже тобі мене не шкода? Мені ж від того гірше, не комусь”, – я не дослухала, кинула трубку. Шкода не шкода, а вже треба було мені давно от так зробити.

Рік до року, а вже я 20 років в Італії. Їхала підробити, бо дім з чоловіком придбати хотіли, та вже й ту хату продали і квартиру у столиці маємо не одну, а я все тут і тут.

Донька вважай без мене виросла, бо поїхала я у світи коли тій було п’ять. А що мусила робити, як не мала за що жити? Чоловік працював трактористом і заробляв такий мізер, що якби не батьки, то чи б на хліб мали.

А батьки теж хороші у нас з обох боків. У свекрухи ми жили, так вона не давала мені і присісти. Зранку встану, а вже мені робота по хвилинам до 11 вечора розписана.

— Така бідність, така бідність. Візьмемо у Зайчихи Ніни город, там картоплю посадимо на продаж. – каже весною.

А вже, як садити сапати, чи копати, то в неї здоров’я не те, і в голові, і у спині, і в нозі щось є таке, що починає нити, як тільки на город іти потрібно.

Одужувала свекруха лиш тоді, як везла картоплю на продаж. Тоді у неї і рум’янець і сила в руках мішок підняти на плечі і на машину погрузити.

А гроші?

— Ой, що то за ціна, що тих грошей? Хай на купку ті копійки покладу, то будемо мати на велику покупку. А ти не дивись так, – то вона мені, – Там за селом комбайн соняхи зібрав, то зараз ідемо трусити шапки. Але в мене так спину прихопило після базару, а може хто глянув косо, то ти йди, а я зараз відлежусь і вже завтра точно піду.

А що ти скажеш, як живеш у її хаті? До мами теж не могла піти, бо там вітчим погоди робив. Він і так ледь дочекався, коли то я виросту і залишу дім батьківський.

— Терпи, доню, – казала мама, – така в тебе видать доля.

От і поїхала я, дитину покинувши на руки чоловіка, в Італію, аби на хату окрему заробити. Аби самій господинею бути і не слухати повчань, настанов і вказівок:

— Хто так варить макарони? Чого вони у тебе киплять, мама не навчила, що у киплячу воду кидаєш, газ вимикаєш і даєш двадцять хвилин постояти до готовності.

Заробила я на хату, на ремонт і на те, аби усе в нас було там щоби аж до старості стало.

— Школу закрили, – каже одного дня чоловік, – Тепер доведеться нашій Валерії їздити у сусіднє село автобусом. О сьомій уже дитина повинна стояти на зупинці. Може, ну його це село? Я ж усе одно в місті працюю, то вже краще там квартиру придбати і вже хай туди дитина ходить в школу?

Так ми той дім і продали, придбали квартиру у містечку. Вже я заробляла на те, щоби там усе облаштувати і на те, щоб дитина моя у міській школі була і гарною, і сучасною, і могла відвідувати репетиторів і гуртки.

Але давно те було, нині Валерія моя заміжня, я її квартиру на весілля подарувала, вже й вона мене бабусею зробила.

А рік тому приїхала до неї жити свекруха. Овдовіла Валентина та й засумувала у селі. Син відмовити не міг мамі, а донька моя не стала йти наперекір чоловіку. Оселилась його мама у них, ніби як тимчасово – до пенсії доробити.

Але мало-по-мало, в домі стала головною свекруха, і вже всі там під її пісні танцювали. Донька вийшла на роботу, бо чого мусить бути у декреті, як є кому із дитиною посидіти? Зять перейшов на роботу легшу, бо нащо здоров’я класти, як уже жінка працює?

Далі ще веселіше, бо вже вона почала керувати ними і крутити, як їй треба.

— Мамо, ти б не могла передати грошей більше, бо ми шпалери будемо міняти у квартирі? – запитує донька.

Я здивувалась, бо ж ремонту капітальному лиш два роки. Та й стіни у них фарбовані, нащо ті шпалери?

— Мамо, нам авто потрібне, допоможеш? А якщо ми кредит візьмемо, підстрахуєш?

Я дивувалась, але допомагала. А потім дізнаюсь, що то не доньці ремонт треба був, а свекрусі не сподобалось, як у квартирі невістки все було облаштовано. Та й машина та яку вони виплачують не доньці, не зятю – свекрусі. Новенька, червоненька і дорога. А як возити онучку на гуртки, чи пішки йти триста метрів?

От і не передаю я донці вже третій місяць грошей ні на життя, ні на кредит. Та телефонує, хлипає, жаліється на скрутне становище, однак я мовчки все те слухаю і кладу трубку. Давно слід було все те припинити.

Ну хіба ж ні?

Головна картинка ілюстративна.