Я ніколи не очікувала, що опинюся в ситуації, де мої власні думки заплутаються настільки, що я звернуся за порадою до вас. Але сьогодні — саме той день. Хочу розповісти одну історію, яка не дає мені спокою, і, можливо, разом ми знайдемо відповідь.
Минулого тижня я була на дні народження свого племінника. Свято як свято — дитячий сміх, кульки, торт із синіми кремовими машинками. Але я відчула себе якось не на своєму місці. І ні, справа не в святі. У братовій вітальні я побачила… свої штори.
Ті самі штори, які я подарувала мамі минулого року на день народження.
Пам’ятаю, як ретельно їх вибирала. Тканина з делікатним квітковим візерунком, легка, ненав’язлива. У мами якраз завершився ремонт, і я хотіла зробити її оселю ще затишнішою. Вона тоді подякувала, навіть похвалила, що я маю гарний смак.
А тепер ці штори висіли на вікнах брата. Чесно кажучи, я спочатку подумала, що це просто схожі. Але ж ні. Я надто добре пам’ятаю їхній дизайн.
Я намагалася відмахнутися від цього спостереження, але під час святкування думка крутилася у мене в голові. Чому мама вирішила їх віддати? І найголовніше — чому невістка вирішила їх прийняти?
Увечері, коли всі розійшлися, я допомогла мамі скласти подарунки та вирішила запитати прямо.
– Мамо, – сказала я, підбираючи правильні слова. – Ти пам’ятаєш ті штори, які я тобі дарувала?
– А що з ними? – мама здивовано подивилася на мене.
– Вони тепер у брата, у його вітальні.
Мама на мить замовкла, потім зітхнула.
– Так, я їх віддала. Вони мені не зовсім підійшли. У мене ж шпалери з геометричним малюнком, а ці штори квіткові. У брата вони краще виглядають.
– Але ж я їх дарувала тобі, – відповіла я.
Мама ледь помітно стенула плечима.
– Ну й що? Головне, щоб річ не стояла без діла.
Я мовчала, намагаючись зрозуміти, чому це мене зачепило.
– Я не проти, мамо, – нарешті сказала я. – Але мені трохи дивно, чому невістка взяла те, що я подарувала тобі.
Мама відвела погляд.
– Вона навіть не питала. Просто забрала, коли я запропонувала.
Того вечора я довго думала.
Я розумію маму. Вона завжди була тією, хто ділиться. Її логіка проста: якщо тобі щось не потрібно, то віддай тому, хто знайде цьому застосування. Але мене бентежить інше: чому невістка без сумнівів взяла те, що, по суті, не належало їй. Вона ж була тоді, коли я дарувала ці штори і вона точно знала, що бере?
У голові виникають діалоги, які я так і не наважилася озвучити.
– Це були мамині штори, – можливо, сказала б вона.
– Але ж я подарувала їх мамі, не тобі, – відповіла б я.
Що тут неправильного? Можливо, я сама створюю конфлікт там, де його немає. Але ж цей подарунок був символом моєї турботи про маму, нашого зв’язку. І тепер цей символ висить у чужій вітальні, навіть без слова «дякую».
Минулої ночі я довго не могла заснути. У голові виникала сцена, як я зустрічаюся з невісткою і прямо запитую:
– А чому ти взяла ті штори? Тобі не здавалося, що це неправильно?
Але одразу уявляю її відповідь:
– Мені мама сказала, що їй вони не потрібні. То чому ні?
І ось тоді мене накриває хвиля сорому. Можливо, я справді надто драматизую? Мама щаслива, штори знайшли новий дім, а я… я зациклилася на якихось дрібницях.
Але чи це дрібниця?
Для мене подарунок – це більше, ніж річ. Це емоція, жест, спосіб показати, що ти цінуєш людину. А коли цей жест опиняється в чужих руках, я відчуваю, ніби хтось переступив через щось особисте.
Я вирішила поки що не говорити з невісткою. Але питання залишилося. Чи варто взагалі щось з’ясовувати? Чи потрібно залишити все, як є?
Тому я звертаюся до вас, дорогі мої. Як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто піднімати цю тему, чи, можливо, я справді перебільшую?
