Я ж стояла і мало не плескала в долоні, бо хтось би чужий таку сцену побачив, то би й пожалів матір
маленької дитини. Тільки тут були два великі «але».
Я Ігоря зустріла, коли він був ще одруженим, синові був рік десь, але на щасливого батька він був не схожим.
– Знаєш, Марта не дає мені його ні на руки взяти, ні на прогулянку, каже, що я нічого не вмію і ще й нароблю клопоту, бо в мене руки не з того місця…
Марта душі в синові не чула, адже їй було тридцять шість, коли вона його на світ привела, а Ігор від неї був молодшим на чотири роки, тому вона вважала його так само малим. Ігор мав заробляти гроші, а вона мала виховувати сина – отак в її голові були розділені ролі.
Якщо чоловіка так з родини посувати, то він і піде кудись. Як пізніше виявилося, Марта не підпускала Ігоря не лише до дитини, але й до себе.
Ми почали жити разом, Ігор платив аліменти і на будь-яке прохання Марти відгукувався, проте, Марта не дозволяла з сином бачитися, казала, що син не хоче його бачити.
– Підросте і все зрозуміє, – втішала я чоловіка.
– Сподіваюся, – казав він.
У нас ще були наші спільні діти, тому Ігор мав заняття і я щиро дивувалася, як такого гарного тата можна було отак з родини посунути? Ігор залюбки вставав серед ночі, носив по квартирі, що сина, що доньку, коли я вже валилася з ніг, коли стали більші, то й їсти готував, гуляв, по магазинах ходив.
Проте, старший син Саша так з батьком спільної мови й не знайшов, хоч Ігор і старався вводити його в нашу родину, але той був дуже відстороненим.
– Він весь в Марту, вона теж любить лише серіали дивитися та вишивати хрестиком. А він лише хоче в ігри грати, просить гроші на новий комп’ютер, – розповідав мені чоловік.
Ігор оплатив Саші навчання в інституті, але той через рік його покинув, бо не зміг вчитися.
– Він має на пари ходити, Марто, – казав тоді Ігор, – а не за екраном сидіти!
– Дитині не хочеться мати таку професію, він передумав, – твердила своє Марта, – Він тепер хоче на інший факультет.
Скрипнувши зубами, Ігор оплатив навчання вже на іншому факультеті. Більше Марта до нього не приходила, то він мав надію, що син вчиться.
А тепер Марта прибігла, руки заламуючи, що син вирішив оженитися і працює на будові.
– Він мішки важкі носить та цеглу заради якоїсь фіфи! Не для того я його оберігала, не для того я його сотворила аби він мав таке життя! ти маєш дати йому грошей!
– На що?, – не розумів чоловік.
– Як на що? аби він міг спокійно до дівчини залицятися і не працював при тому так важко! Як дитина стратить здоров’я на тій будові зараз, то що буде з ним потім? Хто його пожаліє, як не батьки?
Ігор мовчав і я бачила по ньому, що він зараз лусне, але чоловік себе стримав і по складах сказав:
– Я не дам йому більше ні копійки, він двадцяти п’ятирічний здоровий чоловік!
– То й що? Ти його батько! Ти повинен йому дати в житті все найкраще! Та про кого я кажу, якщо ти його малого покинув!
Але чоловік не повівся на це, показав їй на двері. Далі довго сидів в кімнаті сам, а далі покликав мене:
– Чому все так склалося? Чому я взагалі з нею зв’язався?
Я не знала, що йому відповісти, бо я не думаю, що він мав якийсь вплив в цій історії. А ви як гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
