Березень пахнув сирістю й танучим снігом. Я стояла в передпокої маминої квартири, застібаючи куртку тремтячими пальцями, і слухала, як за зачиненими дверима кімнати мама дорікає Софії:
– Ну як ти могла дозволити їй піти? Невдячна! Я її виростила, а вона кидає рідну матір!
Я всміхнулася. Виростила. Смішно.
Остання валізка вже чекала мене в коридорі. Я обвела поглядом облуплені шпалери з блідими трояндами, потертий лінолеум, який я мили щодня останні три роки.
Цей коридор пам’ятав мене маленькою дівчинкою, пам’ятав мої сльози, коли мама вкотре казала: «Софія в нас красуня, а ти – розумниця. Кожній своє».
Пам’ятав, як я поверталася зі школи й одразу йшла на кухню готувати вечерю, бо мама втомлювалася на роботі, а Софія була «занадто ніжною для хатніх справ».
– Марто, ти справді йдеш? – Софія визирнула з кімнати. На ній був новий халат – блакитний, шовковий, який я замовила мамі на день народження, але чомусь носила сестра.
– Справді, – коротко відповіла я, піднімаючи валізку.
– Але ж ми домовлялися! Ти казала, що побудеш з мамою ще трохи!
Я поставила валізку назад і повільно обернулася до сестри. Передпокій був тісний: старі дерев’яні двері з потертим лаком, вікно з тюлевою фіранкою, через яке пробивалося сіре березневе світло, шафа з дзеркалом, у якому відображалися ми обидві – втомлена я і розгублена Софія.
– Ми домовлялися? Серйозно? Софі, я «побуду» з мамою три роки. Три роки я міняла постіль, готувала, прала, водила по лікарях. Три роки я брала відгули на роботі, щоб встигнути відвезти її на процедури. Три роки я не ходила в кіно, не бачилася з друзями, не влаштовувала особисте життя. А ти приїжджала раз на місяць на пару годин, цілувала маму в щічку й їхала назад у своє чудове життя.
– Ну в мене робота! – Софія схрестила руки. – Я не можу кинути все, як ти.
– Я не кинула все. Я перейшла на віддалену роботу спеціально, щоб бути з мамою. А ти просто не хотіла приїжджати.
– Це несправедливо, – Софія надула губи, і я побачила в ній ту саму примхливу дівчинку, яка завжди діставала найкращий шматок пиріга, нову ляльку, мамину увагу. – Я теж люблю маму.
– Знаю, – кивнула я. – Особливо її квартиру. Двокімнатну, в центрі. Хороша нерухомість, правда?
Софія зблідла.
– Ти про що?
Я дістала з кишені куртки зім’ятий аркуш – ксерокопію договору дарування, який випадково знайшла позавчора в маминих паперах, шукаючимедичну картку.
– Про те, що мама переписала на тебе квартиру. Місяць тому. Все – квартиру, дачу, навіть вклад у банку. Вітаю, Софі. Ти досягла свого.
Тиша стала такою густою, що я почула, як у кімнаті мама пересунула склянку на тумбочці біля ліжка.
– Марто, я можу пояснити… – почала Софія, але я підняла руку.
– Не треба. Я все зрозуміла. Ти приїжджала тоді серед тижня, пам’ятаєш? Казала, що засумувала. Привезла торт, квіти. Я ще здивувалася. А потім ви з мамою зачинилися в кімнаті на дві години. Ви вже були в нотаріуса, так?
Софія мовчала, кусала губу.
– А знаєш, що найсмішніше? – я відчула, як сльози печуть очі, але змусила себе всміхнутися. – Я навіть не через квартиру ображаюся. Я б віддала її тобі просто так, якби ти попросила. Мені не потрібна ця квартира. Мені потрібна була сім’я. Мама, яка хоч раз сказала б «дякую». Сестра, яка розділила б зі мною цей тягар. Але замість цього ви вирішили все за моєю спиною.
– Мама сама вирішила, – тихо сказала Софія. – Вона сказала, що я її улюблена донька. Що ти й так живеш тут безкоштовно, а я… я маю отримати щось замість того, що не можу бути поруч.
Я розсміялася. Розсміялася щиро, до сліз.
– Замість того, що не можеш бути поруч. Геніяльно. Софі, а ти знаєш, скільки разів за ці три роки мама кликала тебе? Скільки разів плакала ночами й шепотіла твоє ім’я? Ти була поруч хоч раз, коли їй було справді важко?
– Я не могла…
– Ні, ти не хотіла. Це різні речі.
