Щойно у повітрі запахло наближенням свят, діти почали планувати, як то вони відзначатимуть ті дні цьогоріч. “Мамо, так виходить із роботою, що от прямо 2 тижні я не зможу бути вдома, – каже старша донька Галині, – Ми порадились із чоловіком, то діти будуть у тебе всі канікули, а ми будемо приїздити навідуватись. Думаю, і на Різдво і на Новий рік хоч по два дні матимемо”.
Галина слухала її мову і гірко посміхалась. Оце останні добрі слова її дитини, бо ж готувалась Галина їй сказати те, що вже давно мусила, та все ніяк зважитись не могла.
Мені 80 років. Часом здається, що всі ці роки пролетіли одним нескінченним днем. Здається, тільки вчора я була молодою, повною сил і мрій, а тепер сиджу в своєму домі і мрію про одне: тишу. Здавалося б – звичне бажання але чомусь воно дуже ображає моїх дітей.
Так склалась моя доля, що виростила п’ятьох дітей сама. Чоловік пішов із життя рано, залишивши мене одну з чотирма дітьми і п’ятим, що ось-ось у світ прийти готувався.
Найстаршому було 12, наймолодшому — два. Тоді я не мала часу плакати чи нарікати на долю. Треба було виживати. Я працювала в колгоспі, бралася за будь-яку роботу вдома: шила, пекла, город тримала і худобу.
На їжу нам усім було, але не більше. Та й діти росли, вимагали все більше і більше вкладень: одяг, взуття, освіта. Чи й спала я тоді не пам’ятаю. Всі ті роки лиш працювала і працювала не знаючи спочинку.
Коли мої старші діти пішли навчатись, нам стало ще важче. Мені було майже 50 років коли я вирішила поїхати на заробітки в Італію.
Це було лячно і важко, але інших варіантів не було. Я знала, що без освіти і стабільності мої діти не зможуть збудувати нормальне життя.
Роки в Італії були не простими. Я працювала доглядальницею, часто ночами не спала. Інші заробітчанки їхали додому хоча б раз на рік, а я лишалася.
Я економила на всьому, щоб надіслати більше грошей. Дзвінки від дітей були єдиною радістю. Вони розповідали про свої успіхи: хто закінчив школу, хто вступив до інституту, хто вже працює. Я не шкодувала себе, адже знала, заради чого це роблю.
Повернулася я додому тільки тоді, коли всі п’ятеро мали своє житло, освіту і стабільну роботу. Це була моя найбільша перемога. Але повернення виявилося не таким, як я собі уявляла.
Мої діти вже виросли. У них були свої сім’ї, свої правила, свої життя. А я? Я була їм потрібна лише як хтось, хто допомагає, підтримує, але вже не як мама, яку треба розуміти чи берегти.
Моє життя після повернення стало ніби продовженням роботи. Спочатку я допомагала з онуками. У мене їх 15! Усіх я любила, кожного обіймала, кожному дарувала частинку своєї душі.
Але з роками сили ставали меншими, а вимог до мене більшало. Діти часто привозили своїх малюків до мене “на гостину”, але це була не гостина, а справжнє випробування. Мій дім перетворювався на дитячий садок: шум, плач, брудний посуд, нескінченні обіди й прибирання.
Спочатку я мовчала. Все ж таки, це мої онуки. Але з роками я почала помічати, що мої діти навіть не питають, чи можу я прийняти онуків, чи маю сили.
Вони просто привозили їх, залишали і їхали. І я, як завжди, справлялася, бо не могла інакше. Собі не зізнавалась, але вдуші мріяла про одне – хоч трішки спокою.
З наближення цьогорічних різдвяних свят моя старша донька Марія зателефонувала і сказала, що всі діти з сім’ями приїдуть до мене на свята. Уявіть: 30 людей у моєму домі. І це після того, як я весь рік жила в постійному шумі й метушні. Я зібралася з силами і тихо сказала:
— Марічко, я не можу цього року прийняти всіх. Я вже не маю сил.
Настала довга пауза. Потім донька затараторила:
— Мамо, ми самі все зробимо, що ти починаєш? Домовимось із дівчатами, хто що готує, ну а ти куті звариш. Та й діти в село хочуть, у вас сніг а в місті вже якась мокра жижа під ногами. Та й канікули, чого на поверсі сидіти?
Я спробувала пояснити, що люблю їх усіх, але мені вже важко. Та вона мене не слухала. Увечері почали дзвонити інші діти. Всі розповідали про те, коли приїдуть, що привезуть і просили не перейматись, все зроблять і без моєї участі.
Тоді я узяла телефон і зателефонувала кожному і сказала що цьогоріч нікого не прийму. Онуки на канікули також не зможуть залишитись, бо я не здужаю ні приготувати, ні доглянути їх усіх.
— Мам, та ж буде ще хтось із дорослих, що ти нагнітаєш, не сама ж залишишся. Ну та й як це на свята та й не вдома? Ти собі як це уявила, мамо?
Я вже ледь не плачу, розумію, що таки вони всі приїдуть. Хтось раніше, хтось пізніше, а попри мою волю зберуться усі.
Ну невже стара людина не заслужила хоч трішки тиші і спокою. Деньочка без галасу і метушні, без ото вічного “ба”, чи “ма”. І що? Замкнутись у хаті, не виходити?
Ну невже так важко зрозуміти, що я виморилась і не хочу тих свят і тих гостей? Хіба ж не маю права?
Головна картинка ілюстративна.
