Марійка з’явилась на світ кволою – скоріше, ніж мала та й мати її вже була немолода. З малих років дівчинку виховувала бабуся: батько роз’їжджав по новобудовах, мати – провідниця на залізниці – також завжди була в дорозі. Тож до семи років Марійка жила з бабою Галею. Та тримала кіз, відпоювала внучку їх цілющим молоком і таки добилася, що дівчинка виросла міцною. Влітку вона пасла кіз на вигоні за селом.
Коли йшла поруч зі старою козою Манькою, сусідські хлопчаки кидали їй вслід грудки землі і вигукували: дивись, Манька пішла. Так і прилипло до неї це ім’я. Батько, коли приїжджав додому, також кликав її: «А йдино сюди, Манько, подивлюсь чи виросла». І ставив до одвірка, де робив позначки, скрушно хитаючи головою: дівка – не хлопець, так і буде малою. Мати її любила і завжди втішала: «Не переживай, доню, змелеться – борошно буде».
За матеріалами – “Голос Сокальщини”.
Марійка росла, батьки будували будинок, видаючи на нього кожну заощаджену копійку. На обнови для доньки грошей часто не вистачало. Та вона не ремствувала: доношувала старе пальто з цегейковим коміром, перелицьовані мамині спідниці. І сиділа вдома – не мала ні подруг, ні залицяльників. Скоро й школу закінчила. «Підеш вчитися в технікум, – сказав, як обрізав, батько. – На інститут грошей нема, та й непотрібен він тобі: жінка має бути на кухні». Змирилась, як завжди. Їздила в технікум, працювала на городах, їх мали декілька, щоб вистачило картоплі та іншої городини годувати свиней. Нікуди не ходила – ні на танці, ні на ніякі вечори. І у вихідні тільки й чула: «Манько, всип курям зерна, вичисти корито, посапай грядки…». Поки могла, мати ходила з нею на город, а потім заслабла, ледь по хаті з паличкою пересувалася. Батько ж звик більше командувати, ніж працювати. Та все нагадував, що тільки завдяки йому і хату збудували, і до неї все придбали. Марійка розривалась між роботою, городами, домашнім господарством. Не зогледілась, як і молодість минула. Ще коли навчалася в технікумі, заглядав до неї сусідський хлопець. Та батько невдоволено сказав: «Бідака він, нема чого з ним водитися».
Колеги по роботі спочатку запрошували її на різні празники, свята, але оскільки Марійка завжди відмовлялася, то згодом й перестали. Її однолітки вже давно мали сім’ї, дорослих дітей, а вона все трималась батьків, догоджала їм. Мати іноді з сумом казала: «Марійко, ти б пішла кудись». Та згодом перестала ятрити і собі, і доньці серце. Вже самі приглядались кого б запросити в хату, до своєї одиначки. Та все якось не виходило: чоловіки приходили, випивали чарчину, хвалили будинок, господарку і …зникали.
Йшли роки. Марійка посивіла, згорбилась, батьки вже й з хати не виходили. Батько став прикрим: втративши пам’ять, десять разів на день вимагав їжі, ховав пенсію, казав, що то Манька її забрала. Будинок вимагав чоловічих рук, тож мати «виписала» з села свого єдиного племінника. Іван займався ремонтом, працював з Марійкою на городах. Поки не запивав. Тоді ставав некерованим.
Так і йшло: без чарки – працював, Марійці допомагав, випивав – все поверталося на свої круги. І не чекала б його допомоги б та більше не було кому допомогти: батька не стало, вийшла на пенсію і молила Бога, щоб мати ще була з нею. За звичкою садила город, тримала свиню, хоч скільки їм треба. Часто зимовими вечорами, сидячи перед телевізором, жінки думали невеселі думи. «Все життя слухала батька, а тепер що? – бідкалась Марійка. – Манька я, Манька». «Стягувались на хату, думали внуків бавити, а кому вона залишиться?» – змахувала сльозу мати.
А за вікном гудів вітер…
Автор – Валентина БЛУДОВА.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!