Телефонний дзвінок застав мене в той момент, коли я поралася на кухні, готуючи синові Миколі його улюблений пиріг. Дзвонила його теща, моя сваха – Катерина Іванівна. Її голос, зазвичай м’який і медовий, тепер був сповнений такої рішучості, що мені стало не по собі.

— Маріє Іванівно, ми повинні обговорити ситуацію, що склалася. Це вже неможливо! — почала Катерина Іванівна без привітань.

Я поставила деко й підійшла до слухавки, відчуваючи, як мене охоплює тривога.

— Катерино Іванівно, що сталося? Ви про що? Щось із дітьми?

— Ні, не з дітьми. Зі мною! Із моїм життям! — її голос пролунав обурено. — Я не розумію того, що ви вважаєте, ніби я повинна вічно сидіти тут і чекати, поки дочка Ірина з вашим сином.

— Хвилиночку! — я перебила її, відчуваючи, як у мене починає палати обличчя. — Катерино Іванівно, наша Ірина і ваш Микола — це тепер одна родина! Вони живуть у вашій просторій оселі, тому що так було зручніше для всіх. І ніхто не вимагає від вас нічого, крім підтримки!

— Підтримки? Якого плану, Маріє Іванівно? Щоб я відмовилася від свого життя заради їхнього комфорту? — у її тоні пролунала відверта насмішка. — Я здала свою трикімнатну квартиру. Здала дуже добре! Отримала кошти на кілька років вперед! І тепер я вільна! Я нарешті можу подорожувати!

Я була приголомшена. Це було настільки несподівано і нахабно, що я не могла знайти слів.

— Ви здали квартиру? А як же Ірина з Миколою? Ви ж знаєте, як вони мріяли про власне житло! Вони могли тимчасово пожити у вашій квартирі! Безоплатно! Це ж ваші рідні діти!

— Чому? — спокійно запитала вона. — Чому безоплатно? У них є голова на плечах і дві руки. Нехай працюють і заробляють! Я на свою нерухомість працювала сама багато років, і тепер це моє джерело незалежності. Я втомилася від буденності. Я відчуваю, що моє життя тільки починається!

Я відчула, як у мені закипає лють.

— Але як ви могли? Навіть не порадившись! Вони ж зараз живуть у вас. Ви їх поставили перед фактом. Вони будуть на вулиці А ви тим часом будете розгулювати світом? Катерино Іванівно, це егоїзм! Це неповага до сім’ї!

— Еґоїзм? — Катерина Іванівна лише засміялася, і цей сміх пролунав дзвінко й вільно. — Можливо. Але це мій еґоїзм, і я маю на нього повне право. Речі їхні я відправила вам. Я переїхала на дачу. Тут чудово! І коли я не подорожую, я насолоджуюся тишею і природою. А ваші діти нехай вчаться самостійності. На цьому наша розмова закінчена.

Вона поклала слухавку. Я стояла з тремтячою рукою біля столу, відчуваючи, як моє обличчя палає від обурення. Це було так зухвало, так несподівано! Моя сваха, яка мала б підтримувати молоду родину, раптом влаштувала такий кульбіт! Як це розуміти? Яке вона мала право так чинити з дітьми?

Мене звати Марія Іванівна. Я жінка вихована у старих добрих традиціях, для якої сім’я і родинні цінності завжди були на першому місці. Звісно, я прагнула, щоб моєму синові Миколі і його дружині Ірині жилося якнайкраще.

Вони одружилися, здавалося б, дуже вдало. Ірина — чудова дівчина, а її батьки — Катерина Іванівна та її чоловік — завжди справляли враження порядної та заможної родини.

Мій син Микола та його дружина Ірина живуть у чотирикімнатній квартирі батьків Ірини, тобто Катерини Іванівни. Це було тимчасове рішення, поки молоді зберуть кошти на своє житло.

У них є окрема велика кімната, але Катерина Іванівна зі своїм чоловіком теж там. Усі живуть під одним дахом, і це, звісно, створює певні незручності.

