Сонце м’яко лягало на підвіконня, де в глиняній мисці під рушником «відпочивало» тісто. Марія Степанівна, жінка ще енергійна, хоч уже й з сивиною на скронях, звично місила білу пухку масу. Кожен рух був відточений роками: вона відчувала тепло дріжджів, солодкий аромат борошна і ту особливу магію, яка з’являється лише тоді, коли готуєш для найрідніших.
Сорок років вона віддала школі. Перевірка зошитів до півночі, нескінченні звіти, батьківські збори… Тоді вона лише мріяла: «Ось вийду на заслужений відпочинок — і нарешті стану тією бабусею, про яку пишуть у книжках. Буду пекти онукам пухкі булочки, вчитиму Софійку вишивати, а з Максимком збиратиму конструктори». Поки працювала, син Андрій та невістка Ірина часто натякали, мовляв, мамо, ви б допомагали більше, забирали б дітей до себе. Але Марія Степанівна лише зітхала: робота була єдиним джерелом доходу, а «на блюдечку» пенсію ніхто б не приніс раніше терміну.
І ось — воля! Пенсійне посвідчення в кишені, і Марія Степанівна з головою пірнула в обов’язки бабусі. До квартири сина — десять хвилин пішки. Це був її щоденний ритуал: зранку напекти цілу гору смаколиків, подзвонити Андрію («Синку, я вже біжу!») і нести гарячу радість онукам.
Минуло кілька місяців. Марія Степанівна була на сьомому небі. Онуки радісно зустрічали її біля порога, Ірина ввічливо посміхалася, Андрій жартував. Але була одна дивна деталь, яку Марія спочатку списувала на свою неуважність. Щоразу, коли вона приносила пиріжки — з вишнею для Софійки, з м’ясом та кропом для Максимка — Ірина відразу ставила тарілку на найвищу полицю в кухні або клала в холодильник.
— Ой, мамо, ми щойно пообідали, — казала невістка, швидко витираючи стіл. — Нехай пізніше з’їдять.
Марія Степанівна кивала. «Звісно, режим — це важливо», — думала вона. Але серце вчительки звикло помічати дрібниці: вона жодного разу не бачила, як діти жують її випічку. Натомість на столі завжди стояли куплені в супермаркеті «еко-галети» або фрукти, нарізані так ідеально, ніби для виставки.
Одного четверга Марія Степанівна перевершила саму себе: спекла славетні рогалики з трояндовим варенням, рецепт яких зберігався в їхній родині ще від прабабусі з Галичини. Аромат стояв такий, що сусіди по під’їзду зупинялися.
Вона набрала номер сина.
— Андрійку, я зараз забіжу, принесу рогалики. Ще гарячі, тануть у роті! У слухавці запала тиша.
Потім син важко зітхнув:
— Мамо… Знаєш, не треба. Не принось більше нічого.
— Як це «не треба»? — Марія Степанівна аж присіла на стілець. — Ви що, посварилися? Чи захворів хто?
— Та ні, всі здорові. Просто… Ну, не їдять у нас пирогів. І рогаликів теж. Не муч себе, мамо, не витрачай продукти.
Марія Степанівна відчула, як холодок пробіг по спині. Вона намагалася випитати причину, але син лише відмовчувався, мовляв, «сучасна філософія», яка виключає споживання цукру і таке інше. Але материнське серце не обдуриш. Вона відчула: справа не в цукрі. Справа в Ірині.
Наступного дня Марія Степанівна вирішила зайти без попередження, але не з їжею, а просто «на чай». Вона хотіла подивитися Ірині в очі. Розмова почалася здалеку, про погоду та школу, але врешті-решт Марія не витримала:
— Ірочко, люба, поясни мені старій: чим мої пироги не вгодили? Я ж бачу, що ти їх навіть не розпаковуєш. Може, тісто заважке? Чи начинка не та? Ти скажи, я підлаштуюся.
Ірина відставила чашку з трав’яним чаєм. Її обличчя стало кам’яним, а голос — холодним. — Маріє Степанівно, раз ви вже запитали прямо, то я відповім. Ви готуєте без одноразових рукавичок. У вас по хаті бігає кіт Фелікс. У вас скрізь шерсть, бактерії… Ви розумієте, що це не гігієнічно? Я не можу дозволити, щоб діти їли продукти, приготовлені в таких умовах. Це мій обов’язок як матері — берегти їхнє здоров’я.
Марія Степанівна відчула, ніби її дали під дих. Вона озирнулася на свою кухню (в думках) і на кухню невістки. Так, у Ірини все було стерильно, як в операційній. Але хіба ж любов вимірюється кількістю прибирань?
