Після завершення обласного огляду народних колективів у будинку культури панував гармидер. Учасники нашого ансамблю збирали костюми, ховали в чохли інструменти та обговорювали виступи. Нам вручили почесні грамоти, і всі раділи успіху. Я стояла біля крайнього вікна у фоє, тримаючи в руках загорнуту в трубку грамоту, і чекала, поки керівник вирішить питання з автобусом.

До мене підійшов чоловік поважного віку. Він зупинився за два кроки, уважно придивляючись до мого обличчя.

– Вибачте, що турбую вас, – мовив чоловік. Голос у нього був тихий, із легким тремтінням. – Я дивився ваш виступ із третього ряду.

– Дякую, – відповіла я, перекладаючи грамоту з руки в руку. – Ми довго готували цю програму.

– Ви гарно співаєте, – сказав він, але одразу додав: – Та я підійшов не через пісню. Ви мені надзвичайно нагадуєте одну жінку. Я знав її дуже давно, ще в юності. Ви просто копія її в ті роки, коли ми бачилися востаннє.

Я посміхнулася, вважаючи це звичайним ввічливим компаніментом.

– Світ великий, люди часто бувають схожими між собою.

– Можливо, – погодився він. – Але ви з якого району? З якого саме села чи містечка?

Я назвала наше село і чоловік аж подався вперед.

– А як звати вашу матір?

– Марія, – мовила я, здивувавшись такому запитанню. – Марія Дмитрів.

Чоловік поволі опустив руки. Його обличчя виражало глибоке здивування, а в очах з’явився розпач.

– Марія… Значить, я не помилився. Я дивився на вас на сцені й не міг відвести очей. Ті ж самі риси, те ж волосся, така ж постава…

Я уважно розглянула його сиве волосся, глибокі зморшки біля очей і запалі щоки. Раптом у пам’яті виринуло ім’я, яке в нашій хаті згадувалося рідко, але завжди викликало важку мовчанку.

– Ви Степан? – запитала я прямо.

Він здригнувся й розплющив очі ширше.

– Звідки ви знаєте моє ім’я? Марія розповідала про мене?

– Ні, – відповіла я, хитаючи головою. – Мама ніколи не розповідала про вас. Вона взагалі мало говорила про своє минуле. Але на шафі в спальні завжди стояла дерев’яна коробка з-під чаю. Нам із сестрою забороняли її чіпати. Одного разу, коли батьків не було вдома, ми туди зазирнули. Там лежали листи і дві чорно-білі фотографії. На них був молодий хлопець. На звороті фотографії було написано: «Марії від Степана».

Степан зітхнув, важко перевів подих і притулився плечем до масивної колони у фоє.

– Вона зберегла ті фотографії? – спитав він. – Попри стільки років?

– Берегла все життя, – мовила я. – І через це в нашій сім’ї ніколи не було спокою.

Степан опустив голову й дивився на підлогу.

– Як вона зараз живе? – тихо запитав він. – Вона здорова?

– Живе сама в тій самій хаті.

– А чоловік?

– Батька немає вже чотири роки. Він довго хворів.

– Шкода… Я гадав, у неї все склалося добре.

– У неї було все, крім щастя, – відповіла я. – І у батька теж.

Степан здивовано звів брови.

– Чому?

– Бо вона його не любила, – мовила я, згадуючи дитинство. – Вона вийшла за нього тільки тому, що ви зникли й не подали про себе жодної звістки. А батько знав, що вона любить іншого. Він знайшов ті фотографії ще в перші роки після весілля. Через це між ними постійно виникали сварки.

Я згадала, як ми з сестрою ховалися в дитячій кімнаті, коли батько повертався з роботи. Він приходив втомлений, сідав за стіл і чекав від матері доброго слова чи теплого погляду. А мати подавала вечерю мовчки, дивилася кудись повз нього, у вікно, і відповідала короткими фразами. Вона робила хатню роботу, мила посуд, прала одяг, але все це робила так, ніби виконувала важку повинність.

Батько дратувався від цієї холодності. Він починав шукати привід для суперечки: то йому їжа була занадто холодна, то сорочка не надто чиста. Інколи він ішов із дому до пізнього вечора, повертався похмурий і замикався в собі.

– Батько розумів, що для неї він завжди на другому місці, – продовжила я. – Вона вважала його простим, приземленим, занадто побутовим чоловіком. А батько, попри свій важкий характер, нас із сестрою дуже любив. Але з матір’ю вони так і не знайшли спільної мови.

Степан слухав мене, не перебиваючи. Він нервово потер чоло долонею.

