Я стояла на порозі власного будинку, тримаючи в руках чемодан, коли телефон різко задзвонив. На екрані висвітилося ім’я невістки — Олени. Її голос, різкий і обурений, прорізав тишу: «Ви що, серйозно? Завтра кидаєте нас із дітьми, бо вам захотілося на море? Ми ж усе спланували!»

Я стиснула губи, відчуваючи, як у мені закипає обурення. Два місяці тому вона повідомила, що вони з моїм сином їдуть на відпочинок, але жодного слова про те, що я маю доглядати за онуками! А тепер я винна, бо купила собі путівку?

Я глибоко вдихнула і відповіла: «Олено, я не телепат. Ти мала б попросити, а не ставити перед фактом». У слухавці запала тиша, а потім — гучний клац, коли вона кинула трубку. Цей момент став кульмінацією наших напружених стосунків, і я зрозуміла, що цього разу не поступлюся.

Мені 58 років, і я вже давно живу сама. Мій син, Андрій, одружився дев’ять років тому. Його дружина, Олена, з першого дня нашого знайомства дала зрозуміти, що ми з нею — як день і ніч.

Вона молода, енергійна, з чіткими уявленнями про те, як усе має бути. Я ж — людина зі своїм досвідом, звичками і, що найголовніше, власним життям.

За ці роки між нами накопичилося чимало непорозумінь, але я завжди намагалася тримати мир заради сина і двох чудових онуків — Софійки та Максима. Та цього літа все дійшло до точки кипіння.

Дев’ять років тому, коли Андрій та Олена вирішили одружитися, я раділа за сина. Він був щасливий, а це для матері головне. Після весілля вони одразу взяли кредит на однокімнатну квартиру, щоб не тулитися по орендованих помешканнях.

Я підтримала їх рішення і навіть допомогла фінансово — дала 250 000 гривень на перший внесок. Для мене, одинокої жінки, яка живе на пенсію та заощадження, це була значна сума. Але я хотіла, щоб у них було міцне підґрунтя для сімейного життя.

Олена, однак, вважала, що я могла б зробити більше. Одного вечора, коли ми пили чай у них удома, вона раптом сказала:

— Маріє Іванівно, якби ви додали ще трохи, ми могли б узяти двокімнатну квартиру. Для дітей було б зручніше.

Я здивовано подивилася на неї. Її тон був вимогливим.

— Олено, я дала все, що могла. А твої батьки чому не допомагають? — спокійно запитала я.

Вона фиркнула і відвернулася, а Андрій ніяково змінив тему. Пізніше він зізнався, що батьки Олени не мають змоги фінансово підтримувати їх, бо живуть у селі й ледве зводять кінці з кінцями. Але чому це означало, що я маю взяти на себе весь тягар їхнього добробуту?

Після народження Софійки, а згодом і Максима, Олена повністю поринула в материнство. Андрій працював на двох роботах, щоб покривати кредит та забезпечувати сім’ю.

Я часто приходила допомагати з онуками — забирала Софійку з садочка, гуляла з Максимом, коли він був ще зовсім малим. Мені подобалося проводити час із дітьми, вони росли веселими й допитливими. Але Олена чомусь вважала, що я маю бути на підхваті 24/7.

— Маріє Іванівно, ви ж на пенсії, невже у вас стільки справ? — якось кинула вона, коли я відмовилася сидіти з дітьми, бо вже записалася на заняття з йоги.

— У мене своє життя, Олено. Я не проти допомогти, але попереджай заздалегідь, — відповіла я, намагаючись зберігати спокій.

Вона лише знизала плечима, але я бачила, що їй не подобається моя позиція. Для неї я, мабуть, була просто зручним інструментом, а не людиною зі своїми планами та мріями.

Цього літа Олена раптово оголосила, що вони з Андрієм їдуть на море. Це було два місяці тому, під час сімейного обіду в них удома. Софійка розповідала, як малювала сонечко в садочку, а Максим ганяв машинки по килиму. Олена, між іншим, кинула:

— Ми з Андрієм плануємо на тиждень поїхати до Одеси. Хочемо хоч раз відпочити удвох, без дітей.