Я взяла валізку й рушила до дверей. Софія вхопила мене за рукав.
– Марто, зачекай! А як же мама? Я… я не впораюся одна. Я не вмію за нею доглядати. Я не знаю, які ліки їй давати, як з нею розмовляти, коли в неї починається поганий настрій…
– Навчишся, – я висмикнула рукав. – У мене теж не було інструкції. Просто робила, що потрібно. День за днем.
– Але…
– Софі, – я подивилася сестрі в очі. Блакитні, як у мами. Гарні. – Ти хотіла мамине майно? То й її до себе забирай.
Я відчинила двері й ступила на сходовий майданчик. Холод вдарив в обличчя, але я відчула себе легшою, ніж за останні три роки.
– Ти не можеш просто піти! – гукнула Софія мені навздогін. – Це нелюдяно! Вона твоя мати!
Я обернулася востаннє.
– Вона давно обрала, хто з нас її улюблена донька. Живіть з цим вибором.
Двері зачинилися. Я чула, як Софія заплакала за ними, але не повернулася. Натомість почала спускатися сходами, рахуючи сходинки.
Дев’ятнадцять. Як дев’ятнадцять років, що я прожила в цій квартирі до того, як виїхала вперше.
Тоді я поїхала в інше місто, вступила до університету, думала, що почну нове життя. Але мама захворіла, і я повернулася. Бо так роблять хороші доньки.
Бо мені здавалося, що в хворобі вона нарешті побачить мене. Оцінить те, що я роблю. Покохає.
Але вона любила Софію.
Завжди любила. І продовжувала любити навіть зараз, коли улюблена донька приїжджала раз на місяць із дорогими подарунками й їхала через годину, лишаючи мене витирати сльози з маминих щік.
На вулиці я спіймала таксі. Водій – чоловік років п’ятдесяти з добрим обличчям – допоміг мені завантажити валізку.
– Куди веземо? – спитав він.
Я назвала адресу квартири, яку зняла тиждень тому. Однокімнатна, на околиці, зате моя. Цілком моя.
Поки ми їхали, я дивилася у вікно на знайомі вулиці. Ось булочна, де я купувала мамі улюблені пиріжки з капустою. Ось аптека, де я так добре знала фармацевтку, що вона давала мені знижку. Ось парк, де я гуляла з мамою, коли їй ставало легше, штовхаючи перед собою візок.
Телефон задзвенів. Софія.
«Марто, мама плаче. Каже, що ти невдячна. Що завжди любила мене більше, бо я хоч не намагаюся її контролювати».
Я всміхнулася. Контролювати. Виходить, коли я нагадувала мамі випити таблетки – це контроль. Коли не дозволяла їсти жирне й солодке, бо лікар заборонив – це контроль. Коли витрачала свої гроші на ліки й процедури – теж контроль.
Ще одне повідомлення:
«А ти знаєш, що ти страшна? Мама каже, що завжди соромилася показувати тебе своїм подругам. Каже, що я – її гордість, а ти – розчарування».
Я вимкнула телефон і сховала його в сумку. Досить. Годі читати ці послання. Годі вбирати отруту.
Нова квартира зустріла мене тишею. Незвичною, майже дзвінкою тишею. Ніхто не кликав мене з кімнати. Ніхто не просив принести води, поправити ковдру, увімкнути телевізор.
Я стояла посеред порожньої кімнати – меблі мали привезти тільки завтра – і вперше за три роки не знала, що робити.
Потім сіла на підлогу, притулилася спиною до стіни й заплакала.
Тихо, без ридань, просто дозволивши сльозам текти по щоках. Плакала не через квартиру, не через спадок. Плакала, бо весь цей час я сподівалася. Сподівалася, що мама одного разу прокинеться й скаже: «Марточко, дякую тобі. Я бачу, як ти стараєшся».
Сподівалася, що Софія приїде й скаже: «Пробач, що не допомагала. Давай разом». Сподівалася на диво, яке не сталося.
Телефон знову задзвенів, але я не дивилася. Натомість відчинила вікно – квартира була на першому поверсі – і впустила в кімнату весняне повітря.
Пахло танучим снігом, сирою землею й чимось новим. Чимось, що тільки мало початися.
Перша ніч у новій квартирі минула на надувному матраці. Я лежала, слухаючи незнайомі звуки – шум машин, чиїсь кроки в під’їзді, музику з сусідньої квартири – і почувалася дивно. Вільно й самотньо водночас.
Вранці мене розбудив дзвінок у двері. Я накинула халат і відчинила. На порозі стояла сусідка – жінка років сорока з веселим обличчям і пакетом у руках.
