— Олеже, якщо ти ще раз скажеш, що я вдома нічого не роблю, ми серйозно поговоримо про наше подружнє життя! — вигукнула я, тримаючи сина на руках, а мій голос тремтів від утоми й роздратування. Артемко саме прокинувся від чергового нічного плачу, а чоловік стояв переді мною з чашкою кави, ніби нічого не сталося.

— Марійко, ну що ти знову починаєш? — відповів Олег спокійно. — Мама дзвонила, каже, грядки заросли, помідори падають. Ти ж могла б узяти малого й поїхати, допомогти. Це ж не цілий день!

— Не цілий день? З немовлям на руках полоти бур’яни під сонцем? А ти де був учора, коли я всю ніч не спала з температурою? Ти спав, як немовля, а я хвора ще й за Артемчиком дивилась бо в нього зубки!

— Та годі тобі, це ж зубки. Пройде. А мама одна не справляється, їй 68 років, пенсія мала. Треба допомагати родині.

— Родині? А хто допомагає мені? Ти чи твоя мама? Ніхто! Я тут кручуся, як білка в колесі, а ви вважаєте, що мій час — це сміття!

Олег поставив чашку на стіл і подивився на мене, ніби я сказала щось абсурдне.

— Ти ж у декреті, Марійко. Вдома сидиш. Часу повно. А я на роботі, заробляю 25000 гривень на місяць, щоб ви мали все.

— 25000? І ти думаєш, що це дає тобі право ігнорувати, скільки я роблю? Га?

Він похитав головою й пішов до дверей, бурмочучи щось про вперту дружину. А я залишилася з Артемком, який знову заплакав, і відчула, як сльози котяться по щоках.

Мене звати Марія, і я мама однорічного Артемка. Наш день починається о п’ятій ранку, коли син прокидається від голоду чи дискомфорту. Я встаю, годую його, міняю підгузник, а поруч Олег спить міцно, ніби дитячий плач — це далека музика.

Потім кухня: сніданок для всіх, кава для чоловіка, пюре для сина. За вікном нашої квартири в спальному районі Києва сходить сонце, і я вже знаю, що день буде копією вчорашнього: прибирання, прання, прогулянка з коляскою, годування, іграшки, спроби вкласти спати.

Декрет — це не відпочинок, як думають деякі. Це марафон без фінішу. Артемко ще не ходить самостійно, але вже повзає скрізь, тягнеться до всього, капризує через зубки, які лізуть один за одним.

Я встаю раніше за всіх, лягаю пізніше, і між цим — жодної хвилини для себе. Телефон дзвонить, коли я годую сина манною кашею. На екрані — ім’я свекрухи, Галини Іванівни.

— Доброго ранку, Марійко! — її голос завжди бадьорий, ніби вона щойно випила еспресо. — Як справи? Як мій онучок?

— Доброго, Галино Іванівно. Все гаразд, Артемко росте, вже намагається вставати біля ліжечка.

— Ой, молодець! Слухай, а ти сьогодні вільна? У мене на дачі стільки справ назбиралося. Треба бур’яни повиривати, картоплю підгорнути, огірки полити. Може, приїдеш, допоможеш? Я одна не встигаю, ноги болять.

Я глянула на Артемка, який розмазував кашу по столику, потім на купу брудного посуду в раковині й кошик з пранням, що чекав на балконі.

— Галино Іванівно, сьогодні не вийде. Артемко неспокійний, зубки турбують. І вдома купа справ.

— Та які справи вдома, доню? Посуду помити — раз плюнути. А тут городина пропадає. У наш час ми й з дітьми на руках усе встигали: і город, і хату, і роботу.

Я стиснула губи. Ця фраза про “наш час” лунала в кожній розмові. Ніби ми, молоді мами, ліниві.

— Розумію, але зараз справді не можу.

— Ну гаразд, — у голосі почулася нотка образи. — То може завтра? Або в суботу з Олегом заїдете?

— Подивимося, — відповіла я ухильно й поклала слухавку.

Після сніданку подзвонив Олег з офісу.

— Марійко, мама казала, ти відмовилися на дачу їхати. Чому?

— Олеже, у мене дитина на руках. Не можу просто так узяти й поїхати копати землю.

— Та що за проблема? Візьмеш Артемка з собою. Поставиш коляску в тінь, даси іграшки. Свіже повітря йому на користь.

— Серйозно? Я буду працювати в городі з немовлям?

— Не на руках же постійно. Мама потребує допомоги, вона ж пенсіонерка.

Я відчула, як дратування наростає. Для нього дача — це романтика, а не важка праця в спеку.

— Олеже, я й удома не встигаю. Але чомусь ніхто не пропонує мені руку допомоги.

— Та ну, ти ж удома. Не на роботі. Часу вдосталь.

Ці слова були останньою краплею. Я вимкнула телефон, не попрощавшись. Не працює. Часу вдосталь. Ніби догляд за дитиною — це хобі. Нічні годування кожні 3 години, прання пелюшок, приготування дитячого харчування — усе це не рахується.

До обіду Галина Іванівна подзвонила знову.

— Марійко, я передумала. Може, завтра все ж приїдеш? Треба помідори підв’язати, салат прорідити. Роботи на 3-4 години, не більше.

— Я ж пояснила…

— Е, що ти пояснюєш! Треба рухатися, на повітрі бути. А то сидиш у чотирьох стінах, як у клітці. Це ж для здоров’я корисно!

Вона завжди подавала свої прохання як турботу про мене.

— Подумаю.

— От і добре. А то Олег переживає, що ти не допомагаєш родині.