— Іро, але ж я руки мию по сто разів на день… І Фелікс у мене чистий, він на стіл ніколи не стрибне, — тихо промовила Марія.
— Маріє Степанівно, це розмова ні про що. Кожен має свої стандарти. У нас вони такі. Не ображайтеся, але ваші «домашні» делікатеси нам не підходять.
Андрій спостерігав за цією «холодною відвертістю» з важким серцем. Він любив маму, і ті пиріжки були для нього смаком дитинства. Але він також кохав Ірину, яка після народження другої дитини стала просто схиблена на чистоті. Будь-яка пилинка викликала в неї занепокоєння.
«Я опинився між двох вогнів, — думав він, зачиняючись у кабінеті. — З одного боку мама з її щирим бажанням нагодувати весь світ, з іншого — дружина з її новими правилами “усвідомленого життя”. Я бачив, як Іра викидала ті мамині рогалики в смітник, коли діти не бачили. Мені серце краялося, але я мовчав, щоб не було скандалу. А Максимко… він якось запитав: “Тату, а чому бабуся приносить пакунки, а ми їх ніколи не їмо?”. Що я мав відповісти?»
Марія Степанівна перестала носити сумки. Серце боліло, але вона була жінкою гордою. Тепер вона просто заходила забирати онуків на прогулянку. Іра була задоволена: допомога є, а «небажаних» продуктів немає. Бабуся водила дітей у парк, годувала качок і розказувала їм казки. Про пироги більше ніхто не згадував.
Одного разу, повернувши дітей після прогулянки трохи раніше, ніж зазвичай, Марія Степанівна застала в сина гостю. Це була мама Ірини — пані Людмила, жінка пишна, галаслива і дуже впевнена в собі.
На столі в центрі вітальні стояла велика тарілка з домашніми пирогами. З м’ясом, капустою та яблуками. Софійка і Максимко сиділи за столом і з величезним апетитом уминали їх за обидві щоки. Ірина сиділа поруч, усміхалася і підкладала дітям добавку.
— О, Маріє, заходьте! — вигукнула сваха Людмила. — Спробуйте моїх пирогів! Тільки з печі, сама готувала, з любов’ю.
Марія Степанівна застигла на порозі. Вона глянула на онуків, потім на пироги, а тоді перевела погляд на Ірину. Обличчя невістки вмить стало багряним, як перестиглий томат. Вона почала щось метушливо шукати в телефоні, уникаючи погляду свекрухи.
Марія Степанівна повільно підійшла до столу, подивилася на сваху і спокійно запитала:
— Людмило, а скажіть мені… Ви їх у рукавичках пекли?
— У чому? — Людмила розреготалася, аж її золоті сережки загойдали. — Маріє, які рукавички? Я ж не в хірургії! Руками треба тісто відчувати, душею! У мене ж і кіт Мурчик під ногами крутився, і собака допомагав — ви ж знаєте, яка в мене весела хата!
Марія Степанівна гірко посміхнулася. Вона дивилася на Ірину, яка тепер була готова провалитися крізь землю.
— Ну так, звісно, — тихо сказала Марія. — Мамині пироги — вони завжди стерильні. Навіть якщо із шерстю. Це ми, свекрухи, як ті ліхтарні стовпи: і стоїмо не так, і світимо не туди, і тінь від нас надто густа.
Вона не хотіла влаштовувати зайвих розмов. Просто погладила онуків по головах і вийшла.
Того вечора Марія Степанівна довго сиділа на балконі, дивлячись на вогні міста. Фелікс мурчав у неї на колінах. Вона зрозуміла одну просту річ: річ була не в гігієні. Річ була в території. Ірина просто хотіла бути єдиною господинею в житті своїх дітей і чоловіка, а свекруха з її пирогами була чужою людиною, що зазіхав на цей простір. А мама… мама — це своє, рідне, їй можна все.
Наступного дня Марія Степанівна спекла великий пиріг із сиром. Але не понесла його синові. Вона покликала сусідку — таку ж самотню пенсіонерку. Вони довго пили чай, сміялися і згадували молодість.
А через тиждень Андрій прийшов до неї сам. Один. Довго топтався біля порога, а потім прошепотів: — Мамо… вибач нам. Спечи, будь ласка, тих своїх рогаликів. Я так скучив за справжнім смаком.
Марія Степанівна зітхнула, витерла руки об фартух і посміхнулася:
— Проходь, синку. Тісто вже підходить. Тільки зачекай, я зараз… «рукавички» одягну. Вони обоє засміялися, і ця гіркота, що тиснула на серце кілька тижнів, нарешті почала танути, як цукрова пудра на гарячій випічці.
