Мар’яна буквально вискочила з під’їзду, майже не відчуваючи землі під ногами. Двері за спиною глухо грюкнули, а в голові крутилася лише одна думка – як Дмитро міг так учинити? Як він на це зважився? Коли? Чому саме тепер?
Вона йшла вздовж мокрого тротуару, не розрізняючи облич і вивісок. Осінній дощ тонкими нитками падав на асфальт, а сльози змішувалися з краплями води, скочуючись по щоках. Мар’яна машинально витирала обличчя рукавом пальта, навіть не помічаючи цього.
Він повинен відчути те саме, що й вона зараз, промайнуло в голові. Повинен зрозуміти, як це — коли земля йде з-під ніг.
На зупинку саме під’їжджав старий трамвай, пофарбований у вицвілий жовтий колір. Він заскреготів гальмами, і цей звук раптом повернув Мар’яну до реальності. Не замислюючись, вона вскочила всередину і сіла біля вікна.
Трамвай рушив, і місто попливло повз неї розмитими плямами. Скло було холодне, і Мар’яна притулилася до нього чолом. Саме в цю мить пам’ять підсунула їй іншу картину, таку далеку й водночас дивовижно чітку.
Майже два десятиліття тому була така ж осінь. Такий самий дощ. Вона тоді поверталася з університету, втомлена після довгих пар. Йти пішки не хотілося, і вона сіла в трамвай, сподіваючись швидше дістатися додому.
— Перепрошую, ви виходите на наступній? — почувся поруч спокійний чоловічий голос.
— Ні, але я можу вас пропустити, — відповіла вона, відступаючи трохи вбік.
— Дякую, — сказав він, і Мар’яна мимоволі озирнулася.
Перед нею стояв темноволосий хлопець із уважним поглядом. Їхні очі зустрілися лише на мить, але цього вистачило, щоб обоє усміхнулися. Жодних слів більше не було. Вона відійшла від дверей, пасажири вийшли, а хлопець залишився.
На своїй зупинці Мар’яна вийшла, переконана, що це була випадкова зустріч, яких у житті тисячі. Та за кілька хвилин вона почула позаду кроки.
— Перепрошую, — пролунав той самий голос. — Можна з вами познайомитися? Я Дмитро. А вас як звати?
— Мар’яна.
— Можливо, якось вип’ємо кави? Просто поговоримо.
Вона вагалася лише секунду, а потім кивнула. Так почалася історія, яка здавалася їй тоді безкінечною.
Вони зустрічалися, а потім одружилися. Народився син, якого назвали Артемом. Спільні ранки, спільні вечори, поїздки, турботи, радощі. Мар’яна була певна, що в них усе правильно. Вони звикли бути разом у всьому, і їй здавалося, що так буде завжди.
Час минав непомітно. Вони переживали разом за Артема, коли той готувався вступати до вишу, раділи його успіхам, хвилювалися через дрібниці. А коли син поїхав навчатися в інше місто, дім раптом став надто тихим.
Виявилося, що говорити їм майже немає про що. Всі розмови роками крутилися навколо дитини, а тепер ця тема зникла. Вони ніби дивилися одне на одного, але не бачили.
Мар’яна й далі любила Дмитра, але це було інше почуття — спокійне, звичне, без колишнього вогню. Вона вирішила, що це просто новий етап, що потрібно трохи часу.
Вона не надала значення дрібницям. Його пізнім поверненням, відстороненим поглядам, коротким відповідям. Їй і на думку не спадало, що за цим може ховатися щось серйозне.
Якби не те відрядження, вона, можливо, ще довго жила б у своєму спокійному незнанні. Але справи завершилися раніше, і керівник дозволив їй повернутися на день раніше. Мар’яна зраділа, мов дитина. Вона вирішила зробити сюрприз.
Уявляла, як Дмитро здивується, як усміхнеться, як вони підуть кудись повечеряти.
Вона приїхала ввечері, тихо відчинила двері своїм ключем і завмерла. У коридорі стояло його взуття. Поруч — жіночі туфлі…
Мар’яна зайшла до кімнати і побачила те, чого не змогла забути навіть зараз. Дмитро був не сам. Його розгублений погляд, слова виправдання, які зливалися в шум. Вона нічого не сказала. Просто вийшла.
Тепер, сидячи в трамваї, вона знову переживала той момент. Не помітила, як вагон доїхав до кінцевої.
— Ви виходите? — запитав водій.
— Так, вибачте, — відповіла вона.
Побачивши її очі, водій запропонував перечекати дощ.
– У вас щось сталося?