Після дзвінка я довго стояла біля вікна, гойдаючи Артемка, який задрімав. Допомагати родині. А хто допомагає мені? Коли місяць тому Артемко захворів на ГРВІ, свекруха навіть не запропонувала посидіти з онуком. Коли я просила Олега побути вдома у вихідні, він завжди мав “термінові справи” у мами.

Ввечері Олег повернувся з роботи в гарному гуморі, з пакетом продуктів.

— Мама дзвонила, — сказав, знімаючи куртку. — Каже, ти погодилася завтра приїхати. Молодець!

— Я не погоджувалася. Сказала, що подумаю.

— Та годі, Марійко. Один день на природі — і тобі користь, і мамі допомога. Два в одному.

— Олеже, послухай уважно. У мене немає часу на дачу. Артемко спить по 1-2 години на день, і то не завжди. Решта — постійна увага. Плюс хатні справи, які роблю тільки я.

— Не перебільшуй. Хатні справи — то дрібниця. Посуду помити, обід зварити…

Я подивилася на нього довго. Він щиро вважав мою рутину легкою прогулянкою.

— Олеже, коли ти востaa востаннє міняв Артемку підгузник?

— До чого тут це? У мене робота, зарплата. А ти вдома.

— Тобто хатні справи й дитина — не робота?

— Звісно, робота. Але не як у мене. У тебе графік гнучкий, ніхто не стоїть над душею.

Я сумно всміхнулася. Гнучкий графік. Артемко, мабуть, знає про нього й тому прокидається ночами за розкладом.

Наступного дня все повторилося: дзвінок від свекрухи зранку про город, потім від Олега — про обов’язок допомагати. Я не поїхала, хоч і знала що свекруха образиться.

День минув стандартно: годування, прогулянка в парку біля будинку, спроби вкласти спати, дрібні хатні справи. Увечері Олег надіслав фото: акуратні грядки, политі кущі, свекруха з відром сміється.

“Добре попрацювали з мамою. Втомилися, але задоволені. Ти ж обіцяла сьогодні заїхати?”

Я витріщилася на повідомлення. Коли обіцяла? Тільки відмовки.

“Не обіцяла. Цілий день з Артемком.”

“Ок, не гнівайся. Наступні вихідні точно. Мамі важко самій.”

Увечері Артемко розкапризувався сильно. Зубки, температура. Я всю ніч тримала його, давала сироп, робила компреси.

Олег повернувся пізно, задоволений.

— Як ви? — запитав, не дивлячись.

— Температура в Артемка. Не спав.

— Нормально, зубки. Мине.

Він пішов у душ, а потім спати. А я гойдала сина, думаючи про несправедливість. Він день на повітрі, з мамою, з подякою. Прийшов — і відпочиває.
Вранці неділі свекруха подзвонила рано.

— Марійко, як справи? Олег казав, Артемко прихворів.

— Так, температура. Зараз краще.

— Добре. То сьогодні приїдеш? Залишилася грядка з морквою, і паркан пофарбувати треба.

Обурення закипіло. Дитина всю ніч спати не давала, а вона мені вже роботупланує.

— Галино Іванівно, Артемко слабкий ще. Не можу.

— Та що ти! Ми дітей скрізь брали. І виросли міцними.

— Зараз лікарі радять інакше.

— Ой, ці лікарі! Все забороняють. На повітрі швидше одужає.

Розмова зайшла в глухий кут.

Олег прокинувся до обіду, свіжий.

— Мама дзвонила?

— Так. Вимагає фарбувати паркан.

— То поїдь. Артемко ж оклигав.

— Температура спала тільки зранку.

— На дачі повітря краще.

Я подивилася з подивом. Він не розуміє?

— Не поїду. Крапка.

— Уперта ти. Мама образиться.

— Нехай. Набридли вимоги.

— Марійко, егоїзм який! Мама одна.

— А мені допомога не потрібна? Коли я востаннє сама кудись ходила?

— У тебе щодень вільний. Ти ж вдома.

— Олеже, ще раз скажеш, що я нічого не роблю, — поговоримо про шлюб серйозно.

Він покрутив пальцем біля скроні й поїхав до мами.

Увечері свекруха подзвонила, обурена.

— Марійко, чому ти цураєшся роботи? Олег переживає.

— Чому допомога тільки від мене?

— Ми ж допомагаємо! Олег зарплату приносить.

— То його обов’язок. Не подарунок мені.

— Ой, горда! Гроші чоловіка — обов’язок, а твоя допомога — геройство? Ти Марійко навіть не думай оце Артемком прикриватись. Або ти частина родини, або ти не її частина. Тут третього не дано. Так не буде, що чоловік і працює і тебе годує, а ти боки вилежуєш. У мене декрет був рік і нічого, син он який. А ти як королева: у мене дитина а ви танцюйте довкола мене.

Я зрозуміла звідки віє вітер. Зрозуміла, що у цій сім’ї я завжди буду винна і повинна і някої допомоги чи подяки не отримаю. Зрештою, Артемко лиш моя дитина, як виявилось. Чоловік вважає що він лиш гроші заробляє а все інше я повинна робити. То ж не сім’я.

Нині я розлучена. Чоловік переїхав до матері а я з Артемком. І знаєте – мені легше. коли немає постійного тиску, постійних докорів і ніхто тебе не знецінює, прямо крила з’являються.

Я знайшла віддалену роботу, працюю, Артемко підростає. Так, я не все встигаю, але скажіть, хто з нас і коли встиг зробити абсолютно все?

А Олег? Зійшовся із іншою, живуть у неї виховують її трирічну доньку. Сподіваюсь тепер свекруха щаслива, адже отримала помічницю на городі. І байдуже,що онук росте без батька. Зате город прополено.

Ну скажіть мені ви б примушували їхати на город невісту із немовлям на руках?

Головна картинка ілюстратвина.