– Доброго ранку! Я Ольга, живу через стіну. Побачила вчора, що ви в’їжджаєте, вирішила принести пиріг. Традиція в нас така – зустрічати нових сусідів.
Я розгублено взяла пакет, відчуваючи, як щось тепле розливається всередині.
– Дякую, – тільки й змогла сказати я.
– Якщо що потрібно – стукайте. У мене син-підліток, допоможе меблі зібрати, якщо що. І взагалі, – Ольга всміхнулася, – рада, що в нас з’явилася нова сусідка.
Коли двері зачинилися, я відкрила пакет. Там був пиріг із яблуками, ще теплий. Я відламала шматочок і з’їла, стоячи біля вікна. Було смачно. Може, навіть смачніше, ніж ті пиріжки, які я стільки років пекла для мами.
Вдень приїхали меблі. Син Ольги – Віталій, високий хлопець із дредами й добрими очима – справді допоміг усе зібрати. Працював швидко й спритно, розповідаючи про навчання в коледжі, про гурт, у якому грає на барабанах, про дівчину, з якою нещодавно почав зустрічатися.
– А у вас є хтось? – спитав він, прикручуючи ніжку до дивана.
Я задумалася. Три роки тому був Сергій. Він пішов через пів року після того, як я повернулася до мами. Сказав, що не готовий чекати, поки я звільнюся. Що хоче нормальну сім’ю, а не жінку, яка весь час із кимось іншим.
– Ні, – відповіла я. – Не було часу.
– А тепер буде, – Віталій підморгнув. – Тут поруч гарне кафе, туди ходить молодь. Якщо хочете, можу показати.
Я всміхнулася. Коли востаннє хтось пропонував мені кудись піти просто так, для задоволення?
Увечері я сиділа на своєму новому дивані, пила чай і дивилася у вікно. Телефон лежав поруч, вимкнений. Я знала, що там десятки повідомлень від Софії.
Знала, що вона панікує, не справляється, вимагає повернутися. Але я не вмикала телефон. Не сьогодні.
Сьогодні я дозволила собі просто бути. Сидіти в тиші, пити чай, слухати музику з сусідньої квартири. Думати про себе. Про те, ким я є без ролі вічної доглядальниці, без ролі нелюбої доньки.
Наступного дня я все ж увімкнула телефон. Сорок три пропущених від Софії, п’ятнадцять повідомлень. Я відкрила листування.
Перші повідомлення були гнівними: «Як ти могла!», «Ти черства егоїстка!», «Мама має рацію щодо тебе!»
Потім панікуючими: «Марто, я не знаю, що робити, у мами піднялася температура», «Вона не хоче їсти», «Які таблетки давати?»
Останні були майже відчайдушними: «Будь ласка, відповідай», «Мені страшно», «Я не справляюся».
Я набрала відповідь: «Номер лікаря в червоному зошиті на кухні. Таблетки – біла коробочка на другій полиці у ванній, дві штуки після їжі. Якщо температура вище 38,5 – викликай швидку».
Через хвилину прийшла відповідь: «Дякую. Марто, коли ти повернешся?»
Я довго дивилася на ці слова. Потім написала: «Ніколи, Софі. Це твоє життя тепер. Ти хотіла спадок – отримала. Все, що з ним пов’язане».
«Але я не хотіла ТАК! Я думала, ми будемо ділити обов’язки…»
«Ти думала, що отримаєш квартиру, а я й далі доглядатиму маму безкоштовно. Так не працює».
«Ти справді не повернешся?»
«Ні».
Після цього Софія не писала три дні.
Я повернулася на роботу в офіс. Колеги зустріли мене радісно – вони знали, що останні роки я працювала віддалено через маму. Начальник навіть влаштував невелике свято з тортом і шампанським.
– Раді бачити тебе серед живих, – сказала Наталя, моя колега й єдина подруга, яка не відвернулася за ці роки. – Як справи?
– Я виїхала, – коротко відповіла я.
Наталя присвистнула.
– Серйозно? І як?
– Дивно. Добре. Страшно. Все разом.
– Розумію, – Наталя стиснула мою руку. – Але ти молодець. Справді.
На обід ми сиділи в кафе навпроти офісу, і я розповіла їй усе. Про договір дарування, про Софію, про останні мамині слова, передані через сестру.
– І знаєш, що найгірше? – сказала я, допиваючи каву. – Я досі почуваюся винною. Ніби це я вчинила погано.
– Це нормально, – Наталя похитала головою. – Роки маніпуляцій не минають за один день. Але послухай мене: ти не винна. Ти віддала три роки свого життя, а вони навіть не сказали дякую. Ти маєш право жити для себе.
