Марта стояла біля вікна, дивлячись, як вечірнє сонце фарбує небо в теплі персикові та рожеві тони. За вікном шелестів вітер, ганяючи сухе листя по подвір’ю. Жовтень цього року видався надзвичайно теплим.
Артем сидів на дивані з ноутбуком, щось друкував, час від часу насуплюючи брови.
— Артеме, — тихо покликала Марта, не обертаючись. — Ти дивився тури, які я тобі надсилала?
— Які тури?
— В Буковель. У лютому. Я вчора кидала тобі посилання.
Артем відірвався від екрана, потер потилицю.
— А, так. Дивився. Дорого вийде.
— Приблизно сто двадцять тисяч на двох. Це цілком нормальна ціна.
— Ну так, загалом… — чоловік знову втупився в ноутбук. — Давай подумаємо. Може, кудись ближче поїдемо?
Марта повернулася до чоловіка. Артем сидів у своїй улюбленій вицвілій футболці, босоніж, з розпатланим волоссям. Обом трохи за сорок, одружені шістнадцять років. Жили в невеликому будинку на околиці обласного центру, скромно, але затишно.
Артем працював інженером на місцевому заводі, Марта — бухгалтеркою в невеликій торговельній фірмі. Заробляли середньо, але акуратно відкладали на майбутнє, на непередбачені випадки.
— Артеме, ми вже рік нормально не відпочивали, — Марта сіла поруч. — Давай хоч раз поїдемо. Відпочинемо, перезарядимося.
— Добре, переконала, — чоловік усміхнувся, поцілував дружину в щоку. — Дивись квитки. Але в межах розумного.
— У межах ста двадцяти тисяч?
— Так, приблизно.
Марта обійняла чоловіка. Артем обійняв у відповідь, і вони так сиділи кілька хвилин мовчки. За вікном темніло. Дім був тихий, теплий. Усе здавалося на своєму місці.
Наступного дня на роботі Марта перевіряла пошту. Серед спаму та реклами потрапив лист від банку. «Повідомлення про операцію за рахунком».
Вона відкрила, швидко пробігла очима текст і завмерла. Зняття коштів: сто тисяч гривень. Дата — позавчора, дев’яте жовтня.
Марта перечитала ще раз. Сто тисяч. Це майже всі їхні заощадження.
Ці гроші були подушкою безпеки — на старість, на хворобу, на важкий день.
Вона відкрила мобільний банк. Залишок: тридцять дві тисячі гривень. Серце стиснулося. Це не помилка. Хтось справді забрав гроші. Марта відкрила історію операцій. Дев’яте жовтня, переказ на рахунок певної Людмили Миколаївни Кравченко.
Людмила Миколаївна. Мати Артема. Свекруха.
Марта сиділа, дивлячись у екран, не в змозі поворухнутися. Голова гуділа. Чому свекруха? Навіщо така сума? І головне — чому Артем жодного слова не сказав?
Робота того дня не йшла. Марта сиділа за комп’ютером, вдавала, що перевіряє звіти, але думки були далеко. Вона знову й знову заходила в додаток банку, сподіваючись, що це збій, що гроші повернуться.
Але баланс не змінювався. Тридцять дві тисячі. Усе, що лишилося від їхніх заощаджень.
Ввечері Марта приїхала додому раніше. Артем ще не повернувся. Жінка ходила по дому, не знаходячи собі місця. Увімкнула телевізор — одразу вимкнула. Образа наростала з кожною хвилиною.
Артем прийшов близько сьомої. Веселий, задоволений. Роззувся, поцілував дружину.
— Привіт! Як день?
— Нормально, — Марта дивилася на чоловіка, стиснувши губи. — Артеме, нам треба поговорити.
— Про що? — він пішов на кухню, відкрив холодильник. — Є щось поїсти?
— Артеме, відклади їжу. Серйозна розмова.
Чоловік обернувся, побачив вираз обличчя дружини й насторожився.
— Що трапилося?
— З нашого рахунку зняли гроші. Дев’ятого жовтня. Ти знав?
Мовчання. Артем стояв із пляшкою кефіру в руці, дивлячись у підлогу. Марта зробила крок ближче.
— Я запитала — ти знав?
— Так… знав, — він поставив кефір назад, зачинив дверцята.
— І ти навіть не подумав мені сказати?!