– Так, чоловік…
– Знаєте, не моє діло, але тільки не думайте йому відплатити тим самим.
І почав розповідати історію, яка сталася з його знайомим. Мар’яна слухала мовчки. У ній щось змінювалося.
Роздратування відступало, залишаючи втому й порожнечу.
— Колись я знав одного чоловіка, — після паузи сказав водій. — Ми з ним ще з технікуму разом. Звали його Ігор. Простий був, роботящий, без хитрощів. Працював на автобусі, пасажири його поважали. І дружина в нього була під стать — тиха, світла жінка, Марія. Довго вони не розкошували, але жили рівно, без сварок. Мені тоді здавалося — от приклад нормальної родини.
— А потім? — тихо спитала Мар’яна.
— А потім з’явилася одна жінка, — водій зітхнув. — Не зла, ні. Просто самотня і дуже вперта. Побачила Ігоря кілька разів, заговорила, усміхалася, ніби між іншим. Він спершу навіть не зрозумів, що до чого. Та коли Марія поїхала на кілька днів у службову поїздку, Ігор сам не збагнув, як запросив ту жінку до себе. Казав потім: наче розум відмовив.
— І?..
— Сиділи, пили чай, говорили про дурниці. А далі — мовби хтось штовхнув. Коли Марія повернулася раніше, усе побачила на власні очі. Не кричала, не влаштовувала сцен. Просто мовчки зібрала речі. Ігор падав перед нею навколішки, клявся, благав. Даремно. Вона сказала, що не зможе з цим жити. Лише через дитину згодом погодилася не руйнувати сім’ю остаточно.
— Тобто вони лишилися разом?
— Формально — так. Але в Марії щось надломилося. Вона стала мовчазна, відсторонена. А згодом вирішила зробити те, про що потім шкодувала. На роботі був чоловік, який давно їй симпатизував. Вона сказала собі, що має право. Що так буде чесно.
Водій на мить замовк, дивлячись у лобове скло.
— Далі вона зрозуміла, що чекає дитину і вирішила її залишити. Після того все пішло шкереберть. Були ускладнення і вона не витримала. А Ігор… За кілька тижнів після похорону потрапив у автопригоду. Дитину тепер ростять родичі Марії.
А двох дорослих людей — немає.
— Виходить, винен був він, — гірко сказала Мар’яна. — Якби не його вчинок, нічого цього не сталося б.
— Можливо, — погодився водій. — Але я зрозумів одне: коли починають зводити рахунки, рідко хтось виходить переможцем. Зазвичай усі програють.
Мар’яна вийшла з трамваю, коли дощ скінчився. Помста більше не здавалася їй виходом.
Розлучення з Дмитром минуло спокійно. Вони продали спільне житло, і Мар’яна купила невелику квартиру. Щоб не сидіти наодинці, вона взяла собі маленького песика і щодня гуляла з ним у парку.
І ось одного разу вона гуляла з Бусею, та нюхала черговий кущик, а Мар’яна милувалася небом. І раптом вона відчула, як її з шаленою швидкістю тягне за повідок. Вона не встигла зрозуміти, що сталося, бо не могла її маленька собачка з такою силою тягнути вперед!
– Буся, ах ти ж. За хлопцями не можна бігати!
Так, Буся з усіх ніг гнала за великим чорним вівчуром, який біг поруч зі своїм господарем. Буся тягнула її через кущі і скороченим шляхом, але не зупинялася.
Мар’яна геть не розраховувала на такий забіг, тому загукала до чоловіка.
– Пане, я перепрошую, зупиніться, ради бога, бо я вже не витримую!
Саме там вона познайомилася з Андрієм.
Він намагався не реготати, дивлячись на Мар’яну і Бусю, яка раптом стала ігнорувати його пса, неначе ще кілька хвилин тому не гнала за ним з усіх ніг.
Відтоді вони просто віталися, потім почали розмовляти.
Минали місяці. Розмови ставали довшими, зустрічі — частішими. Мар’яна не помітила, як знову почала чекати вечорів.
Минуло два роки.
— Ти скоро? — спитала вона в телефон.
— Уже йду, — відповів Андрій.
Вони зустрілися біля входу в парк. Мар’яна усміхнулася і зрозуміла, що справді щаслива. Він сказав, що хоче познайомити їхніх дітей і запропонував зробити їхні стосунки офіційними.
Вона погодилася без вагань.
Повз них проїхав старий трамвай. Мар’яна впізнала водія і подумки подякувала йому. Вона зрозуміла, що найкращий вихід — не доводити щось минулому, а просто жити далі, з легким серцем і відкритими очима.
