Мій син – моя гордість. Я виховала його дуже добрим чоловіком, порядним і чуйним. Після того, як не стало мого чоловіка він був моєю єдиною опорою. А тут сказав, що їде на заробітки. Як би я не засмучувалась, тримати біля спідниці я його не могла.
— А як же твоя Марина? — спитала я Стаса про його дівчину.
— Між нами все скінчено, вона мене навколо пальця обвела.
Я, звісно, здивувалася, адже Марина була дуже гарною дівчиною. Вони чудово виглядали з сином. Дуже шкода, що вони розлучилися, але це їхні відносини — я в життя сина не втручалася.
Син мені часто дзвонив – зв’язок між нами не обривався. Він швидко освоївся на новому місці та знайшов гарну роботу. Незабаром і дівчина в нього з’явилася, з якою він хотів одружитися. Щоправда, додому повертатися не поспішав. Щоб не завити від самотності, я завела кошеня і почала няньчитися з ним.
Якось біля під’їзду я почула чийсь боязкий голос:
— Маріє Вікторівно, доброго дня!
То була Марина, колишня дівчина мого сина.
— Що ти тут робиш, дівчинко? Стас же виїхав! А дитина чия? Гаразд, пішли до мене, там поговоримо.
— Це донька Стаса. Машенька. Ми мали непорозуміння з ним, і я не захотіла йому сказати правду. Після появи малої спочатку жила в батьків на селі. І ось їх обох не стало. Самі розумієте, як непросто у селі з дитиною без роботи і чоловіка. ось приїхала щось із малою вирішувати. Будинок Малюка, можливо, поки я роботи не знайду. Але ноги не несуть. До вас ось прийшла і сама не розумію, чому власне.
– Не треба плакати. Нині все вирішимо. Ти поки що живи в мене, а потім розберемося.
Марина обійняла мене і заплакала. Це було правильне рішення – у мене з’явилася можливість скрасити свою самотність і бачити, як росте моя онучка. Машенька радувала нас своїми умілками, а Марина допомагала мені по господарству. Внучка була копією Стаса, тож у її словах я не сумнівалася.
Все було добре, поки Стас не вирішив повернутися додому. Судячи з його розмови, я зрозуміла, що з нареченою у них не склалось і приїде один. Як би це безглуздо не звучало, але я тільки зраділа. Марині я нічого не розповідала про приїзд сина, щоб вона не втекла.
Коли я відчинила двері, мало не лягла на порозі від здивування — син тримав на руках маленьку дитину. А в мене на руках спала Маша.
— Мамо, хто це в тебе такий? – усміхнувся Стас.
– Це твоя донька Маша.
– Серйозно? – Здивувався син.
– А в тебе хто? – запитала я його.
— А це твій онук Давид. Його мама написала відмову, а залишити я сина не міг.
У цей момент у коридорі з’явилася Марина. Вони зі Стасом довго дивилися одне на одного і мовчали. Я вирішила не заважати їм – пішла готувати обід.
Згодом усе стало на місця. Стас із Мариною побралися і разом ростять двох діток. Зараз син будує будинок у передмісті, адже нам набридло тіснитися в однокімнатній квартирі. Я пишаюся своєю сім’єю, адже не всім так пощастило у житті. Недаремно кажуть, що сім’я — це найцінніше, що маємо.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexel.