— Хотів сказати, але… не знав, як почати.
— Не знав, як?! — голос Марти здригнувся. — Ти забрав усі наші заощадження — і не знав, як сказати?!
— Марто, заспокойся. Давай спокійно поговоримо.
— Спокійно? Ти жартуєш?
Артем вийшов із кухні, сів на диван. Марта пішла слідом, стала навпроти, склавши руки.
— Пояснюй. Куди поділися гроші?
Чоловік потер обличчя долонями, зітхнув.
— Я вклав їх у мамину справу.
— Що?!
— Мама відкриває маленьке виробництво. Натуральне мило ручної роботи, органічне, без хімії. Дуже перспективно.
Марта мовчала, не вірячи своїм вухам. Мило? Виробництво мила?
— Артеме, ти серйозно?
— Абсолютно. Мама давно про це мріяла. Вона творча людина, у неї чудові ідеї. Розробила унікальні рецепти, знайшла постачальників. Треба тільки запустити.
— І ти віддав їй наші заощадження? Усі?
— Майже всі. Так. Це інвестиція, Марто. Ми повернемо їх із прибутком.
— Інвестиція?! — Марта відчула, як пульсує в скронях. — Це наші гроші! Ми копили їх три роки! На майбутнє! На важкі часи!
— Я розумію. Але послухай — це шанс. Ринок натуральної косметики росте шаленими темпами. Мама вже домовилися з кількома крамницями, беруть на реалізацію. За півроку окупимося і почнемо заробляти.
— За півроку? — Марта сіла на краєчок крісла. — А якщо не окупимося?
— Окупимося. Я впевнений.
— На якій підставі ти впевнений? У твоєї мами є досвід ведення бізнесу?
— Ні, але вона дуже старається. Вивчає все, консультується з людьми.
— Артеме, ти не мав права так чинити! Це наші спільні гроші! Ти мусив спитати мене!
Чоловік мовчав, дивлячись у підлогу. Марта встала, пройшлася кімнатою.
— Ти розумієш, що зробив? Ми залишилися без жодної подушки! На рахунку тридцять дві тисячі! Якщо щось трапиться — у нас нічого немає!
— Нічого не трапиться.
— Звідки ти знаєш?!
— Марто, будь ласка, заспокойся. Мама не підведе. Вона відповідальна, наполеглива. Усе зробить як треба.
Марта зупинилася, подивилася на чоловіка.
— Ти справді не бачиш проблеми?
— Якої проблеми?
— У тому, що ти вирішив усе сам! Без мене! Це мої гроші теж! Я їх заробляла, відкладала!
— Наші гроші, — поправив Артем. — Ми ж сім’я.
— Сім’я?! Сім’я вирішує такі питання разом! А ти все зробив сам!
— Я хотів зробити сюрприз.
— Сюрприз?! — Марта гірко всміхнулася. — Чудовий сюрприз, Артеме. Просто чудовий.
Чоловік підвівся, підійшов до дружини.
— Марто, повір мені. Це правильний крок. Мамине мило справді гарне. Я пробував — дуже приємне. Люди купуватимуть. Ми ще й заробимо.
— Заробимо, — повільно повторила Марта. — На милі.
— Так. Чому ні?
Марта розвернулася й пішла до спальні. Зачинила двері, лягла на ліжко. Сльози підступали, але вона стримувалася. Образа, розчарування, злість — усе змішалося в один важкий клубок.
Вночі Марта не спала. Лежала, дивлячись у стелю, прокручуючи розмову. Артем спав поруч, дихав рівно. Жінка дивилася на чоловіка й не впізнавала. Хто ця людина? Той Артем, за якого вона виходила заміж, ніколи б так не вчинив. Чи все ж вчинив би?
Вранці за сніданком Артем намагався поводитися як завжди.
— Що сьогодні плануєш? Може, ввечері в кіно сходимо?
— Не хочу.
— Ну Марто, не дуйся. Я ж пояснив. Це для нас.
Марта підняла погляд.
— Для нас? Ти віддав усі наші гроші без мого відома — і це для нас?
— Так. Скоро ти зрозумієш.
— Я вже все зрозуміла, Артеме.
Чоловік замовк. Допив каву, встав.
— Добре. Поговоримо ввечері. Коли заспокоїшся.
— Я спокійна.
— Не схоже.
