Марії щойно виповнилося сорок п’ять, і, здавалося, нарешті доля вирішила компенсувати всі попередні розчарування одним подарунком: вона зустріла Олега. Спокійного, вихованого, уважного — саме такого, якого вона мріяла мати поруч останні років двадцять. Усі її подруги вже давно казали їй: «Та годі вже, Маріє, живи для себе», але Марія жила надією. І от — Олег. Дар із неба.
За місяць знайомства він уже довірливо простягнув їй ключі від своєї квартири:
— Маріє, я їду у відрядження на тиждень. Але хочу після повернення аби ти була господинею в моєму домі. Ось ключі і за цей час обживися аби тобі було зручно.
Те «якщо хочеш» мало б насторожити будь-кого, але не Марію, яка стільки років чекала можливості вити спільне гніздечко.
Вона відчувала себе майже нареченою. І вирішила: настав її зоряний час.
Проблеми почалися одразу. Адресу вона пам’ятала чітко: Південний бульвар, 14, квартира 52. Марія ще подумки хвалила себе, що не забула окуляри.
Знайшовши потрібний будинок, вона підійшла до дверей квартири, вставила ключ — і… нічого. Замок навіть не кліпнув.
— Добре, — сказала вона дверям із тим спокоєм, який завжди передує бурі. — Спробуємо ще раз.
Вона тягнула, штовхала, притискалася плечем, крутила ключ у всі боки. Замок крутився, але не відкривався.
Майже через сорок хвилин спроб двері відчинилися… з гучним, тріскучим клацанням, яке зовсім не нагадувало нормальний звук замка.
— Олег не помітить, — сказала собі Марія, витираючи піт.
Та коли вона ввійшла всередину, серце стислося. Квартира виглядала геть не так, як уявляла жінка, яка двадцять років мріяла зробити комусь затишно. Бліді стіни, вікна без штор, кухонна тумба, яка, здається, пережила три покоління власників, і лампочка, що висіла на дроті.
— Бідний мій Олег… — прошепотіла вона. — Невже він жив тут сам?
У ту мить вона вирішила: все змінить. За тиждень.
У понеділок вона купила новий замок. Майстер сказав, що вмонтувати його легко, але Марія, яка ніколи не зверталася до майстрів, вирішила діяти сама. Після півтори години мук і двох зламаних викруток вона все ж таки викликала фахівця.
— Пані, ви цей замок так пошкодили, що його тільки міняти, — сказав він, ледь стримуючи сміх.
Марія заплатила. Більше, ніж планувала. Але ж це все для Олега.
А потім почалося.
Нова шторка — і весь комплект рушників. Нові тарілки — бо старі були надто… старі. Новий чайник, нові ножі, нові каструлі, нові фіранки, покривало, плед, декоративні подушки. Трохи благоустрою — і вона вже в магазині шпалер. А коли ті красиво лягли на стіни — то підлога ніби попросилася оновитися. Майстри взяли втричі більше «за терміновість». Марія не торгувалася — в неї ж любов.
У середу її заощадження вже були майже вичерпані. У четвер вона позичила в подруги «на дрібниці». В п’ятницю мала прийти доставка меблів, а в суботу повертався Олег.
Марія була щаслива: за тиждень вона зробила те, що інші відкладали роками.
Субота настала швидко. Квартира сяяла, пахла ваніллю і новим життям. І Марія — вся в новій сукні, з вечірнім макіяжем — приготувала вечерю, накрила стіл і сіла чекати.
Олег телефонував: «Я вже в дорозі, буду годин за дві».
Марія приклала руку до серця. Ще трохи — і її старання будуть оцінені.
І тут у двері вставили ключ.
Вона кокетливо вигукнула:
— Любий, я не закривала!
Двері відчинилися. Марія посміхнулася…
…і так і застигла з усмішкою.
У дверях стояло троє незнайомих людей: поважна сива жінка, високий молодик із коробками, і дівчинка років десяти з рюкзаком.
— Доброго вечора… — обережно сказала жінка. — А ви хто?
Марія кліпнула.
— А… а ви хто?
— Ми… власники квартири, — сказала жінка. — Ви що тут робите?
Тиша зависла, навіть дим від свічок перестав клубитися.
— Це ж Південний бульвар, 14, — прошепотіла Марія, – — Квартира 52.
Марія ковтнула повітря так, ніби воно раптом стало дуже рідкісним.
— Північний, — повторила дівчинка. — Ми ж тут живемо. Ми на море їздили.
Марія зблідла. Їй стало холодно в тій сукні, що коштувала, між іншим, половину місячної зарплати.
— Я… здається… трошки… — вона не могла знайти слова, — переплутала.
Жінка- власниця тим часом оглядала квартиру круглими очима:
— Ой, диви, Людо, диви! А хто це нам ремонт зробив? І кухня нова! І підлога! І штори, бач…
Молодик свиснув:
— Мамо… ти дивись… тут тисяч на десять роботи…
— Пані… — ледве вимовила Марія, — я помилилася адресою… мені дали ключ… я думала…
І вона вперше в житті захотіла провалитися крізь землю.
А власниця раптом тепло взяла її за лікоть:
— Доню, ви не переживайте. Ви нам таке свято зробили! Я й не пам’ятаю, коли в хаті було так красиво.
— А де старі меблі? — спитав син.
— Вивезли, — прошепотіла Марія.
— Безкоштовно? — аж просвітліла господиня.
Марія кивнула.
Жінка раптом розсміялася.
— Ну от бачиш, Людо! У людей бувають добрі справи без жодного попередження.
Марія все ще стояла в ступорі, коли їй задзвенів телефон. Висвітилось: Олег.
— Марійко, — радісно сказав він, — я вже вдома. Дивлюсь, ти все правильно зрозуміла: я жартував про «обживи простір». Але ти молодець — все на місці, нічого не чіпала. Я зараз вийду зустрічати тебе. Ти де?
Марія на мить заплющила очі.
А потім спокійно сказала власниці:
— Я… піду. Мені ще… Південний бульвар шукати.
Вона взяла сумочку, ковтнула повітря, як перед марафоном, і вийшла.
Позаду почулося:
— Мамо, а може, нам ще раз кудись поїхати? Раптом нам і ванну потім хтось безкоштовно зробить.
Коли Марія нарешті підійшла до правильного будинку й піднялася на поверх, Олег стояв у дверях, спокійний, усміхнений.
— Ну що, — сказав він, — рада мене бачити?
Марія вдихнула.
І зненацька розреготалася.
— Ти навіть не уявляєш, наскільки.
І вперше за багато років вона відчула, що життя таки не стоїть на місці — просто кружляє по колу, а вона, Марія, завжди знайде спосіб з нього вийти.
