— Марієчко, ти що, серйозно думаєш, що я сидітиму за цим столом і вдаватиму, ніби все гаразд? — голос Тамари Петрівни дрижав від обурення, очі блищали, ніби вона ось-ось розплачеться від власної образи. — Я ж спеціально просила, щоб ти мене порадувала тією стравою, яку люблю! А ти… ти навмисне все зробила по-своєму!
Я стояла навпроти неї, відчуваючи, як у горлі стискається клубок.
— Тамаро Петрівно, я ж пояснювала… Ми з Олегом давно обрали такий спосіб харчування. Це не примха, це наше життя. Ви знали про це заздалегідь.
— Знала? — вона різко видихнула. — А я думала, що для рідної людини ти зробиш виняток! Для мене, яка стільки для вашої сім’ї… Але ні, ти вважаєш, що твої салати важливіші за мою радість на твоєму ж святі!
— Досить! — я не витримала, голос мій став гучним і твердим. — Якщо вам так не подобається мій стіл, мій дім, мої правила — то, будь ласка, двері там. Я не збираюся змінювати себе тільки тому, що хтось хоче диктувати, як мені жити!
Вона завмерла на мить, потім схопила сумку, обличчя її спалахнуло.
— Ну й гаразд! Святуй далі зі своїми травами! — і з гучним звуком дверей вона пішла, залишивши після себе тільки запах дорогих парфумів і гірке відчуття розбитого свята.
Мій день народження я пам’ятатиму довго. Він став не просто святом, а поворотною точкою в стосунках із свекрухою. Я ніби передчувала, що краще було б не кликати її, просто заїхали б наступного дня з квітами й подарунком, засвідчили повагу й поїхали.
Але ні, Олег наполіг, щоб усе виглядало як примирення.
З Тамарою Петрівною в нас ніколи не склалося теплої близькості. Коли ми з Олегом одружилися, вона мріяла, щоб ми оселилися в її великій квартирі в центрі міста.
Казала, що так буде зручніше всім: і економія, і компанія. Але я відразу відмовилася. Ми взяли позику в банку, купили маленьку двокімнатну на околиці й одразу почали жити окремо. Хотілося власного простору, де ніхто не коментує кожну дрібницю.
Тамара Петрівна тоді образилася глибоко, але не полишила надії колись перетягнути нас до себе.
Коли народилася наша донечка Соломійка, свекруха оживила свої плани з новою енергією. Вона телефонувала майже щодня, пропонувала допомогу з дитиною, казала, що могла б готувати, прибирати, гуляти з онукою.
А нашу квартиру радила здавати в оренду — мовляв, матимете додаткові кошти, а самі житимете в неї, де все облаштовано й зручно. Олег у цих розмовах тримався осторонь.
Він знав, що я проти, і вдома мене підтримував, але коли мати дзвонила, то мовчки слухав і не сперечався. Йому хотілося зберегти мир і з нею, і зі мною.
Але той день народження мав стати мостом до порозуміння. Олег попросив, щоб я сама запросила Тамару Петрівну, не через нього. Я вагалася, але погодилася. Набрала номер і ми поговорили досить приємно, без зайвих тем.
— Марієчко, дякую за запрошення, — сказала вона м’яко. — Обов’язково прийду. Тільки ти мене чимось смачненьким почастуй, знаєш, я люблю ту страву, яку ти колись готувала для гостей.
Це прозвучало легко, майже жартівливо. Я знала, що вона в курсі нашого вегетаріанського меню — ми вже кілька років не їмо м’яса. Подумала, що це просто натяк на щось ситне, і не придала значення. Але то був перший дзвіночок.
Свято готувала заздалегідь. Стіл був рясний і красивий: запечена риба з травами, салати з свіжих овочів, мариновані грибочки, різні сири, фруктові нарізки, хліб власної випічки.
Все виглядало апетитно й святково. Гості — наші друзі, батьки Олега з його боку тільки Тамара Петрівна — мали прийти ближче до вечора.
Вона з’явилася в гарному костюмі, з букетом троянд і пакунком.
— Вітаю, донечко! — обійняла мене біля дверей. — Нехай тобі щастить у всьому!
Я подякувала, провела до столу. Спочатку все було добре: посміхалася, роздивлялася кімнату, хвалила, як ми прикрасили.
