Марія ніби помолодшала років на двадцять. Вся аж світилася радістю. Такі метаморфози сталися з нею після того, як приїхала з курсів післядипломної освіти. Коли з донькою йшли разом, незнайомі вважали їх сестрами. Батьки також помітили, що донька аж надто весела й загадкова, й прямо запитали, чи не мільйон виграла в лотерею. «Краще! Виходжу заміж!» Це прозвучало, як дежавю. Саме 20 років тому вони почули таку заявочку від неї, 17-річної дівчинки. Сьогодні це почула ще й внучка, Маріїна донька.
– Мамо, ти жартуєш?
– Отакої! Донька на виданні, а вона сама зібралася заміж.
– Скільки років сама, що тобі спало на думку на старість, – навперебій заговорили батьки.
Марія аж зблідла:
– Старість? Мені ж лише 36.
Марійка рано вискочила заміж, зразу ж після школи. А що була круглісінькою відмінницею, то зразу ж вступила на заочне навчання, влаштувавшись перед тим на роботу в шкільну бібліотеку. Чоловік Борис її підтримував в усьому, тим більше, що під серцем вона вже носила їхню майбутню дитину.
Жила молода сім’я в Марійчиних батьків і мріяла побудувати власну хату, але коштів бракувало, тож ще до народження донечки Андріанки чоловік поїхав у Бельгію на заробітки. Через кілька років із кругленькою сумою він разом із іншими земляками повертався додому. Водій автобуса задрімав за кермом всього за кілька десятків кілометрів до кордону. Вціліли всі, крім Бориса.
Марія жила і поводилась так, ніби продовжувала чекати чоловіка, ніби нічого й не сталося, ніколи не заплакала на людях, дивилася нерозуміючими очима, чому їй співчувають, чому жаліють і оплакують її Бориса. Всі дивувалися такій незворушності, підозрювали, що він їй абсолютно байдужий. Щоправда, ходить вона щосуботи до місця його спочинку, дуже скромного, як на молоду людину, але чистого й охайного, засіяного щоліта іншими яскравими квітами.
У кімнаті, де Марійка жила з чоловіком, було як у кожній оселі на Галичині: на центральній стіні ікони під вишитими рушниками. А Борис був родом із Черкащини. У його батьківській хаті ікони були на покуті – домашньому вівтарику, – де ще була лампадка або підсвічник і свячена вода в пляшечці. Тож Марійка також захотіла облаштувати такий куточок у кімнаті, замовила в столяра поличку, маленький трикутний столик, поряд з іконою поставила портрет чоловіка, під ними підсвічник зі стрітенською свічкою і пляшечку з йорданською водою.
Марійчина мама дивилася на, як їй здавалося, доньчине дивацтво, й не знала, як реагувати. Ніби й глузд не втрачала через нещастя, а поводиться дивно: не плаче, не жаліється на долю, обручку не знімає, оформленням пенсії на дитину не переймається. А на роботі нею не нахваляться: сумлінна, нічого в дирекції не просить, не вимагає. Крім бібліотеки, Марії Іванівні дали кілька уроків біології, але до ставки все одно не дотягає, та їй байдуже, ніби не потрібні гроші, а про нову хату, яку намріяли з Борисом, уже й не згадує. А ще маму, і не тільки її, дивувало, що донька дуже стежить за собою: косметика, зачіска, манікюр, одяг – на вищому рівні, як за кращих часів, ніби й не було в її житті втрати, щоб забути про себе. То й не дивно, що ледве рік минув, як не стало зятя, а до Марії молодий удівець прийшов свататись.
Святослав втратив дружину, коли синові було дише чотири роки. Сина Любомира допомогла ростити його теща. Вона ж перша сказала зятеві, чому б йому, такому молодому, не одружитися з дівчиною, а ще краще – з Марійкою. Вона – вчителька, має донечку, її рідні будують їй хату, вони б також були раді допомозі такого зятя. Славко трохи образився: то я вже вам надоїв, мамо, що випроваджуєте мене з хати? Але теща переконала, що від щирого серця таке запропонувала. Славко був круглим сиротою, не було чоловікові куди дітись, тому вдав, що тещі повірив. Два роки пройшло, як не стало його Галинки, а душевна рана не гоїлась ні на хвилину.
Святослав купив торт, ляльку дівчинці, квіти, по одній білій троянді – Марії та її мамі, і рушив до їхнього будинку. Спочатку ввійшов до кімнати батьків просити руки й серця їхньої доньки. Для тата то була несподіванка, а в мами промайнув здогад: та ось чому Марійка щодня так чепуриться. Батьки запропонували ввійти до кімнати дочки, постукали. Марія відчинила й здивовано дивилася на всіх: батьки завжди заходили без стуку, запропонувала всім сісти.
Святослав продовжував стояти й почав зі слів: «Марійко, якщо вже в нашому житті так сталось, то я б хотів…» Та вона не дала йому закінчити: «А що сталося?», – чи то здивовано, чи перелякано перепитала. На допомогу прийшла мама: «В Славка нема вже дружини, в тебе – чоловіка, то він пропонує вам… одружитись». Та останні слова ніхто не розчув, бо дівчатко захоплено вигукнуло: «Яка гарна лялька» і підбігло розглянути ближче. «Це тобі», прошепотів Святослав, а Марія в цей час всіх шокувало своїм запитанням: «Як то нема чоловіка?!!» й повернула голову до портрета. «Я зрозумів», – самими вустами мовив Славко і простягнув Марії троянду і вийшов із кімнати. Вона поставила квітку на покуті у вазу.
Після невдалого сватання Святослав просив тещу доглядати дитину, а його відпустити на роботу в Бельгію. Там він роки працював, надсилаючи гроші додому, потім забрав до себе сина. Марія вже жила в новій хаті, яку їй вдалося збудувати разом із батьками. До неї більше ніхто не сватався. Хоч у жінки був якийсь внутрішній магнетизм притягати увагу чоловіків, але як тільки з їхнього боку був натяк на залицяння, їх зупиняв її здивований погляд, що ніби говорив, що вона не є вільна. Донька її вже навчалася в університеті. А Марія дружила тільки з жінками, років на 10-20 за неї старшими. Її вже сприймали як бабусю, бо допомагала індивідуально в навчанні внукам своїх подружок.
Коли не стало Святославової тещі, йому повідомили про її заповіт на хату. Чоловік із сином вирішили назавжди повернутися в Україну й замешкати в рідному селі. В місті, де проходили курси, Святослав і Марія випадково зустрілися. Після пар часто ходили на каву. Святослав купив квартиру для сина. Хлопець вступив до університету, і вже мав де проживати. Святослав і Марія згадували сватання і зійшлися в роздумах на тому, що були ще не готові створювати нові родини, поки не загоїлися їхні сердечні рани. Тепер, вони вважали, ніщо їм не заважає бути разом, діти дорослі, і вони ще молоді, до сорока років ще далеко.
Домовилися, що вже не треба йти просити руки й серця нареченої, достатнього всім повідомити про свій вибір. Син Святослава вже знав про намір батька, Марії ще потрібно було рідним сказати і чекати його в гості.
Святослав прийшов до Марії з тортом і квітами. На цей раз почув слова: «Ми втратили свій шанс, Святославе, і більше не зможемо бути щасливі. То обставини, то навіть рідні можуть зламати наші долі».
Чи правильно вчинила Марія, що дозволила так себе зламати й зневіритись у своєму щасті?