Я кивнула, відчуваючи, як сльози знову підступають до очей. Але цього разу вони були іншими. Не гіркими, а звільняючими.
Через тиждень Софія подзвонила. Я довго дивилася на екран, перш ніж відповісти.
– Алло.
– Марто, – голос сестри був втомлений, майже незнайомий. – Мені потрібна твоя допомога.
– Я вже допомогла. Дала тобі інструкції.
– Ні, ти не розумієш. Мама… вона дуже слабка. Лікарі кажуть, що їй залишилося недовго. Може, кілька місяців.
Я відчула, як усередині щось стиснулося, але змусила себе дихати рівно.
– Мені шкода.
– Марто, вона просить тебе. Хоче вибачитися.
Я розсміялася.
– Зараз, коли їй залишилося жити кілька місяців. Як зручно.
– Не будь такою холодною!
– Софі, три роки я не була холодною. Три роки я була м’якою, поступливою, готовою на все. І що я отримала? Поштовх і слова, що я страшна й невдячна. Тож не говори мені про холодність.
– Але вона слабшає…
– Усі ми слабшаємо з часом, Софі. Просто в декого є час зрозуміти, що вони наробили. У мами такий час був. Три роки. Вона могла сказати «дякую» хоч раз. Могла не переписувати квартиру за моєю спиною. Могла ставитися до мене як до доньки, а не як до безплатної помічниці.
– Будь ласка…
– Ні. І знаєш що, Софі? Передай мамі, що я її прощаю. Але приїжджати не буду.
Я поклала слухавку й вимкнула телефон. Руки тремтіли, серце билося шалено, але всередині була дивна ясність.
Минув місяць.
Я почала ходити до тренажерного залу – вперше в житті в мене був час займатися собою. Познайомилася з сусідом зверху, Романом, програмістом із почуттям гумору й добрими очима.
Ми пили каву вечорами, розмовляли про все на світі. Він не розпитував про мою сім’ю, і я цінувала це. Просто приймав мене такою, якою я є зараз. Без минулого, без тягаря.
Софія більше не дзвонила. Писала іноді – короткі повідомлення про мамин стан. Я читала їх, але не відповідала. Це було їхнє життя тепер. Не моє.
Одного вечора, коли ми з Романом сиділи на даху будинку й дивилися на зорі, він спитав:
– Ти щаслива?
Я задумалася. Чи була я щаслива? Скоріше, спокійна. Вперше за багато років просто спокійна. Без провини, без постійного неспокою, без відчуття, що я комусь винна.
– Я на шляху до цього, – відповіла я чесно.
Він кивнув і взяв мене за руку. Ми сиділи так мовчки, і я думала про те, як дивно влаштоване життя. Іноді треба піти, щоб знайти себе. Зачинити двері, щоб відчинити нові.
Сказати «ні», щоб навчитися казати «так» самій собі.
Коли Софія написала, що мама пішла з цього світу, я була на роботі. Повідомлення було коротким: «Мама відійшла сьогодні вранці. Похорон у суботу».
Я подивилася на екран, чекаючи сліз, але їх не було. Тільки порожнеча й дивне полегшення. Тепер усе скінчилося. Більше не буде нічних дзвінків, вимог повернутися, звинувачень у байдужості.
Я прийшла на похорон. Стояла осторонь, поки Софія приймала співчуття, грала роль засмученої доньки. Мамині подруги косували на мене з осудом – напевно Софія розповіла їм, яка я байдужа.
Після похорону сестра підійшла до мене.
– Дякую, що прийшла, – сказала вона. Обличчя осунулося, під очима темні кола. Три місяці зробили свою справу.
– Я прийшла попрощатися, – відповіла я. – З мамою. І з тобою теж.
– Марто, зачекай. Може, ми могли б… почати все спочатку? Адже ми з тобою – це все, що в нас є. Сім’я.
Я подивилася на сестру. Гарну, виснажену, розгублену. Колись я мріяла, що ми будемо близькі. Що вона стане мені не просто сестрою, а подругою.
Але це були мрії маленької дівчинки, якій хотілося бути поміченою мамою, просто – любимою донькою.
– Знаєш, Софі, сім’я – це не ті, з ким ти пов’язана фамілією. Сім’я – це ті, хто поруч, коли тобі важко.
– Але…
– Бережи себе, Софія. І квартиру теж. Це все, що ти хотіла.
Я розвернулася й пішла геть. Не озираючись.
Головна картинка ілюстративна.