Але коли підійшла ближче до столу й оглянула страви, обличчя її змінилося. Посмішка зникла, брови зійшлися.
— А це що ж ми їстимемо? — запитала тихо, але з ноткою розчарування. — Самі овочі та зелень?
Я спробувала згладити:
— Тамаро Петрівно, тут багато різного: риба, морепродукти, сирні закуски…
Вона махнула рукою:
— Риба — це добре, але ж я сподівалася на щось тепліше, домашнє. Ти ж пам’ятаєш, про що ми говорили по телефону?
Інші гості вже сідали, відчувалася незручність. Я відчула, як щоки горять.
— Ми з Олегом давно так харчуємося. Це наш вибір, і на святі теж.
— Вибір, кажеш… — вона говорила голосніше. — А про гостей ти подумала? Про старшу людину, яка прийшла тебе вітати?
Олег сидів збоку й мовчав, тільки дивився в тарілку.
Тоді в мені щось обірвалося. Я намагалася триматися, але слова полилися самі:
— Тамаро Петрівно, це мій дім і моє свято. Я готувала те, що люблю, те, чим можу почастувати з радістю. Якщо вам не подобається — шкода, але я не змінюватиму все тільки через одну людину.
Вона витріщилася на мене, ніби не вірила своїм вухам.
— Ти мене виганяєш? На моєму… на твоєму дні народження?
— Ні, не виганяю. Але якщо ви не можете поважати наші правила — то, можливо, краще піти.
І тоді стався той діалог, який я згадую найчастіше. Той, що на початку.
Після того, як вона пішла свято продовжилося, але вже без іскри. Гості намагалися жартувати, ми їли, сміялися, але всередині в мене все боліло. Олег тільки зітхав і наливав собі соку.
Пізніше, коли всі розійшлися, ми сиділи на кухні вдвох.
— Марію, може, ти трохи різко? — обережно почав він.
— Різко? — я подивилася на нього. — Олег, вона прийшла не святкувати, а перевіряти. Скільки разів я терпіла її зауваження? Про квартиру, про їжу, про те, як виховувати Соломійку…
Він узяв мене за руку.
— Знаю. Мама… вона просто хоче бути ближче. Егоїстично хоче, так. Думає тільки про свій комфорт.
— Саме так. Їй байдуже, що ми щасливі окремо. Головне — щоб усе крутилося навколо неї.
Ми довго розмовляли тієї ночі. Олег уперше визнав, що його нейтралітет тільки заохочує матір.
Через тиждень Тамара Петрівна подзвонила синові.
— Олеже, твоя дружина мене образила страшенно. Якби вона просто зробила ту страву для мене — все було б інакше.
Він переказав мені.
— Вона досі думає, що то через страву, — сказала я. — А насправді їй потрібен був привід показати, хто головний.
З того часу ми бачимося рідко. На сімейні свята — так, але без зайвих очікувань. Соломійка росте, питає про бабусю, і ми возимо її в гості. Тамара Петрівна тішиться онукою, але зі мною говорить сухо, через силу.
А я навчилася не чекати від неї тепла. Зате маю свій дім, свої правила, свою сім’ю. І той день народження, хоч і болючий, став уроком: іноді потрібно твердо стояти на своєму, навіть якщо це означає конфлікт.
Минуло кілька років. Соломійці вже п’ять. Ми переїхали в більшу квартиру — знову позика, але своя. Тамара Петрівна іноді телефонує, запрошує до себе.
— Приїжджайте, я приготую щось смачне, — каже солодко.
— Дякуємо, але ми привеземо своє, — відповідаю спокійно.
Вона зітхає, але вже не сперечається так гостро. Егоїзм її не зник, але притупився — мабуть, зрозуміла, що нас не перетягнути.
Одного разу, на чергове свято, вона прийшла до нас знову. Стіл був таким самим — вегетаріанським. Вона посиділа, поїла рибу, похвалила салат.
— Ой, мовчу, мовчу. І ви усі мовчіть, бо тут такі господарі. що швидко з хати вилетете. = ніби як пожартувала свекруха.
Ну що ж, здається я все роблю правильно. Деякі люди не змінюються і від них точно треба триматись якнайдалі. Хай навіть це і мама.
Головна кратинка ілюстративна.
