– А воно, бач, їде та людей обтраскує!, – не може заспокоїтися Маруська, – Та я взнаю, до якої ти хати поїхав, лобуряко!
Ярко ще сильніше втис газ і втік від крикливої жінки, як колись в дитинстві. Вона така, що й машину знайде й перед батьками ганьбити буде і нічого, що йому вже за п’ятдесят і сивина в бороді.
– Та не бачив я, що та калюжа така глибока, – виправдовувався він перед батьками, – Я б зупинився і перепросив, але Маруська така люта була…
Далі сидів на призьбі і сміявся сам до себе. Хто б подумав, що прокурор буде боятися не якогось бандюка, а сільської бабки Маруськи.
Що за язика мала Маруська, як була дівкою, то ще треба пошукати, хлопці боялися проводжати дівчину, бо вона не лише ляща дасть, але й таку характеристику зробить, що жодна дівчина не піде танцювати, а прізвисько навіки приклеїться до нього.
І просила мама Маруську аби була лагідніша, але та лише відмахувалася:
– Бо що? Що мені такого має зробити чоловік в господарці, що я не можу сама?
І казала щиру правду, бо працьовита була вона неймовірно і силу мала таку, що не кожен чоловік був таким витривалим.
Хоч і гарна, і роботяща, але не було для неї пари.
– Бо ти всіх хлопців відгонила від себе, а принци у нас не водяться, – казала їй в очі бабуся, така сама гостра на язик.
А далі Маруся привела на світ дитя. Всі не так були вражені тим, що така подія кидає тінь на дівчину, як тим, хто ж той зухвалець та герой, якому вдалося підкорити таку дівчину.
Але Маруська мовчала та ростила донечку. Мати й бабуся тішилися онучці, а про інше й не питали.
А село стало гудіти та версії плодити, та вишукувати і винюхувати. Старалися всі, бо всім Маруська допекла «добрим словом».
Ворота їй смолою не мастили, бо Маруська б таких прочуханів дала, що будь здоров. А далі сталося те, що й придумати важко – навпроти Марусьчиного вікна зняли з деревця Івана.
Хлопець лиш вернувся з армії і причини для такого вчинку не було. Але ж мусило щось бути, щоб він таке вчинив та не де-небудь, а перед її вікнами.
Почали збирати по крихтах та вивідувати і от і стала картина повною.
Вони любилися давно, але ні він підійти першим не міг, бо боявся, що вона ославить, ні вона, бо не хотіла й виду подавати, що сохне і марніє без нього.
Але якось вже так сталося, що відкрилися один одному та нишком зустрічалися. Коли Івана забрали в армію, то вона його чекала, а як прийшов у відпуск, то й віддала своє серце йому повністю.
Поштарка каже, що були листи від Івана до неї і назад, що було багато листів, але Маруська попередила жінку аби не дуже язиком плескала, бо вона бачила, як та з колгоспу тягла цілу фіру буряків.
А далі листів стало менше. А живіт в Маруськи більшим. Коли з’явилася на світ донечка, то листи й зовсім перестали ходити між ними.
Далі Іван прийшов з армії та й дізнався, що не сама його кохана, а має дитину. Від кого-не відомо. Що було далі – можна лише здогадуватися, але в той вечір не стало не лише Івана, але й Маруськи, по-суті.
– То, виходить, мамо, що вона злочиниця, – засміявся Ярко.
– Яка злочинниця? Вона вже своє відсиділа і покарання прийняла. Чи ти думаєш, дуже легко жити, коли ти коло хати маєш такий вид з вікна?
Раптом загавкав собака і біля воріт винирнула худенька постать Маруськи:
– То це твій, Манько, мені плаща зіпсував? Ти давно в церкві була, бо я все священникові розкажу!
– Марусько, тихо, ходи я тобі плаща поперу та й торта дам, Ярко такий добрий привіз…
Жінки розмовляючи зайшли до хати, а прокурор дивувався, що в такому богом забутому селі можуть бути такі пристрасті.
Фото Ярослава Романюка.
