“Марто, ми повинні піти” – говорить чоловік вкотре. “Ти зрозумій, так не можна, ми сім’я і мусимо дбати одне про одного. Хай що між вами, а вони мої батьки”. Попри все, я того дня таки зібралась і пішла на свято у дім свекрів, але того, що буде далі ніхто із нас не очікував.

Стосунки зі свекрами у мене були напруженими із самого першого дня знайомства. Бачте, родина у них заможна, а я хоч і одна донка у сім’ї, та статків ми ніколи не мали.

— Пощастило тобі закохатись. І як добре, що у хлопця із квартирою і машиною, так? – мовила свекруха майже одразу, як я поріг переступила.

От так і повелось. Кожен крок мій міряли вони крізь призму вигоди якоїсь. Я до них приходила, та ті візити закінчувались не надто гарно, бо вони змовчати не могли, а чоловік ставав мені на захист, от і виходив розбрат.

А тепер ось – ювілей їхнього життя подружнього. Двадцять років ми із чоловіком у шлюбі, а свекри все не мають спокою і все мені вигадують що  я в їхню родину прийшла без приданого. Тож іти на свято до свекрів я не хотіла, хай то і така дата їхнього життя подружнього гарна.

Чоловік просив, а я йому картини того, що буде змальовувала. Та вже, тільки тому, що він просив, я й поступилась. Поїхали ми і придбали для свекрів дуже гарну коптильну. Там можна було і шашлик зробити і підкоптити м’ясо і юшку зварити. Знаю, що свекруха давно зі свекром про таку мріяли,. та гроші великі і вони все собі шкодували.

На самому святі я взяла слово однією із перших. Дякувала свекрам за те, що виростили такого прекрасного сина, за те. що так люблять наших дітей, за підтримку, яку вони роками надавали нашій сім’ї. Говорила, а в самої сльози на очі, бо ж то була щира правда. Свекри і справді нашій родині гарно допомагали, онуків горнули до себе, от тільки я завжди була не такою для них.

Насамкінець, я вперше в житті сказала: “Дякую, що ви є у нас, тато і мамо!”. Я сама такого не чекала від себе, як і свекор зі свекрухою. Не змовляючись вони підвелись обоє і рушили в мій бік. То було вперше, коли вони мене обійняли і назвали “донечкою”.

— Пощастило тобі Галино із невісткою. – почула я того дня розмову свекрухи із подругою. – Тобі і дякують і мамою називають, а ми з чоловіком усе життя на сина поклали, а невістка і на поріг не пускає

Відтоді стосунки у нас стали і теплішими і більш відкритими. Не все гладко, але вже немає того несприйняття категоричного з їхньої сторони.

Кажуть, що люди не міняються, але я зі свого досвіду скажу, що то не так. Просто, декому потрібен час, інколи аж 20 років.

Головна картинка ілюстративна.