— Чудова ідея, — сказала я щиро. — Ви заслужили.

Андрій посміхнувся, але Олена лише кивнула, ніби я мала здогадатися, що від мене щось потрібно. Жодного слова про те, щоб я доглянула за онуками, не було.

Я подумала, що вони, мабуть, домовляться з її мамою, яка живе в селі, або знайдуть няню. Мені й на думку не спало, що Олена розраховує на мене, не сказавши ні слова.

Минуло два місяці, і я, натхненна їхніми планами, вирішила, що теж заслуговую на відпочинок. У турагенції я натрапила на вигідну путівку до Туреччини — п’ятизірковий готель, усе включено, на п’ять днів.

Я не вагалася і забронювала її. Це було за тиждень до їхнього від’їзду, і я була впевнена, що Олена вже все організувала для дітей.

За день до їхнього від’їзду пролунав той самий дзвінок. Олена, не привітавшись, заявила:

— Завтра Андрій привезе вам Софійку й Максима. Ми їдемо рано вранці.

Я на мить оторопіла. Її тон був таким, ніби це я мала просити дозволу залишитися з онуками.

— Олено, зачекай. Ти ж не казала, що розраховуєш на мене. Я завтра сама їду на відпочинок, — відповіла я, намагаючись говорити рівно.

— Що? — її голос став вищим. — Ви знали, що ми їдемо! Як ви могли так вчинити?

— Я знала, що ви їдете, але ти жодного разу не попросила мене посидіти з дітьми. Я не вмію читати думки, — сказала я, відчуваючи, як у мені наростає роздратування.

— Моя мама має їхати через пів країни, щоб доглянути онуків? Це несерйозно! Ви ж могли здогадатися! — майже кричала Олена.

— Олено, нормальні люди спочатку домовляються, а не ставлять перед фактом, — відрізала я.

Вона кинула слухавку, а я залишилася стояти посеред кухні, відчуваючи, як усе всередині кипить. За годину зателефонував Андрій.

— Мамо, ну як так? Ми ж розраховували на тебе, — його голос був тихим, але я чула нотки роздратування.

— Андрію, я не проти допомогти, але чому я маю скасовувати свої плани? Олена могла б просто попросити, а не командувати, — відповіла я.

Він зітхнув і сказав, що спробує поговорити з Оленою, але я вже знала, що це ні до чого не призведе.

Наступного дня я зібрала валізу і поїхала до вокзалу. Олена ще раз подзвонила, цього разу її голос був спокійнішим, але все ще різким:

— Маріє Іванівно, невже ви не можете скасувати свою поїздку? Ми ж не можемо взяти дітей із собою.

— Олено, я не скасовуватиму свої плани лише тому, що ти не спромоглася вчасно домовитися. Вирішуйте це зі своєю мамою чи шукайте няню, — відповіла я і закінчила розмову.

— Ви ніколи не любили ні мене, ні онуків. Інші бабусі усе готові віддати заради дітей і онуків, а від вас такого і не дочекаєшся. На квартиру грошей не дали, хоч курортами щороку їздите. На ремонт у вас грошей не було, хоча ви в санаторій поїхали у Хмільник. Я спеціально ціни дізнавалась. Нам би стало на ремонт у вбиральні. З онуками теж саме. Вас треба ледь не на колінах просити. Нічого, я все пам’ятаю.

У авто я відчувала легкий докір сумління, але водночас і полегшення. Я не хотіла поступатися принципами. Олена вважала, що я їй щось винна, але я так не вважала.

Мої онуки — чудові, і я завжди рада з ними проводити час, але я не їхня нянька на повний робочий день. У мене є своє життя — заняття йогою, зустрічі з подругами, подорожі.

Ну хіба ж не так!

Головна картинка ілюстративна.