Артем пішов. Марта залишилася за столом, дивлячись на порожню чашку. У голові спливали спогади. Як рік тому Артем дав Людмилі Миколаївні п’ятнадцять тисяч на ремонт.
Не спитавши. Просто дав. Як два роки тому оплатив свекрусі путівку в Карпати, сказавши, що мама заслужила відпочинок. Як постійно купував їй подарунки, допомагав у дрібницях, ставив її потреби вище спільних.
Марта завжди мовчала. Не хотіла сварок, не хотіла здаватися жадібною. Думала — дрібниці. Тепер зрозуміла: це не дрібниці. Це система. Артем завжди ставив матір на перше місце. А дружину — на друге.
Ввечері Марта зателефонувала сестрі. Світлана працювала юристкою. Сестри завжди були близькими.
— Світлано, привіт. Можеш говорити?
— Звісно. Що з тобою? Голос дивний.
Марта розповіла все. Про гроші, про мамине мило, про Артема. Світлана слухала мовчки, лише зітхала.
— Марто, ти серйозно? Він справді віддав усі ваші заощадження?
— Так.
— Без твоєї згоди?
— Так.
— Боже… Це жахливо. Ти розумієш, що це зневага до тебе?
— Розумію.
— І що робитимеш?
— Не знаю. Хочу поговорити зі свекрухою. В очі подивитися.
— Навіщо? Вона тобі нічого не поверне.
— Хочу зрозуміти, як вона могла взяти ці гроші.
Світлана зітхнула.
— Ну добре. Але готуйся до найгіршого.
Наступного дня Марта поїхала до Людмили Миколаївни. Свекруха жила в старій двокімнатній квартирі в спальному районі. Марта подзвонила, почекала. Двері відчинила усміхнена жінка.
— Мартусю! Яка несподіванка! Заходь, заходь!
Людмила Миколаївна — жінка років шістдесяти п’яти, повненька, з акуратною зачіскою. У домашньому халаті, у тапочках. У квартирі пахло травами та чимось солодким.
— Проходь на кухню, чайку поп’ємо.
Марта сіла за стіл. Свекруха метушилася, діставала чашки, заварювала чай.
— Як справи, Мартусю? Давно не бачилися.
— Людмило Миколаївно, я по справі.
— По якій справі? — свекруха сіла навпроти, налила чай.
— Артем віддав вам наші заощадження.
Людмила Миколаївна кивнула, продовжуючи усміхатися.
— Так, Артемчик допоміг. Який він у мене турботливий син! Так йому вдячна!
— Це були наші спільні гроші. Ми копили їх три роки.
— Знаю, знаю. Але, Мартусю, це ж інвестиція. Я відкриваю свою справу. Робитиму натуральне мило. Люди зараз хочуть усе органічне. Я знайшла чудові рецепти, купила сировину. Скоро запустимо.
— І скільки плануєте заробляти?
— Ну, за моїми підрахунками, тисяч вісімдесят-дев’яносто на місяць чистого. Може, й більше.
Марта мовчала. Свекруха продовжувала, захоплено жестикулюючи.
— Уявляєш, Мартусю, я все життя мріяла про своє! Працювала на швейній фабриці за копійки. А тепер шанс! І Артемчик підтримав! Він у мене розумний, зрозумів, що це вигідно!
— Людмило Миколаївно, а ви спитали мене?
— Спитати тебе? — свекруха здивовано підняла брови. — А навіщо?
— Бо це мої гроші теж.
— Ну так, але Артем же вирішив. Він голова сім’ї, йому видніше.
Марта встала.
— Я пішла.
— Мартусю, ти чай не допила! Посидь ще!
— Ні. Дякую.
Марта вийшла з квартири, спустилася сходами. Сіла в машину, поклала голову на кермо. Свекруха навіть не відчула провини. Для неї це було нормально — взяти гроші, які дав син. Не важливо, що в сина є дружина. Не важливо, що ці гроші копилися роками.
Дома Марта мовчки готувала вечерю. Артем повернувся, намагався заговорити.
— Як справи?
— Нормально.
— Ти ще ображаєшся?
— Не ображаюся.
— Тоді чому мовчиш?
— Думаю.
— Про що?
— Про багато речей.
Вони повечеряли в тиші. Артем кілька разів намагався завести розмову, але Марта відповідала коротко. Чоловік здався, увімкнув телевізор.