— Мамо, ми не можемо тут жити вічно, — жалівся мені Микола. — Хочеться свого простору, щоб не ходити навшпиньках увечері.

Я їх розуміла. І ось тут обставини склались так. що з’явилася чудова можливість! Свата мого не стало. Ну нащо свасі одній така квартира велика. Катерина Іванівна могла б спокійнісінько узяти і розміняти квартиру

Я навіть обговорювала це зі своєю свахою пів року тому.

— Катерино Іванівно, — казала я їй, — ви ж можете розміняти квартиру. Купити дітям житло окреме. Це ж така допомога!

Вона тоді відповідала стримано:

— Маріє Іванівно, ми ще подумаємо. Це питання відкрите.

І ось, що вона “надумала”! Здала квартиру! Та ще й на такий тривалий термін! яЯк я зрозуміла отриману значну суму, вона очевидно, вирішила витратити на себе.

— Андрію, — запитала я сина, коли він прийшов на обід, — ти знав про ці плани твоєї тещі?

Він виглядав пригніченим.

— Мамо, вона поставила нас перед фактом! Вчора вона перевезла більшість своїх речей на дачу. Сказала: «Тепер буду жити на природі. А сьогодні вранці повідомила, що квартиру здала в оренду. Ми речі поспіхом збирали».

— Як вона могла? — я підвищила голос. — Вона ж добре забезпечена! А ви що? Ви не маєте права на її квартиру?

— Вона сказала, що не має наміру робити нам подарунки, — відповів Микола, опустивши голову. — Сказала, що нам треба збирати самим. А вона втомилася від буденності й хоче пожити для себе.

— Яке вона має право? — я обурено ходила по кухні. — Це ж ваше майбутнє! Вона — ваша родина! Хіба не має бути взаємної підтримки? Хіба це не її обов’язок — допомогти дітям на початку їхнього сімейного шляху?

Микола мовчав. Його мовчання було гучнішим за будь-які слова. Я розуміла, що він у глухому куті. Він не міг висловити образу на свою тещу.

Але я мовчати не збиралася.

Наступного дня я сама зателефонувала Катерині Іванівні.

— Катерино Іванівно, — мій голос був твердим, — я хочу вам сказати, що ви завдали великої образи нашим дітям. Це не просто егоїзм. Це безсердечність.

Вона відповіла спокійно і, як завжди, дуже впевнено.

— Маріє Іванівно, я маю свою позицію, і вона не зміниться. Я все життя працювала. Моє життя — це мій вибір. Я дала дітям гарну освіту, допомагала, чим могла, коли вони одружувалися. Але я не повинна відмовлятися від своїх мрій. Я не вважаю себе зобов’язаною забезпечувати їм безкоштовне житло, коли вони здатні працювати.

— Але ж ви їх підставили! Вони тепер без власного кута!

— Нічого, Маріє Іванівно. Зате нарешті зрозуміють що треба рухатись а не чекати дива із неба. та й про що мова узагалі? квартира – моя власність. Я сама вирішую як нею розпоряджатись. Я вирішила здати її в оренду. Діти мають руки ноги і здоров’я. А я їду за кордон. Нарешті можу собі дозволити подорожувати. Побачу Італію, Францію, Венецію і Японію. Звітувати не збираюсь. Доречі, про квартиру. Нехай ваш син не розслабляється, бо на старість я свою квартиру таки розміняю на меншу. Але за отриману різницю я буду жити. Тож чекати їм узагалі нічого. Хіба ви що настараєте, ви ж так гарно розпоряджаєтесь чужим.

Після цієї розмови я відчула, що наш родинний зв’язок, такий важливий для мене, тріснув. Здається, я ніколи не зрозумію цю нову моду на “життя для себе”, коли йдеться про добробут власних дітей.

Сваха влаштувала справжній шок для нашої родини. І я досі не можу зрозуміти: яке вона мала право так чинити? Чого не подумала про наших дітей?

Головна кратинка ілюстративна.