– Чому ж ви не повернулися тоді? – запитала я. – Вона чекала на вас.

– Це довга історія, – тихо сказав Степан. – Після навчання мене направили працювати на комбінат у східну область. Там давали кімнату в гуртожитку, була хороша зарплата, перспектива отримати квартиру. Я хотів спочатку обжитися, стати на ноги, а вже потім їхати по Марію. Але час минав. З’явилися нові знайомі, робота забирала всі сили. Потім я познайомився з дівчиною, яка працювала в нашому цеху. Вона була доброю, дбала про мене. Народився син, потім донька. Мені було соромно писати Марії. Я розумів, що вчинив негарно, що зрадив її надії. А потім життя проминуло, і дні полетіли один за одним.

– Тобто ви просто залишилися там, бо це було зручно? – спитала я.

– Мабуть, так, – зізнався Степан. – Я переконував себе, що Марія швидко забуде мене, знайде собі когось і буде щаслива. Я не знав, що вона берегтиме ті листи.

– Вона зробила з вас ідеал, – сказала я. – Усі ці роки вона вважала вас чимось світлим, недосяжним, ніжним чоловіком, який лишився в її молодості. Вона жила ілюзією, що якби ви були поруч, усе було б інакше.

– Я звичайний чоловік. Моєї дружини не стало два роки тому. Діти виросли, роз’їхалися по власних сім’ях, живуть у великих містах. Нещодавно вирішив повернутися до своїх батьків, бо про них треба піклуватися. Я от тільки місяць як переїхав. Прийшов сьогодні на концерт, бо почув, що приїдуть колективи з вашого району.

Він простягнув до мене руку, але одразу опустив її.

– Донечко… Вибач, що я так називаю тебе. Можеш зробити для мене одну річ?

– Яку?

– Запиши мій номер телефону. Передай його Марії. Скажи, що я повернувся. Я просто хочу приїхати, сісти поруч, випити чаю й поговорити з нею. Попросити вибачення за все, що не збулося.

Поки я записувала його номер, у голові вирували думки. Переді мною стояв чоловік, який колись просто вибрав комфортніше життя, залишив дівчину чекати й сподіватися, а тепер, залишившись на старості сам, вирішив повернутися й заповнити свою самотність. Мати все життя прожила з відчуттям, що її справжнє щастя залишилося десь у минулому, через що не дала життя ні собі, ні батькові. Батько робив усе для хати, тягнув на собі господарство, важко працював, але так і не отримав краплі любові від власної дружини.

– Дякую тобі, – мовив Степан, і на його очах з’явилися сльози. Він знову подивився на мене. – Ти дуже схожа на неї.
З вулиці почувся сигнал автобуса. Наш керівник гукнув із дверей фоє:

– Дівчата, збирайтеся! Автобус чекає, зараз виїжджаємо, бо до вечора треба бути вдома!

– Мені час іти, – мовила я Степанові.

– Іди, донечко. Чекатиму новин.

Він залишився стояти біля колони, а я пішла до виходу. На ганку вітер обпікав обличчя. Усі сідали на свої місця в автобусі, складали грамоти, футляри з інструментами, жартували та ділилися враженнями від виступу.

Автобус рушив з місця, повільно повертаючи на головну вулицю міста. У вікні я побачила Степана, який вийшов на ганок будинку культури й дивився услід нашому автобусу. Він трохи підняв руку, прощаючись, і залишився стояти на сірому бетонному майданчику.

Я думала про те, що чекає на мене вдома. Мати, як завжди, зустріне мене біля хвіртки, запитає, як пройшов виступ, чи дали грамоту. Потім ми підемо до хати, вона поставить на стіл чайник й сяде навпроти. На шафі в спальні так і стоятиме та дерев’яна шкатулка з фотографіями молодого хлопця і його листи.

Я думала про те, чи має право людина на старості років руйнувати навіть той ідеал, який будувався десятиліттями. Якщо я віддам їй цей номер, вона дзвонитиме. Вони зустрінуться. Вона побачить перед собою не того юного, прекрасного хлопця з фотографії, який лишився для неї ідеалом, а звичайного сивого діда, який колись проміняв її на зручнішу роботу й іншу жінку. Вона зрозуміє, що присвятила все життя тузі за людиною, яка просто пішла далі й згадала про неї лише тоді, коли залишилася на самоті.

А якщо нічого не скажу вона так і житиме зі своєю світлою ілюзією, думаючи, що десь далеко живе її єдине справжнє кохання, яке не склалося лише через якісь непереборні обставини.

То як вчинити правильно? Щоб ви обрали – знати правду чи вірити в ідеал?