Через тиждень Марта почала шукати інформацію про «бізнес» Людмили Миколаївни. Знайшла її сторінку в соцмережах, групу про мило. Підписників — двадцять три. Пости майже без реакцій. Фото мила виглядали любительськими. Описи товарів — з помилками й дивними формулюваннями.
Марта написала кільком підписникам, представившись потенційною покупчинею. Одна людина відповіла: «Замовляла. Мило розвалилося за тиждень, якість жахлива». Інша: «Не раджу, переплачу за «натуральність», а по суті звичайне мило».
Марта показала переписку Артему.
— Дивись. Твоя мама робить продукт низької якості.
Артем швидко пробіг очима, скривився.
— Це поодинокі випадки. Мама ще вчиться, вдосконалюється.
— На наші гроші вдосконалюється.
— Марто, досить вже! Мені набридли твої докори!
— А мені набридло, що ти вирішуєш за мене!
— Я не вирішував за тебе! Я вирішив для нас! Для нашого майбутнього!
— Якого майбутнього, Артеме?! Твоя мама збанкрутує за місяць! Гроші зникнуть!
— Не зникнуть!
— Зникнуть! Я бачила її «бізнес»! Це провал!
Артем встав, пройшовся кімнатою.
— Добре. Припустимо, не вийде. І що тоді?
— Тоді ми втратили всі заощадження.
— І що ти пропонуєш?
— Повернути гроші. Поки не пізно.
— Пізно. Мама вже витратила їх на сировину, обладнання.
— Нехай продасть.
— Вона не продасть. Це її мрія.
Марта дивилася на чоловіка й не вірила. Він справді не розумів. Або не хотів розуміти.
Минув ще місяць. Справа Людмили Миколаївни справді провалилася. Замовлень майже не було, витрати перевищували доходи. Свекруха почала брати кредити, щоб утримувати виробництво. Артем періодично давав їй гроші — по п’ять, по десять тисяч.
Одного вечора чоловік прийшов додому й одразу почав:
— Марто, нам треба взяти кредит.
— Навіщо?
— Мамі терміново потрібні гроші. У неї борги за кредитами.
Марта повільно обернулася.
— Що ти сказав?
— Треба взяти кредит. Тисяч триста. Закрити мамині борги.
— Ти зовсім втратив совість?!
Артем здригнувся.
— Марто, заспокойся…
— Заспокоюся?! Ти віддав усі наші заощадження на її невдалу ідею! Тепер вона в боргах! І ти хочеш, щоб я взяла кредит, щоб рятувати її?!
— А що робити? Вона ж моя мама!
— Нехай сама відповідає!
— Вона не може! У неї пенсія мізерна!
— Тоді нехай продасть усе, що купила!
— Вона не хоче. Це її мрія.
— Мрія?! Її мрія знищила наші заощадження! А тепер ти хочеш, щоб ми влізли в борги?!
— Марто, ну зрозумій…
— Ні, це ти зрозумій! Я не візьму кредит. Ніколи. Я не платитиму за її помилки й за твою необачність.
— Необачність?!
— Так, необачність! Ти вчинив нерозумно, Артеме! Віддав усе без мого відома! Тепер твоя мама в боргах, а ти вимагаєш, щоб я її рятувала!
— Я не вимагаю…
— Вимагаєш! Ти завжди вимагаєш! Ти завжди ставиш її вище мене! Вище нас!
Артем мовчав, дивлячись у підлогу. Марта сіла на диван, закрила обличчя руками. Усередині щось остаточно зламалося. Так жити неможливо.
— Артеме, я хочу розлучення.
Тиша. Довга, важка тиша. Потім тихий, розгублений голос чоловіка.
— Що?
— Я сказала — хочу розлучення.
— Марто, ти серйозно?
Марта підняла голову, подивилася на чоловіка.
— Абсолютно. Я більше не можу.
— Не можеш чого?
— Жити з людиною, яка мене не поважає. Яка приймає рішення без мене. Яка завжди ставить матір вище дружини.
— Марто, зачекай, давай обговоримо…
— Обговорювати нічого. Я вирішила.
Артем опустився на стілець, дивлячись на дружину.
— Через гроші? Ти розлучаєшся через гроші?— Не через гроші. Через те, що ти зруйнував мою довіру. Ти зробив вибір без мене. І продовжуєш це робити.
— Я виправлюся.
— Не виправиться.
— Виправлюся! Обіцяю! Більше жодних рішень без тебе!
Марта похитала головою.
— Артеме, ти не розумієш. Справа не лише в грошах. Справа в тому, що я втратила віру в тебе. Я більше не вірю, що ти будеш на моєму боці. Що ти мене захистиш. Ти завжди обиратимеш матір.
— Це неправда…
— Правда. І ти це знаєш.
Артем підвівся, підійшов до дружини. Опустився на коліна перед диваном.
— Марто, будь ласка. Дай мені ще один шанс. Я зроблю все, що завгодно. Поверну гроші, поговорю з мамою, встановлю межі. Тільки не йди.
Марта дивилася на чоловіка. Він стояв на колінах, благаючи. Частина її хотіла повірити. Хотіла дати шанс. Але інша частина — холодна, твереза — казала: ні. Запізно. Занадто багато було маленьких і великих зрад.
— Артеме, встань.
— Марто…
— Встань, будь ласка.
Артем підвівся. Марта теж встала, підійшла до вікна.
— Я справді тебе любила. Колись. Але ти згубив цю любов. Своїми рішеннями, своїм вибором. Повернути її неможливо.
— Марто, не кажи так…
— Це правда. Я більше нічого не відчуваю. Тільки втому.
Артем мовчав. Потім тихо запитав:
— І що тепер?
— Тепер ми розлучаємося. Я виїду. Ти залишишся тут.
— А будинок?
— Будинок твій. Оформлений на тебе. Забирай.
— А ти куди?
— Зніму квартиру. Поки що. Потім подивлюся.
Марта пішла до спальні, дістала валізу. Почала складати речі. Артем стояв у дверях, спостерігаючи.
— Прямо зараз?
— Так. Чим швидше, тим краще.
— Марто, зачекай хоча б до ранку…
— Ні. Я хочу піти зараз.
Вона складала одяг, книги, косметику. Усе, що вміщалося у валізу й сумку. Решту залишала. Артем мовчки дивився, не втручався.
Коли все було готово, Марта застебнула валізу. Підняла її, взяла сумку. Повернулася до чоловіка.
— Прощавай, Артеме.
— Марто…
— Я подам на розлучення завтра. Юристи з тобою зв’яжуться.
— Не треба так…
Марта підійшла, поклала руку йому на плече.
— Бережи себе. І навчися нарешті казати матері «ні».
Артем кивнув, не піднімаючи очей. Марта вийшла зі спальні, пройшла коридором, відчинила вхідні двері. Востаннє озирнулася. Артем стояв у проході, опустивши голову. Виглядав розгубленим і зламаним.
Марта вийшла на вулицю. Ніч була тиха й прохолодна. Зорі світили яскраво. Вона сіла в машину, поклала голову на кермо. Сльози котилися по щоках, але всередині панувала спокійна ясність. Рішення прийняте. Шляху назад немає.
Жінка завела двигун і поїхала геть від будинку, в якому прожила шістнадцять років. Попереду чекала невідомість, нове життя, повне питань і сумнівів.
Але це було її життя. Без Артема, без Людмили Миколаївни, без постійного відчуття, що ти завжди на другому місці.
Через місяць розлучення оформили. Артем не заперечував, підписав усі документи без суперечок. Марта зняла невелику квартиру в центрі, влаштувалася на нову роботу з кращими умовами. Почала жити заново. Без тягаря минулого, без образ і розчарувань.
Одного разу, гуляючи парком, Марта зустріла Світлану.
— Марто, ти чудово виглядаєш! Розлучення тобі пішло на користь.
— Дякую, — Марта усміхнулася. — Почуваюся добре.
— Не шкодуєш про роки, проведені з ним?
Марта задумалася.
— Не знаю. Мабуть, ні. Це був досвід. Не найприємніший, але досвід. Я багато чого зрозуміла.
— Чого саме?
— Цінувати себе. Не терпіти неповагу. Казати «ні», коли це потрібно.
Світлана обійняла сестру.
— Я пишаюся тобою.
Марта обійняла у відповідь. Вони стояли посеред парку. Десь далеко залишився Артем зі своєю матір’ю та її невдалим бізнесом. А тут, у цьому моменті, була лише Марта. Вільна, сильна, готова до нового життя. І це було найголовніше.
Головна картинка ілстративна.
